Німець з вишки помітив нас і почав стріляти. Поблизу була яма, куди скидали сміття. Хлопці вскочили в ту яму, а я далі різав дріт. Я так собі думав: "Все одно смерть. То хай краще тут уб'є мене куля".
Виповз я з табору, заховався в густій траві, стежу за німцями. Підбігли вони до ями, витягли з неї втікачів і тут же їх усіх розстріляли.
А я поповз далі, пройшов через німецькі конюшні, перебрів в одному місці річку і за ніч відійшов кілометрів шість від табору. Зайшов до лісника. Він дав мені молока, і я пішов далі. Спав і на полі, і в житі, і в сіні. У селі Кропивищах зайшов до одного дядька, попрохав води, а він мені каже: "йди до коменданта, хай він тобі допоможе, бо ти схожий на німця".
Говорить він отак зі мною, а сам послав дружину, щоб та привела поліцая. Відпочив я трохи, збираюся йти, а тут з'являється поліцай. Забрав мене з собою, повів до поліційного куща. Зв'язали там мені руки й ноги, кинули у хлів на солому. Прийшов староста.
"Ти звідки? — питає мене.— Росіянин чи з Кавказу?"
А я при цих вусах схожий на грузина.
"З Кавказу,— кажу йому.— У мене рана".
"Покажи. Може, ти брешеш".
"Як же я покажу, коли мені руки зв'язано".
"Розв'яжіть",— наказав староста.
Розмотав я ганчір'я, а в рані моїй черва ворушиться. "Закрий",— морщиться староста.
Зачинили мене на замок та й пішли собі. А я вночі прорвав солом'яну стріху і втік. У сусідньому селі зайшов до вчителя. Він дістав мені довідку про те, ніби я, громадянин Морозов Роман Олександрович, проживав у Коростенському районі, Житомирської області, і зараз, як контужений, направляюся до міста Брянська, де перебувають мої батьки. А я задумав пробиватися туди, бо знав, що в тамтешніх лісах повинні бути партизани.
Добрався до села Термахівки, завітав до старости, якого люди звали "дядько Андрій". Прізвище його Йожик. Була чутка, ніби він зв'язаний з партизанами. Я показав йому свою рану, а він мені каже: "Куди ж тобі йти такому? Я тобі іншу раду дам. У мене є родичка. Перебудь у неї".
Думаю собі: поживу, поки рана загоїться, а там видно буде. Проробив я літо. Сіно косив, хліб збирав, дрова заготовляв на зиму. Рана моя зарубцювалась. Я вже ладнався йти далі, коли чую: староста Йожик відмовився служити німцям.
Заступив на його місце другий. В'ївся він на мене, все до Німеччини хотів загнати, але я викручувався. Не любив його й народ. Поблизу був радгосп. Німці в ньому хазяйнували, а робили наші військовополонені. В листопаді місяці вони організувались, перебили охорону, вкинули в криницю старосту, розгромили по сусідству ще три німецькі економії та й пішли до лісу. Разом з ними пішов і я. Всіх нас було тоді сорок два чоловіки. Згодом ми зустріли загін Селивоненка, приєдналися до нього, і відтоді я став мінером. Не один ешелон звалили ми під укіс. Я мщуся ворогам за все... А зараз у мене радість. Я одержав лист з Великої землі. І знаєте, від кого? Від матері... від рідної матері.— Він витягнув з кишені дбайливо загорнутий в газетку конверт, що його зберігав, немов бойову зброю. Цей материнський лист, приставлений сюди літаком разом з іншою кореспонденцією, зогріває йому серце хвилюючою радістю кожного разу, як тільки він починає його читати.
— Добра в мене мати! Я знаю: вона дуже скучає за мною, але про це не згадує ні єдиним словом, не кличе мене додому, розуміє старенька, що зараз війна і я мушу воювати. Та ви почитайте самі. Тут секретів нема.
