Як же тепер? Може, ви розв'яжете його,— кивнув прикажчик на Бронникова,— хай полагодить, а тоді зв'яжете знов?
— Ні, спасибі,— усміхнувся Бронников, витираючись закривавленою щокою об плече.— Локомобіль я залишав у порядку, моє діло тепер сторона. Лагодь-те! А я краще подивлюся звідси, як ви будете його лагодити, як самі будете пускати Фальцфейнам червоного півня...
— Так що ж — топку заливати?— звернувся Гаркуша до пристава і, не одержавши відповіді, мерщій кинувся до паровика.
Пов'язаних поклали під соломою, відганяючи від них дівчат, що кидались витирати хлопців хусточками. А самим хлопцям, спітнілим, заюшеним кров'ю, здавалось, і горя мало. Лежали, як притомлені богатирі, веселі, обірвані, поскручувані, у вузлах набряклих молодих м'язів.
— За дівчат ми побоювались,— говорив орловець стражникам,— на них оглядались, а то б чорта з два ви нас пов'язали!..
— Куди ж вас тепер?— не спускаючи з Леоніда очей, запитувала Вутанька, нетерпляча, розпашіла, готова кинутись до нього щомиті крізь частокіл озброєної варти.
— Не знаю, Вутанько...— майже весело відповів Леонід.— Думаю, що недалеко. Мабуть, в Олешки.
— І я піду в Олешки!— гаряче вигукнула дівчина, ще навіть не уявляючи гаразд, де ті Олешки,
— Що ти, Вутанько... Нас скоро випустять... Нічого у них не вийде. Бач, як в'язне он пристав до людей з протоколом, а підписувати ніхто не хоче.
— Нема дурних... Повиводились!
Чеченці в цей час, обступивши Гаркушу, вимагали, щоб давав підводу везти арештантів. Гаркуша відмахувався: було йому зараз не до цього. Стояв серед току в сажі, як сажотрус, ламаючи голову, з ким і як далі молотити. Він таки й справді виявився не мастак: іскри то загасив, але разом з ними загасив і паровик.
Тим часом від Каховки знялась над шляхом хмара куряви — мчала Вольдемарова чортопхайка.
Панич приїхав на тік похмурий, чимось збентежений. Встаючи з автомобіля, вдав, ніби не помітив Ганни, що стояла віддалеки, знову закіптюжена, знову з граблями в руках, пронизуючи панича повним закам'янілої зненависті поглядом. Прикажчик, метнувшись до хазяїна, став похапцем пояснювати причини затримки на току, але панич, слухаючи його одним вухом, уже голосно звернувся до пристава, так, щоб чули всі токовики.
— Розв'яжіть їх,— вказав він на поскручуваних під соломою хлопців.
Пристав отетерів. Пороззявляли роти й стражники, уквітчані свіжими гулями та синяками. Але запопадливі чеченці, миттю осідлавши пов'язаних, уже мовчки зривали з них аркани.
— На цей раз я їм дарую,— урочисто вів далі панич.— Хай стають домолочують швидше, бо незабаром їм бути... в солдатських шинелях. Свою провину вони матимуть змогу спокутувати кров'ю на полях битв!..
Весь тік ахнув у страшній догадці... Війна!
По селах виходять на паперті батюшки: — Браття! Народе православний! Германець напав на нас. Помолимось за доблесне воїнство христове, за перемогу над германцем... Падають на коліна батюшки, а за ними падають і всі люди, цілують землю.
Щодня правляться молебні за руське побідоносне воїнство.
Каховка знов, як під час ярмарку, переповнена людом. Але не весняними розмаїтими барвами палахкотіла в ці дні вона, не карусельним малиновим дзвоном злегка передзвонювала — іншим гомоном гомоніла тепер, нагадуючи собою величезний військовий табір. У плавнях глухо погримували учбові стрільби. На пристані тюками вивантажували сірі солдатські шинелі та амуніцію. Скрізь по містечку йшов переклик, лунали команди, зблискували погонами офіцери, сортуючи, муштруючи новобранців.
