Я так не міг. Я ждав тебе.
— А коли б не побачив мене тоді в Хімках? Ще десять або двадцять років не побачив?
— Хоч і всі сто років!
— Ти сподіваєшся стільки прожити?
— Я житиму вічно. Бо коли жінка вічна, то чоловік біля неї теж вічний.
— Бідний, бідний Шульга! Ти вигадав собі цю чорнокосу, з сексуальними ногами, повірив у її вічність і навіть не помічаєш, що вона щоразу вмирає, покидаючи тебе. Ти помітив це?
— Вона не може вмерти.
— Ну, як же не може? — Юлія підняла догори ліву руку, стала загинати пальці. — Поглянь. Перша Юлія вмерла в Ташкенті від тифу. Німецька Юлія втопилася в млинових лотоках, злякавшись свого есесівця. Юлія з–над Дніпра загинула під колесами поїзда, зіштовхнута невідомими… Тепер що? Моя черга? Варто лиш вибрати вид смерті? Вибирай, Шульга!
Він злякано затулив долонею її уста.
— Мовчи! Не будь дурною, як усі москвички!
— Ти так багато знав москвичок?
— Сама казала, які вони дурні й самовпевнені.
— І я одна з них?
— Сказав уже: не будь, як вони. Ти не можеш такою бути… І ніхто не знає, якою ти можеш бути… Тільки я… Тільки зі мною, біля мене, в мені, коли я в тобі, коли, о Боже, мені тебе мало і вічно мало, Юлю, Юлько, ю… ю… ю…
— Люби мене, — шепотіла вона знеможено, — люби мене… і вбий вже отут зразу… вбий… вбий… щоб не мучитися, щоб не ждати, щоб… щоб… ю… ох, ніколи не знала, що все на ю, і я сама на Ю, може, й ти не Шульга, а Юльга, будь мені Юльгою, вільгою, росою, окропи мене, обкупай, потопи!
Ніхто не знає, що таке час, але всім відомо, що час — найневблаганніша річ на світі. Микола подав машину точно о другій ночі, став не коло під’їзду, а осторонь, щоб не колошкати сонних київських обивателів, Шульга з Юлією спустилися тихими сходами, вийшли з під’їзду, одразу побачили чорну "Волгу" в золотій прозорості вересневої ночі.
— Яка краса! — не стрималася Юлія. — Я починаю тебе розуміти, Шульга. В цьому місті справді хочеться вірити у вічне життя.
— Хіба я не казав тобі?
— Казав, а я не вірила. Тепер починаю вірити.
До ранку Шульга вже не заснув. Тинявся по своїх двох холостяцьких кімнатах, завалених книжками, вдихав мало не до спазмів у легенях дух жінки, який витав у цьому замкненому просторі, жив ще в кожній речі, до якої доторкалася Юлія, в тих меблях, якими вона користувалася цієї ночі, у книжках, які тримала в руках, у кавказькому килимкові, на який ступали її неповторні ноги, в китайському махровому рушникові, що ним вона переперезала собі груди, вийшовши з ванни, від чого її стегна стали ще ширшими, могутнішими, вбивчими для його чоловічого нетерпіння, для його багатолітнього, мало не містичного ждання в безнадії. Ходив по кімнатах, як дикий звір, хижо роздував ніздрі, був тут вже й не сам, а знов з нею, з Юлією, був і не був, повзав по землі, жадібно призбируючи крихти, що позоставалися від неї, від духу і запаху її тіла, від звуку її голосу, від її гарячих доторків, а тоді недбало жбурляв усе назбиране в принизливому плазуванні й безконечному пониженні, щоб знову — бодай у короткочасній уяві — опинитися в обіймах тої неповторної жінки, бути в її обіймах, обіймаючи її, переживаючи разом з нею крайню напруженість одночасних відчуттів безконечного буття й небуття, що створює в їхніх охоплених майже неземною пристрастю тілах ілюзію містичного польоту, який заносить їх по той бік добра і зла, мовби стверджуючи гіркі слова Бодлера про те, що від самого народження чоловік і жінка вже знають, що насолоду слід шукати у злі.
