ро жнива, про ферми, про кількість колгоспників па весіллі — це все напишіть, як воно було. А от щодо назви села скажіть, що газета виступила правильно. Бо куди воно годиться називати десятки населених пунктів однаковими словами? Чи вже така бідпа наша мова? Чи така зубожіла фантазія? Чи таке нецікаве та обмея^ено життя? Тому, мовляв, обговоривши фейлетон і визнавши... Згодилися з тим, що назву села вибрано пе зовсім вдало, і вирішили перейменувати наше село...
— Перейменувати?
— Ну, раз фейлетон і така паралель Світлоярськ — Гульбо-ярськ. Тепер усі шпинятимуть.
— А точно ж — шпинятимуть. То як псе перейменувати?
— Ну... Газета хотіла посміятися з вас, а ви посмійтеся з газети.
— Посміятися?
— Це так, до слова. А пазву... Чому б вам не назвати село Веселоярськ?
— Весело... Та ви шуткуєте? Хто ж дозволить? Веселоярськ?
— Мені здається: звучить.
— Веселоярськ? А звучить, кажеться-говориться. Народ у пас веселий, життя веселе — чом би й не Веселоярськ? А тільки ж чи дозволять иерг пменувати?
— Якщо ваші трудівники висловлять побажання... Тоді готуйте пропозицію офіціальпо — і прямо в столицю. Я спробую допомогти.
— Помоясете? В столиці?
64
Зміпптп назву села — це по те, що, скажімо, перейменувати колгоспного бичка. Автор збагпув усю глибину своєї легковажності лише тоді, колп дядько Зновобрать прибув до столиці з відповідними иолноважоииимн своїх односільчан, з усіма вірчими грамотами, з добрячим пімлтярою сала завтовшки в долоню, з полив'яним макотертиком, у якому, залиті застиглим смальцем, спочивали рум'яні ковбаси, зроблені циганкою Олслею, і з обплетеним лозою бутлем, заткнутим товстелезним качаном гібридної кукурудзи, щоб не видихався славетппй продукт Вусті-Чухалки. Переляканий автор став белькотати, що він хабарів не бере, але доктор ерудичних паук Варфоломій Кнурець, присутній прп цьому поклонінні доброго волхва Зновобрать, досить авторитетно пояснив, що в даному випадку йдеться пе про хабарі, а про дари, від дарунків яч'е відмовляються тільки люди щонайчсрствіші, попросту дурпі.
Тоді втрьох поїхали до відповідної установи, опинилися в щонайважливішій приймальні, зайняли чергу за надзвичайно поважними людьми, кожен з яких, перш ніж увійтп у високі двері, підбігав до великого столу в кутку, заставленого пляшками з боржо-мом, і квапливо випивав кілька ковтків водп.
— Чого вони ото? — поцікавився Зновобрать.
— Хвилювання,— пояснив Кнурець.— Тут кожен думав тільки одне: дадуть чп пе дадуть?
— Ага, і ото в роті сохне,— здогадався Зновобрать.— В мене теж починає...
— Налягайте па прецеденти,— порадпв Кнурець, бо ми з ним виступали тільки в ролі радників і тільки тут, у приймальні. Далі ЙТИ не могли, бо не були для Світлоярська юридичними особами.
[ — А що це таке? — не збагнув Зновобрать. і — Прецедент — це те, що вже було. В законодавчих діях — ^е найголовніша. Коли засумніваються, ви одразу: перейменування ви"е були, і не раз. І не міста, не вулиці, бо це всі й так Ьнають, а села. Наприклад, Гамільтон па Одещині стало Садібнс, Кантакузівка на Миколаївщині — Прнбужанн, Голо на Київщині — Зоряне, Карфаген біля Артемівська — Володпмпрівка. Ну і так далі.
і — Звідки ти це все зпаєш? — здивувався автор, хоч мав би ржо звикнути до неймовірної ерудиції Варфоломія Кпурця.
— Ет,— відмахнувся той,— не грає ролі. В даному випадку я навіть пе тривожив богів семантики й перейменувань. Довідався про все з книжечки для дітей молодшого і середпього віку.