А всіма шляхами зі степу рухались і рухались на Каховку підводи, везучи в бурих завіях партії покликаних до війська степовиків.
Непривітний вигляд мали в ці дні степи. Втратили свою прозору весняну чарівність, потьмарились, засвистіли, як гола пустеля. Пилюка на пожухлих травах, пилюка в повітрі, суцільною завісою темніє вона довкруг по не обмитому дощами небосхилу. З кожним днем густішають темно-брунатні завіси, здіймаються все вище в небо, наче хто поступово зводить глухі мури по обріях довкола степів. Величезні кураїни-перекоти-поле, пружно підплигуючи по відкритих рівнинах, котяться й котяться десь зі сходу на Каховку. Могутні вихори ходять стовпами по всій Таврії, вгвинчуючись у небо.
У вітряний день замислені стояли на околиці Каховки Мурашко та Баклагов, проводжаючи очима новобранців. Щедрими були для батюшки царя облуплені саманові села Півдня! Рідко він, правда, згадував про всяких там своїх чаплинців, сірогозців, строганівців та маячан, закинутих у безводних степах... Не чув, коли копали ночами колодязі, не бачив, коли взимку згрібали сніг по околицях. Зате неодмінно згадував їх при збиранні податей, прокидалась у ньому увага до них у часи лихоліття, коли треба було формувати полки, коли табунами виставляла Таврія до прийому в Каховку міцних та загорілих своїх синів — чабанів та хліборобів, солевозів та рибалок, відриваючи їх від сімей, від рідних домівок, щоб лягали вони потім десь, поруч з волгарями та сибіряками, по братських могилах або ж повертались додому в рясних георгіївських хрестах.
Ридаючи, справляли проводи села. З піснями, то відчайдушно-розгульними, то тужливо-роздольними, торохтіли вози на Каховку.
В суворій задумі слухали новобранську тугу Мурашко та Баклагов, і були їхні думи зараз про живучу оцю
Каховку, що клекотіла щовесни дикими людськими ярмарками, що горіла влітку сипучими вогнями-піска-ми, що заливалась нині безвихідно-розгульним, хапаючим за душу співом майбутніх героїв... Вузлом сходились тут, у Каховці, стежки поколінь. Судилось їй бути віковим згустком їхніх пісень і сліз, журби й веселощів, найгіркіших розчарувань і чистих, як степові міражі, поривів.
їдуть і їдуть... З економій, степових таборів, з рудих саманових сіл... Всіма степовими трактами — на каховське ярмарчище... Хто з них повернеться звідти, з війни? І якщо повернеться, то — ким? Яку науку вони винесуть з фронтів, якою мовою після повернення розмовлятимуть з фальцфейнами та родзянками?
— Ціле літо везли на Каховку... сіно... вовну... вершки... А тепер докотилося... ех!
Не доказав Баклагов. Але Мурашкові й так було зрозуміло, що мав на увазі його суворий і насуплений друг. Зі своїми настовбурченими вусами та банькатими очима з-під хмурих брів Баклагов мав сьогодні якийсь особливо колючий, сердитий вигляд. Здавалось, невдоволений він на всіх і на все: на вози, навантажені людьми, на каховські облуплені мазанки, на піщану гостру поземку, що в'юниться під ногами і потроху замітає десь подвижницькі його шелюги... Сонце стояло високо, але дневі не вистачало нормального освітлення. В насиченім пилюгою повітрі вже зловісно бриніла незвичайна, характерна для передбур'я гаряча сухість. Важко було дихати.
Іван Тимофійович, помітно посивілий в столичних мандрах, був і зараз споряджений по-дорожньому: з рюкзаком за плечима, з палицею в руці. Повернувшись напередодні з Пітера з відхиленим проектом і переночувавши в Баклагова, він зібрався оце на Ас-канію, сподіваючись, що в дорозі йому трапляться попутні підводи. Поки що йшли вони тільки зі степу, і жодна — в степ.