Зло ждало Шульгу вранці; за сніданком у готельному ресторані Хомухін, споживаючи свій кефір, об’явив своїм "дорогим українським колегам" (на сніданку був, крім Шульги, й міністр), що до Львова він полетить сам із своїми спеціалістами, а колега Шульга хай залишається в Києві й "вирішує проблеми". У Шульги в машині лежав портфель з піжамою й туалетним причандаллям, в депутатській кімнаті аеропорту Жуляни на його ім’я ще вчора виписано квиток на рейс "Київ — Львів", у львівському готелі "Жорж" замовлено "люкс" поруч з "люксом" для Хомухіна і "напівлюксом" для Юлії, з командуючим Прикарпатським військовим округом вже домовлено про те, щоб Хомухіна закинути вертольотом днів на три в заповідну зону Карпат (а Шульга тим часом мав "показати Львів" головному спеціалісту міністерства Юлії Никонівні), — тепер весь цей геніально продуманий план нищився під булькання кефіру в широкій горлянці московського чина, і Шульга не міг проронити бодай звуку на його захист. Лиш коли супроводжував Юлію до машини, встиг сїштати її: "Ти що? Покаялася Хомухіну?" — "Він сам відчув. Ти не уявляєш, який він підозріливий! В ньому щось атавістичне. Від плазунів і рептилій. Може, навіть від динозаврів. Але ми з тобою ще надолужимо втрачене!" — "Я не хочу втрачати тебе навіть на день". — "Ти ж сам казав: перед нами вічність". — "Вічність — це коли з тобою. А без тебе — тільки навіки замерзлі всесвіти". — "Я їх розтоплю! Подивися на мене: хіба не зможу розтопити весь вічний холод?" — "Ти розтопила мене. А це ще більше, ніж крижані космоси!.."
В Жулянах Шульга стояв на злітному полі поруч з привітно–вродливою господинею депутатської кімнати аеропорту Ольгою Білобородовою, стежив, як сірий Ан–24 викотився на злітну смугу, гаркнув турбінами, розігнався, і злетів, і набрав висоту, і взяв курс на захід, і розтанув у блакитному київському небі, а в грудях у Шульги не тануло, а крижаніло, тяжко наростали льодові глиби, гнітили; душили, він був мало не на межі втрати свідомості, як колись на кладовищі над могилою Андруші Супруна, і блідий диявол, і червоні хризантеми, і втрати невідшкодовані, і вічна туга, і вічна розпука…
— Може, ще щось? — делікатно нагадала про свою присутність Оля Білобородова. — Повернемося до депутатської? Я зроблю вам каву. Може, ще щось…
Він давно знав цю привітну молоду жінку, в неї руки були, як у Юлії: зграбна долонька, делікатні короткі пальчики, ідеально випуклі нігтики. Якось, проводжаючи на літак зарубіжну делегацію і випивши в депутатській кімнаті трохи більше коньяку, ніж кави, Шульга навіть сказав Олі про її руки, але нічого іншого собі не дозволив, а тепер дивився на ці жіночі руки з якимсь нез’ясованим, мало не містичним жахом, бо чомусь видалося йому, ніби Юлія злетіла в голубе київське небо, злетіла й полетіла на захід сонця, а її неповторні руки зосталися тут, на землі, на цьому сірому бетоні, і вродлива білява жінка, усміхаючись до нього, намагається (не своїми — Юліїними!) безсилими руками погамувати буйне волосся, розкошлане аеродромним вітром (о, ці вічні вітри аеродромів!), і з небесним усміхом питає: "Може, ще щось?".
— Коньяк там у вас в депутатській є? — спитав Шульга.
— Знайдеться.
— Цей рейс до Львова — скільки часу?
— П’ятдесят хвилин.
— І вже будемо знати про прибуття?
— Будемо знати.
— Ну, тоді давайте витратимо ці п’ятдесят хвилин на каву і коньяк!
