Для них питання Зощенка і Ахматової куди важливіше, ніж питання наших історичних аномалій раси, духовости, інтелекту, а питання, скажемо, особистих поглядів на певні явища було чи не вершком їх філософських амбіцій за які зводились смертельні двобої не конче лицарських правил.
З цього постала безперспективність і порожнеча наставлень і тому вимагалось узагальнень, підсумків, збалянсовання дії та вказання мети, яку треба не тільки відчувати, а й знати по імені. В поєднанні з їх конкретними, суперечними проблемами кожного дня, мої узагальнення давали завершену цілість і тим самим сенс закінченого діла.
Але я ніколи не почував себе яким будь організатором, провідником, політиком… Ані навіть звичайним редактором. Мої амбіції далі – "бути письменником" не сягали. Роля, яку мені прийшлося відограти в Україні за німецької окупації не була для мене властивою, ані не була вона такою і тут в таборах ДіПі з цим самим МУРом. І тоді і тепер це було чистим випадком і накинуто мені обставинами. Я мав досить роботи з моїм письменством, яке я вважав важливішим за всі інші мої справи і якому я присвятив усе своє життя, щоб могти ще займатися таким невдячним ділом, як головство організації такого винятково неврастенічного складу у таких винятково неврастенічних умовах. Тут приходилось займатися такими справами, які були дуже далекі від моїх інтересів, дрібнички і щоденщина, як бур’ян, забивали мою енергію і не маючи ніяких секретарських сил, це переходило межі всіх людських спроможностей. Це був не кабінет письменника, а уряд і де інде такий уряд вимагав би кількох технічних співробітників, то ж в цьому випадку я мусів полагоджувати все це сам особисто.
Маючи це на увазі, я кожного разу ставав на прю, коли вибирали мене "на голову", але на цей раз, по трьох роках ходження по муках всіляких наших інферно, я вирішив сказати досить. Рішуче й остаточно. Без ніяких сентиментів. І коли дійшло до точки перевибору правління МУРу, я зголосив абсолютну мою в цій справі недиспозицію, довівши це аргументами, цифрами, лікарськими свідоцтвами.
І тільки тепер, і тут стало абсолютно видно і зрозуміло, що ця моя спроба є жалюгідно безнадійною. Весь наш МУР, став муром, включаючи і Є. М.-а, який свого часу заклинав мене залишити МУР, щоб до цього не допустити. А пані Коваленко, зі своєю прямолінійною щирістю, заявила просто, що це з мого боку ніщо інше, як саботаж, спрямований на розвал МУРу. Суперечка наша тривала з добру годину, створився сталемат, безвихіддя і в остаточному я програв. Прийшлося здатися. Не хотілося, щоб ця організація якось була пошкоджена. Забагато коштувала вона нам поту і нервів, щоб це злегковажити. І на перший знак згоди відчулось враз відпруження і навіть не було голосовання, а секретар заніс до протоколу лишень малу нотатку.
Це також показало ясно, якою дорогою й незамінимою організацією для її членства став цей МУР. Здавалось, що без неї наше існування не мислиме. Це зворушувало і підносило на дусі.
Не менше труднощів було з вибором заступника голови. Шерех, не менше від мене, мав причини з цим не годитися. Але й тут МУР став муром, а до того заговорив і мій егоїзм. Без Шереха годі було цю справу уявити. Він належав до її ініціяторів взагалі, він ініціював мало не всі її ділові справи, він редагував всі наші видання, а до того – був добрим, характерним, послідовним співробітником і другом… І в решті-решт він мусів погодитися також. І тому ми далі мусіли творити випробувану запряжку голови й заступника, до якої додано М. Бажанського, Ю. Дивнича, Людмилу Коваленко, Б. Кравціва та Яра Славутича, як членів правління з І. Коровицьким і В. Міяковським, як кандидатів з ревізійною комісією – Ф. Дудка, І. Багряного, В. Барки та О. Несича.
І хай живе МУР!
А на закінчення і тому, що мали трохи часу, Ігор Костецький зачитав свою доповідь "Про деякі прикрі питання". Полеміка з Шерехом на тему неможливості переходу письменників від стилів взагалі до стилю національно-органічного. Такий перехід, на його думку, значив би не стиль, а стилізацію і це порушило б органічність самої творчости. Він також боронив важливість інтелектуалістичної поезії, надаючи їй багато ваги і не жалував тих критиків, які намагалися перешкодити її розвиткові. Це було контра думці Дудка і це підлило оливи до згасаючого жертівника суперечок, які треба було обірвати на пів слові о годині сьомій, бо десь там, в залі таборового касіна, чекав нас бенкет, на якому ми всі мусіли бути.
А на самому бенкеті, за довгими столами, вкритими білими скатертинами і заставленими обильно яствієм і питієм, ми бурхливо вітали наших литовських гостей, вислухали зливу промов таборової управи, наговорили собі купи компліментів і все це простягнулося ген мало не за північ.
І нарешті – другий день! Слава! Гості роз’їхались… Залишивши нам лишень засідання, протоколи, рахунки. Цікаво, наприклад, з прохарчуванням нашого з’їзду. Розуміється, прохарчування взагалі, брав на себе табір ген включно з приділом "шнапсу", що його нам вдалося дістати, але у німців деякі додатки на бенкет прийшлося роздобувати нам самим на чорному ринку по цінах ринкових і чорних. Так, наприклад, кілограм смальцю коштував нам 400 марок, шість кілограмів риби – 150 м., 5 штук яєць – 50 м., одна скринька яблук – 100 м., 2 кіл. м’яса – 100 м., 3 кіл. огірків – 30 м., 2 кіл. цибулі – 46 м., мука – 4 м. Разом це виносить 880 марок… І гарно вказує на ціни нашого чорного, таборового, "паскарського" ринку… Ха-ха!