Я взяв лист, датований 13/VI 43 р., і прочитав:
— "Здрастуй, мій дорогий син Роман!
Пише тобі твоя мати Хана Ком. Ідучи з поштамту, 9 червня я зустріла твого брата Гришу..."
— Він був теж в армії,— пояснив Роман, вслухаючись у текст листа,— попав в оточення і вийшов. Це вона про нього мені пише. Читайте далі.
— "^..зустріла твого брата Гришу, який сказав мені, що від тебе одержав листа. Я мало не впала. Не знала, що й сказати від хвилювання й радості. Мені перехопило дух. Адже ми всі думали, що ти, мій сину, давно загинув, а тут, на радість, ти живеш та б'єш проклятих фріців. Молодець, мій сину. Шлю тобі, мій дорогий сину, своє материнське благословення і даю тобі наказ якнайбільше знищувати німецьких розбійників. Бий їх скрізь, метися на кожному кроці за ті страждання, що вони нам завдали. Від Фелікса немає ніякої звістки. Я гадаю, що тн загинув десь під Полоцьком. Твій старший брат Гершон в армії, Гриша — теж. Ціля пише нам листи, а від її сестри Лізи ми нічого не маємо. Мабуть, Ліза загинула в Одесі.
Чекаю, синок, тієї щасливої хвилини, коли ми позбудемося кровожера Гітлера і знову я побачу тебе і всіх моїх синів укупі. Залишайся живий-здоровий, як цього бажає тобі твоя мати Хана Ком".
— Коли я його одержав і прочитав, то одразу ж пішов до комбата і попросився на операцію. Він дозволив. Було нас десять чоловік. Керував нами командир Отягін. Мінерів серед нас двоє: я і Неборачка. Пустили ми два ешелони з танками й машинами. На моєму особистому рахунку вже значиться вісім ешелонів. Представили мене до нагороди орденом Вітчизняної війни і партизанською медаллю.
А за чотири ешелони, що ми пустили недавно, ще не представляли. Хочу матері сьогодні написати. Хай радіє, хай знає, як її син виконує наказ. Мати в мене, хоч і старенька, а молодець. Листа якого мені написала... Я пишаюся нею!
Розмова на цьому й урвалася, бо прибіг захеканий хлопчина.
— Ком, я тебе там шукав, а ти осьдечки! Хлопці ждуть. Поголитися хотять, постригтися, а тебе нема.
— Скажи, прийду зараз.— І Роман Ком, грізний для ворогів мінер, ніжний для матері син, вірний для товариства друг, пішов до свого куреня за інструментами. Сьогодні він перукар і хоче бачити своїх товаришів молодими та красивими, бо увечері має виступати "джаз-оркестр" з новим репертуаром. То як же доброму мінерові між люди з'являтися неголеним? Дів-чата-партизанки засміють...
КОПИЩАНСЬКА ТРАГЕДІЯ
Ми переправляємося вбрід через річку Уборть і входимо до села Копища. Це вже Житомирщина. Село змертвіло. Частину хат німці спалили ще торік, і на пожарищах повиростали густі бур'яни. А ось і свіжі сліди недавнього розбою німців. Спалена церква. Поблизу стоять груші, передчасно зів'ялі берези. На чорній перекладині, що не встигла згоріти зовсім, висять невеличкі дзвони. І тут же поруч — свіжа могила з дерев'яним хрестом, оповитим рушниками. Скільки вже таких могил і таких одиноких хрестів нам довелось бачити за час переходів!
Обминувши церкву, ми їдемо далі. На садибах стоять жовтоголові соняшники, цвітуть гарбузи, огірки, тютюн. На високих тичинах в'ється рясна квасоля. А ось тут переплелись густі стебла гороху, і зелені солодкуваті стручки його обціловує вранішнє сонце. Там тягнеться на городі смужка проса або дрімучих конопель, там побачиш поникле від важкого, дозрілого колосся жито. Вже б його косити пора, а воно стоїть, бо нема до нього хазяйських рук.