Тут до нас несміливо підсів ще якийсь чоловік, прищулений, ніби аж засоромлений. Мовляв, усі тут скромні, а я найскромні-ший. Автор одразу впізнав скромного чоловіка, бо то був дамаський письменник (мав дачу в придніпровському селі Дамаськії) .
— Привіті — гукнув аптор.
— Привіт,— без великої охоти відповів дамаський письменник.
— Ти чого тут? — спитав автор.
— Та чого? Для колгоспу. Все для колгоспу. Не те, що ви.
І віп ніби ая" скривився, щоб показати свою несхожість з такими, як автор. Бо хто вонп? Писарі, писаки, ппеунн. А віп серед колгоспників письмеиппк, а серед письменників колгоспник. Слухняне телятко дві маткп ссе.
— Канавокопач для колгоспу хочу вппросптп. Торік бульдозер просив.
— Випросив?
— Пе дали. Сказали: не моє діло. Є централізоване постачання. А ви?
— Ми щодо перейменування. Оце голова сільради. А це ми 8 доктором Кнурцсм. Як консультанти. Село звалося Світлоярськ.
— Банально.
— Хочемо перейменувати на Воселоярськ.
— Що банальніше,— скривився дамаський письменник. Зновобрать заїло.
— А ваше ж, калїеться-говорнться, як? Щось я недочув.
— Дамаськп.
— Оце б перейменувати — аж кричить.
— Та ви що! Моє село — від Дамаска. Є таке місто в Сірії, йому три тисячі років. Каяїуть, може, наше Дамаське заснували ще фінікійські купці з Дамаска. Пливли Дпіпром, висадилися па високому березі й заспували село.
— Ото їм нічого було робити,— засміявся Зновобрать.— Була, мабуть, там колись яка-пебудь пришелепувата Домашка, ото й назвали хутірець. Попадеш, чоловіче, отуди за двері — проси по канавокопач, а перейменувати село. Назви його хоч Телятівкою або Молочнофермівкою — і то веселіше. Л канавокопача тобі не дадуть. Там нічого не дають, калсеться-говорпться, бо всі он вибігають та тільки боржом дармовий хлебчуть...
Ми досиділися, і дядько .Зновобрать, забувши ковтнути боржому, пішов за високі двері. Був він там так довго, що дамаський письменник не виторпів.
— Я, мабуть, піду,— сказав віп, підводячись,— бо однаково канавокопача пе дадуть. Мені головно — тут посидіти, щоб я міг у колгоспі доповісти. Хто б оце з письменників став добиватися для колгоспу канавокопача? Вони тількп про видання та перевидання, а я тут бач...
І він огннці посунув до виходу. А Зновобрать з'явився перед нами урочистий і гордий і показав папір, де значилося: "З метою усунення небажаної одноманітності в назвах населених пунктів погодитися з пропозицією трудящих села Світлоярськ про пере-ймснуванпя його па Веселоярськ. Віднині..."
65
Віднині всі подальші події відбуватимуться у Веселоярську. А хіба ж це не чудасія — з глибини Карпового Яру вискочити в Світлоярськ, а тоді они питися в Вссолоярську?
66
Тут би мав закінчитися цей недоладний ромап, але віп тільки починається, бо хоч у Веселоярську й настало безкоття, але не бездівчаття. І в роман на повних вітрилах упливає Дашунь-ка. Дашуньки ж не могло бути без тітки Ялосовсти, як не буває яйця без курки. Зрівнювати Дашуньку з яйцем, а тітку Ялосо-вету з куркою? Ало що такс порівняння? Це прийом, який застосовується для більшої наочності й переконливості. Ми, наприклад, не порівнюємо діда Утюжка з мармуровим зображенням грецького бога Зевса, що зберігається у Варшавському державному музеї, хоч вони й страшенно схожі: обидва бородаті, кругленькі й тугенькі, щоправда, Зевс голий, а дід Утюжок навіть у Дніпрі купається тільки в підштаниках. Не порівнюємо ж тому, що не кожен був у Варшаві й бачив того Зевса, сам Утюжок ніколи про такого бога по чув, а от курку і яйце бачпв кожен і легко може уявити. Тітку Ялосовету бачили лише її земляки, бо за межі району вона ніколи пе виїздила, уявити ж Дашуньку взагалі незмога, бо вона існувала як заперечення всіх відомих законів природи, підкоряючись тазмничим велінням, які формують, опосередковують і визначають дівочу красу.