І як сказано – гості роз’їхались. І навіть Маланюк, не дивлячись на весь свій гнів, прийшов до мене попрощатися. А знаний "камбрун-брист" (вислів вжитий в одному з його творів), Костецький залишився у нас гостити, той самий, якого Косач, у гумористичному памфлеті "Буря в МУРі" характеризував: "Я є екзистенціоналіст, дадаїст, експресіоніст, футурист, ірраціоналіст, кубіст, панфуто-кубіст, бракабумбрист, бубадиніст", але й справді, він мав течку повну "бумбадиністичного" мистецтва, в роді картин Гофмана, які представляли суцільне безладдя плям, без якого будь сенсу… І залишившись у нас, він намагався і мене – сірого, сирого, традиційного мужика, запричастити жертвенним духом з царства віяння вільних мистецтв абстрактного сенсу, до яких моє серце і мій Verstand, не можуть знайти доступу.
Тим часом Костецький водить мене по театрах, у Штуттґарті є їх кілька, але нас цікавлять ті найабстрактніші. Передучора ми були у Kammertheater на "Wir sind nochmal davongekommen" Тортона Увалдера, учора за дня, на фільмі "Цезар і Клеопатра" Бернарда Шова (разом з Танею), а вечором, вже самі, у Neues Theater на "Die Dreigroschenoper" Брехта з музикою Курта Ваілля і диригентом Рольфом Ункельом, у якій виступають 22-х учасників з такими іменами, як Полли, Молли, Долли, Нелли, Бетті, Люці і мушу признатися, що мені ті речі, за вийнятком фільму, нічого не сказали, бо вони і не збиралися щось сказати, а лишень показати, а коли це в театрі, то це мусіла бути найабсурдніша театральщина з рухами, жестами, вигуками, вихилясами, кривляннями, що в суммі-суммарум мало бути трагедією мистецтва нашого розбитого часу, що стає на котурни, вище самого себе, пихтить, надривається і нічого не осягає.
Абсолютне безсилля, повна імпотенція, бо переступило Рубіконіс в країну Нігіль, де нема ні обріїв, ні часу, ні простору, а універсальна порожнеча. Відрікшись логіки слова, воно потрапило в мовчанку, або в німоту з бурмотанням безглуздих звуків, ніби вони виходять з уст паралітика.
Щось подібне я було намагався сказати Костецькому, але він тепер знаходиться у такій стадії медіюма, коли людська мова до нього не доходить і ми навіть збираємось затратити ще трохи часу на "Ундіна" Жіроду – французького автора, який ще до війни дивував мене своїми чудернацькими "камбрумами".
Я переконаний, що цей стиль мистецтва не переживе нашого покоління, бо він вже в сліпій вуличці, де нема більше куди… І ми говорили про це з Костецьким. Взагалі, говорили й говорили. Про музику, композиторів, театр, акторів… І про наші ближчі справи… І про мого "Оста"…
20 квітня. Тепло і сухо, сади в повному розквіті, дерева зелені. Я все ще працюю над "Остом", хоча мій настрій значно притупився. Викінчую останню частину, і, властиво кажучи, вона потребує бодай ще одної повної перерібки, але вже немає часу. Дістали ось повідомлення, що нам вже вислані з Канади афідавіти і надходить час, коли треба буде покидати Европу. А що буде там далі – тяжко сказати. Чи зможу я там займатися таким люксусовим заняттям, як література, та ще й українська.
І взагалі все під знаком питання, весь світ напружено чекає якогось рішення, між совєтами і рештою плянети напруження, внутрішня війна, а багато й таких, що пророкують війну одверту, лишень та атомова штучка, що розірвалась над Японією, такі пророкування нівелює.
Не можу похвалитися добрим настроєм. Дістав від Шульгина знов листа з повідомленням, що Стефуранчин затягає справу видання "Марії" через брак засобів і тому пані Лідія Шульгинова шукає видавництва на власну руку… Боюсь, що з цим тепер не так просто, як їм здавалося, українському авторові ще нема доступу до престолів світових висот, а з "Марією" це ще окрема проблема. Я почав її писати в роках макабричного голоду в Україні часів колективізації з наміром зареагувати на той жаський голокост, що його та колективізація спричинила. Першим видавцем її був Тиктор у Львові 1934 року в дуже дешевому, кишеньковому виданню з дуже драстичними, без мого відома, скороченнями, які ту річ майже спотворили. Я був обурений, але не було ради. Наша видавнича справа тих часів була в такому жалюгідному стані, що не було вибору. Книжечка пішла в люди і знайшла признання, її читали і відчували. Вона робила враження.
І приблизно в тому ж часі, я вичитав в пресі, що в Парижі, одно видавництво оголосило світовий конкурс на антисовєтський роман і я дозволив собі ризикнути й зголоситися до того конкурсу. Через знаного тоді публіциста Івана Гончаренка, який жив у Парижі і мав там певні знайомства з французами, я нав’язав контакти з тим конкурсовим комітетом… Але в жюрі того комітету було двох росіян. І коли вони довідались, що в конкурсі мав би брати участь українець, вони обидва зголосили резиґнацію, без них жюрі не могло обійтися і тому участь в тому конкурсі, мені, як українцеві, була апріорно відмовлена.