Даремно ми шукаємо очима людину.
Ані співу півнів, ані валування собак. Тиша. Мертва, гнітюча тиша.
Кільцем охоплюють село густі ліси. Звідси, з горбів, добре видно, як в далечині над верховіттям в'ється сизуватий димок, мов густий ранковий туман. А може, то й справді туман здіймається з боліт? Приглядаємось. Хтось з партизанів упевнено говорить:
— Там живуть копищани.
Добратися до них нелегко, бо шлях перегороджують непрохідні болота. Щоб туди потрапити, треба добре знати потайні лісові стежечки. Нашу увагу приковує до себе боєць Лазко.
Копище — його рідне село. В ньому залишив він матір, дружину й четверо дітей. Всі вони загинули. Всіх їх повбивали німці.
І зараз ось він стоїть на чорному згарищі, де була його хата. Лишились від неї тільки купа каміння, вугіль, попіл і глина. Лазко підіймає сапу, уважно розглядає її:
— Сам кував.
Знайшов іще сокиру з обгорілим топорищем, обруч з діжки, а потім мовчки підійшов до грядки, де буйно ріс широколистий тютюн, дбайливо оброблений умілими руками.
— Жінка моя садила... для мене.
Рука його мимоволі потяглася до тютюнового листа, але, не зірвавши нічого, опустилась, мов нежива. Ні слова більше не сказав він, повернувся й пішов до обозу.
По городах ходили партизани. Той нарвав зелених огірків, той поклав у картуз лапатого листя тютюну, а той уже встиг роздобути свіжої конюшини і підгодовував нею коней. Стояли ми тут недовго, дожидаючись розвідників. І як тільки вони прибули, обоз рушив вулицею, що на ній маячили то обгорілий журавель, то самітні ворота, то обсмалені вогнем дерева.
Багато спалених і зруйнованих сіл пройшли ми, але Копище вразило особливо. Ось дбайливий господар почав був будувати нову хату. Зведено вже стіни, прорубано вікна, хоч нема ані кроков, ані покрівлі. Та жорстока німецька рука не минула й цієї хатини. Покладені взруб бруси спалено. Зіяють чорні діри. Одна стіна вже завалилась. Мабуть, заваляться й інші.
Стороною їде вершник, немов пливе між густими коноплями, між високою кукурудзою. І раптом кінь його провалюється в яму передньою ногою й бистрим сполоханим ривком кидається вбік. Повіяло смородом...
В ямі, виявляється, забиті люди, їх прикидано зверху тонким шаром землі і бадиллям. Проїжджаємо це страшне місце і спиняємось на стоянку в лісі, поблизу села Копища.
В обідню пору до табору з куренів прийшли копищанськї дівчата.
— Вам кого треба? — спинив їх молодий партизан-вартовий, несподівано з'явившись на стежці.
— Хлопці наші в сабуровськім загоні. Хочемо побачитися з ними.
— А в мене родич у партизанах, Петро Лозка. Наш він, ко-пищанський.
— Сідайте, дівчата, зараз викличемо хлопців. Розмістились вони одна біля одної на траві. З чагарників
визирнули дівчатка. У кожної сплетений з вільхової кори невеличкий КОШИЧОК. БОЯЗКО озираючись, вони посідали біля дорослих.
Я підійшов до дівчинки років семи. Пов'язана білою хустинкою, смаглява, темноока, вона дивилася на мене недовірливо,
В її дитячих оченятах світився такий помітний, такий тривожний страх.
— Як тебе звати, дівчинко?
Вона позирає на дорослих дівчат, шукаючи в них підтримки й захисту.
— Чого ж ти мовчиш? Де твоя мама?
І раптом я помічаю, як її оченята наливаються нестримними сльозами. Дівчинка відвертається, затулюється ручкою.
— Чого ж ти плачеш? Може, боїшся мене?
Обіймаю худенькі плечі й відчуваю, як вони тремтять.
— Ви краще не питайте за матір.