— Рушатиму,— сказав Мурашко, обтрусившись. Баклагов засопів:
— Перегодинив би ти в мене, Тимофійовичу... Бачиш, заходить...
Вітер зривав зі степу хвилі куряви. Сонце світило тьмяно, без літнього блиску, обрії на сході самі собою, без хмар, потемніли, стали схожими на поля: підняті далекими бурями ґрунти нерухомо висиш в повітрянім океані, розгорнувшись упівнеба.
Десь за сотні верст від Каховки в ці дні вже бушувала чорна буря. Напередодні в південних газетах з'явились тривожні телеграми з Ростова, в яких повідомлялось, що вітер несе на місто хмари пилюки, що поблизу Таганрога Азовське море, відхлинувши від берега, зникло з очей, оголило на багато верст морське дно. Судна в порту, збившись у безладді, лежать на боках. Буря, чорна буря ось-ось заволодіє і таврійським небом.
Все це мав на увазі Баклагов, радячи приятелеві пе-регодинити в Каховці, хоча й сам він на місці Мурашка навряд чи всидів би тут, коли було вже рукою подати до сім'ї, до саду, до всього того найдорожчого, що зоставалось тепер у Івана Тимофійовича і що йому, може, знову доведеться невдовзі покидати (бо вже, певне, й на нього десь шиють шинель).
— Ні, друже... Я ще встигну перескочити,— відповів Мурашко, спокійно поглядаючи в степ.— Там же ждуть...
Голос його здригнувся глибоко прихованою ніжністю.
— Дивись, Тимофійовичу...
Баклагов провів приятеля до тракту, і там вони розпрощались.
Пішов понад шляхом Мурашко.
Важко дихалось. Сухим повітрям все висушувалось у грудях, кров постукувала в скроні. І лише ясний образ Світлани, раз у раз напливаючи з потемнілого небосхилу і мовби притягуючи його до себе, надавав йому сили ступати крок за кроком вперед насупроти вітру.
Незнайомі підводи нескінченним потоком котились назустріч. Буйний спів розлягався, танув і знов закипав, розшматований вітром.
— Сірогозькі, видать?
— Сірогозькі, дядю!.. Або груди в хрестах, або голови в кущах!..
Відчайдушні, готові на все, компаніями співали на возах, що їх, здавалось, самим вітром уже котило на Каховку... Поспускали босі ноги з полудрабків, співають... Хоч цим, хоч піснями щедро споряджала Таврія своїх синів в дорогу. Поміж іншими співанками везли новобранці вже й ту — про машину, про свисточок!— складену невідомою їм дівчиною-заробітчанкою у степу на жнивах... Починалась ліричною дівочою журбою, переходила у рекрутський могутній відчай.., "Налий, мати, стакан рому, бо я їду до прийому... гей-гей, йо-ха-ха-ха, бо я їду до прийому..." Пекучим болем сповнювало Мурашка оте хвацьке "йо-ха-ха-ха" новобранців...
Далека дорога лежала Вутаньчиній пісні. Чадіти їй у теплушках, мерзнути їй в окопах, бути їй у Карпатах і в пущах Полісся!..
Опівдні піднялося те, що не раз підіймалося ранніми веснами та наприкінці літа над цим знедоленим, беззахисним краєм. Страшний суд творився у відкритім степу: заступаючи сонце, ішла, проносилась зі сходу на захід чорна буря.
Вся Таврія серед білого дня раптом окуталась таким присмерком, що, не мружачись, можна було дивитись на сонце. Заревла по селах худоба, заметались в степах розполохані вітром отари. Здавалось, все буде зметене в степу цим ураганом, все він зірве, поруйнує на своєму шляху, з корінням викрутить із землі зелену Асканію і розшаленіло пожене її жужмом, мов велетенське перекотиполе, до самого Дніпра.