У депутатській кімнаті були дивани, крісла, килими, важкі штори на вікнах, кольоровий телевізор, "Огоньки" й "Крокодили" на столиках. Оля принесла каву і пляшку "Арарату", пити на службі не могла, тому Шульга замінив для неї коньяк на дві тахлі шоколаду "Сказки Пушкина", прослизнула через депутатську весела компанія донецьких лідерів (шахтарі десь глибоко під землею довбають антрацит, а ці збадьорені галстучники ніби представляють їхні інтереси в столицях), зраділо впізнали Шульгу, висипали йому на голову все каміння своїх претензій до енергетиків, які те й знають, що споживати, але не платять, не відшкодовують, не, не, не. Шульга спокійно пояснив їм, що відповідає не за східну орієнтацію української енергетики, а за орієнтацію західну, з сорока п’яти мільйонів кіловат, вироблюваних українськими електростанціями, ми споживаємо двадцять п’ять, а двадцять женемо за рубіж, продаємо, віддаємо, даруємо, жертвуємо — хто ж то знає, як це назвати? — і його поставлено над цим страхітливим потоком, то до чого ж тут донецьке вугілля, і хто там за нього платить, а хто не платить. А вже минуло п’ятдесят рейсових хвилин, і шістдесят, і більше, й більше, а Львів мовчав, і Оля Білобородова, безпорадно притискуючи до повних грудей зграбні руки з делікатними пальчиками (руки Юлії, Юлії!), мовчазно поставала перед Шульгою: знов нічого, ніяких повідомлень, щось незрозуміле: "Борт сімсот два не відповідає".
Він мовчки вклонився їй і пішов униз, де перед головним входом до аеропорту ждав його вірний Микола.
Микола, перш ніж потрапити до міністерських "недоторканих", служив водієм автобату в Вірменії, саме в тих місцях, що їх описав Пушкін в "Путешествии в Арзрум", Шульзі порекомендував Миколу прикордонний генерал Козлов: мовляв, золотий хлопець, візьми, не пошкодуєш, Шульга не був вразливий на чоловічу вроду, навпаки: до вродливих чоловіків, пам’ятаючи досвід Стародавньої Греції, ставився з підозрою, але Микола йому сподобався саме своєю суто мужською красою: лице гостре, мов на іконах, чорні очі й розльотисті брови, хижо–прекрасний хрящуватий ніс, твердо різьблені губи, до того ж уся постать мов туго напнутий лук, і коли десь там у Парижі зберігається в планетарній недоторканності іридієвий еталон метра, то чом би не зберігати там і чоловічий еталон планети з неповторними вимірами українського Миколи?
Згідно з принципами системного аналізу, в такого хлопця, як його водій, дружиною повинна бути коли не сама "міс Юніверсум", то принаймні міс Європи або міс соціалістичного табору, хоч там ці конкурси ще не влаштовувалися, бо, як вважав Леонід Ілліч Брежнєв, а також його генеральний ідеолог Суслов, вони суперечили основним принципам марксизму–ленінізму…
Не маючи доступу до зарубіжних "міс", Микола зачепився за невеличку поліщучку з Чорнобиля, яка не відзначалася особливою вродою, зате мала майже бездонне лоно і груди такої вибухової сили, що перед ними могли б нікчемствувати навіть тротилові еквіваленти Хіросіми й Нагасакі, на таких грудях могла б утриматися не тільки європейська частина Радянського Союзу, а й уся Західна Європа з її свободою, благополуччям і вседозволеністю, і Микола, мабуть, підсвідомо відчував це і пишався своєю дружиною, тому познайомив свого начальника з нею, а тоді й з чорнобильською тещею, в якої груди начинені були ще потужнішими зарядами, та навіть біля таких грудей не втримався її чоловік: утонув у Прип’яті, замогоричений чи то київськими дачниками–напівінтелігентами, чи то п’янюгами з атомної станції, які вже й Чорнобиль перейменували на Чорнопій.
— Чим ото літати до Львова, повіз би я вас, Романе Даниловичу, з Юлією Никонівною до своєї тещі в Чорнобиль на свіженького судачка, — сказав Микола.
— Втрачено зв’язок з сімсот другим бортом, — Шульга не чув Миколиних слів, здається, й не говорив до нього, а просто думав уголос.
— У міністерство? Чи ще трохи пождемо? — Микола вмів миттєво перейматися настроєм і тривогою свого шефа.
— Давай у міністерство.