[$ полум'я ентузіазму виривається ніби якась мелодія; задихаючись, Гриша Левепець переслідує її, йому вдається її наздогнати, він простягає руку, але воиа зпову летить, вона зникає, вона провалюється в безвість, туди, де гримлять громи і клекочуть пристрасті, він настигає її навіть там, він хапає її в обійми, в обіймп, в обійми... І обіймає порожнечу. Лише тоді згадує [гіркий свій досвід з Котею. Людство вчиться на гіркому досвіді. [Грипта теж. Тому віп читає пе інструкцію про ремонт комбайна "Нива", а вірш Тамари Коломісць "Жінка": "А ти тільки вдумайся: перед тобою ненрочитана книга — жіпка. Неповторною радістю і журбою пройнята кожна сторінка. Якщо пе нова і не гортана жадібно, то це пе зпачпть, що нецікава. її лаконічність, проста, нерозгадана, пе кожному дасться, їй-право. І ти проглядаєш її на ходу (...що ж, оформлена ніби й зі смаком!..), а вона кричпть у твою глухоту кожним окличним знаком. Зупиняє поквапливість твою легку кожної крапки благанням. І випитує сутність твою людську кожним знаком питання. Хто ти? Який ти? Навіщо? Звідкіль? Неминучою долею будь. Як солекоп добуває сіль, кожен рядок здобудь. Ти ж тільки вдумайся: перед тобою иепрочитана книга — жіпка. Якою радістю і журбою світиться кожна сторінка!"
Пе стрибай поперед батька в пекло, кажуть у Веселоярську. Тим часом самовпевпепий автор, нехтуючи пе тільки народною мудрістю, а й законами романної композиції, то заскакує наперед, то відбігає пазад, так ніби роман — цс не літературний твір з точно виважеппми, вивіреними іі допасованими частинами, а примітивна сільська гойдалка, яка тримається па саморобних лобових вервечках, на чесному слові й на некоитрольовапому молодечому завзятті. Де ще та Дашунька, де ще події з її участю, а вже покплув автор своїх героїв, злочпппо забув їх у найтяжчу хвилину їхнього життя і взявся описувати цю, скажемо прямо, випадкову для Воселоярська дівчину.
Ну, так. Весілля описувати потреба відпала, бо тут газета випередила автора, і читачі вже бачили, що з того вийшло. Та хоч що там було, хоч навіть село вже перейменоване па Веселоярськ і тепер виправдана буде нарешті назва цієї балаканини, все це не знімає з автора обов'язку повернутися до того найтяжчого для Гриші дня, коли Котя розписувалася з Безтурботним, і того дня, коли почалося Котине весілля. Тут мимоволі згадується глибокодумна сентенція доктора Варфоломія Кнурця про сучасну прозу* "Сучасна оповідпа проза мас переважно короткий віддих і демонстративно відвертається від світу історичних явищ у бік побутових
мікрообссрваціи і психологічного аналізу. Тільки ті автори, що володіють відвагою і рідкісною витривалістю, можуть упродовж цілих років вибудовувати великі й складні твори, незважаючи на панівну моду. Відвага й витривалість у літературі, мабуть, цінніші навіть за саму красу". Коли так, тоді геть усі мік-рообсервації й копирсання в дупіі героя! Бо що знайдеш у Гришины душі того ранку, коли він довідується upo Котину зраду? Тисячі й мільйони кішок, які там шкребуться? Ллє як казав ще Данте в "Божественній комедії": "Нехай шкребеться, хто липіа-юватий". А