Через це на такому суді не потрібна й оборона, та її, зрештою, й не було, бо адвокат призначався з тієї ж компанії. В Артура адвокат був лисий і улесливий, мов лис; мені здавалося, що цей переляканий чоловічок також був служкою культу контрольованого насилля, а не захисником,— якась мізерна й нікчемна особистість без "я" і без значення (згодом я довідався, що той адвокат був місцевим письменником і навіть писав п'єси). Засідателі правили роль бовванів, бо, зрештою, й були бовванами, судячи із моєї зустрічі з одним із них і з його лютого:
"Нєт!" — він підсудного ненавидів ще до того, як почав судити. Отже нікого з того суду не цікавили ані факти, ні справедливість, ні права людини, зокрема право вільно мислити й висловлювати власні погляди. Мене здивувало в тому суді тільки одне: Артур виним себе визнав. Чому? Очевидно, слідчий його у певний спосіб зламав. Саме це й непокоїло мене найбільше, але то, зрештою, мало бути у волі самого Артура. Кожна людина має право на власні рішення та вчинки, і про те я думати не хотів. Хто зна, може б, я так само повівся, коли б мені пообіцяли, що дадуть не п'ять років, а три, адже правди своєї доказувати тут не було перед ким.
Коли ми зайшли до Славка, він лежав у постелі і щось читав. Побачивши нас, одразу ж відкинув книжку і німо на нас подивився.
— Три роки,— сказала Люда,— в таборах суворого режиму.
— Ну, слава Богу! — сказав Славко.— Думав, дадуть більше.
Люда відразу ж пішла готувати каву, бо ми й досі були змерзлі, а я присів біля Славка. Той подивився на мене очима, повними сліз.
— Знаєш, що вони зі мною зробили? — спитав він.
— Знаю,— відказав я.— Не треба тим перейматися.
— Але ж я зганьблений! — сказав Славко.— Як тепер зможу людям у очі дивитися?
— Не будь дитиною, Славку. Хто розумний, зрозуміє, що над тобою вчинили насилля,— сказав я,— а хто дурний, тому й не треба. Головне, щоб ти був чистий перед власним сумлінням.
— Перед власним сумлінням я чистий,— сказав Славко.
— Оце головне: нікого не продав і нікого не закопав.
— Але я ніби відрікся від Артура і дядька.
— Як святий Петро,— мовив я.— У нашому житті це не гріх, а необхідність.
— Я так не вважаю. Відрікатися від друзів, щоб врятувати себе — це неморально.
Я подумав про себе, адже також учинив гріх святого Петра.
— Може, й так, а може, й ні. Кожен такі речі має вирішувати для себе сам. І судити себе, а не інших.
— Я себе й суджу,— тихо сказав Славко.— Жити мені не хочеться!
— Тобі себе судити нічого. Ти ж не писав тієї статті.
— Поки Люди нема, я тобі скажу,— прошепотів Славко.— Я її не писав, але підписати погодився. Можеш плюнути мені в лице й піти.
Очі його хворобливо блищали, а вуста тремтіли. Я взяв його руку в свою й міцно стис.
— Не було в мене більше сили витримувати їхньої брутальності. Краще б мене посадили.
— Тоді ти ще більшою мірою мав би витримувати їхню брутальність. Знаєш, що тобі скажу: є один моральний закон,— коли людина дає клятву під примусом, така клятва вважається за нечинну. Зрадником називається тільки така людина, яка дає клятву самохітно і щиро, а потім від неї відступає.
— Не знаю, чи є такий закон,— сказав Славко.
— Є,— мовив я.— А коли нема, то мусить бути.
Зайшла з кавою Люда.
— Ми так перемерзли,— сказала вона,— що вирішили щось випити. Та й настрій, мов на похоронах.
— Але в нас нічого нема,— сказав Славко.
— Передбачено,— мовила Люда й витягла з сумки пляшку коньяку.
— Я б з вами теж випив би. Бо й мені не легше.
— Тобі не можна,— залізним голосом сказала Люда.
— Гаразд,— опустив очі Славко.— Випийте ви, а я символічно.
— Символічно можна,— сказала м'якше Люда.
Ми випили, але сьогодні мені трунок не пішов: усе аж трусилося. Тоді я попросив налити коньяку в каву. Пив гарячу суміш, а Люда знову налила собі й випила.
— Вибачте мені, хлопці,— сказала вона, і раптом по її обличчі покотилися сльози. Вона по-дитячому витирала їх обома руками.
— Дати тобі почитати ту статтю? — спитав Славко.
— Ні,— сказав я.— Не хочу нічого такого читати. Не мають значення жодні статті, має, здається, значення тільки рівень нашого самоусвідомлення. Тобто усвідомлювати, що учинив і як.
— Але ж він нічого не вчинив,— сказала Люда.
— Тим більше. До речі, від Артура і я відрікся. Сказав на допиті, що ми з ним не контактуємо і не дружимо через Ларису.
— По-моєму, ти правильно сказав,— мовила Люда.— Та й розумно,— вона підлила собі коньяку в каву.— Чи Славко тобі повідомив, що маємо одружитися?
Славко подивився на Люду із здивуванням, вона йому підбадьорливо моргнула. Я вдав, що не помітив того перезирання.
— Налити тобі ще? — спитала Люда.
— Налий! — згодився я.— Цього разу за вас. Дуже радий!
— Тепер не до радості,— сказала Люда.— Хай вони поздихають!
Ми випили і за Славка із Людою, і за те, щоб вони поздихали. Тепло потекло по мені, в кімнаті стало затишніше і майже зникла та напруга, яка відчувалася спершу. Я розповів про "іспанську поетесу" Гарсію Лорку, яку сплутали з Ларисою — Славко не витримав і зареготав своїм заразливим дитячим сміхом.
— Отже Лорка — іспанська поетеса? — спитав він.— А чого зайшла мова про Лорку?
— Вони вилучили в моїх батьків твої листи.
— Дивно, мені про ті листи нічого не згадували.
— Бо там тільки й було компромату, що ця загадкова "іспанська поетеса". І компромат цей стосувався не тебе, а їхнього ступеню освіченості.
— Здорово! Іспанська поетеса Гарсія Лорка,— зі смаком проказав Славко.— Не, це все таки здорової А чого з вами не прийшов двійник Лорки?
— її забрав від суду батько і повів під вартою, оголивши шаблю,— сказав я.
— Бідна Лариса! — сказав Славко.— До речі, я її завжди мало розумів — чого її тягло до нашої компанії? їй би щось веселіше й простіше.
— По-моєму, ти її недооцінюєш,— сказав я.— Але те, що вона бідна зараз — це справді, тож давай будемо говорити про неї тільки добре. їй сьогодні не легко.
— Він має рацію! — владно казала Люда; дивно, вона здобула здатність і право командувати Славком, а він залюбки підкорявся.
— Тепер їй батьки всиплять! — сказав Славко.
— Буде проведено курс стандартизаційного лікування,— мовив я.
— Що це за лікування? — не зрозуміла мого гумору Люда.
— Процес перетворення людини розумної в людину стандартну,— сказав я.
Було то сказано легковажно, може, й жартував я, знаючи Славкову смішливість і намагаючись якось вирвати його з кігтів меланхолії, але остання фраза — то був сміх на кутні зуби, бо і я сам згодом пройшов курс стандартизаційного лікування і, зрештою, в стандартну людину, якою є тепер, коли пишу ці записки, перетворився. Перетворилася, зрештою, в таку людину й Лариса, і тут не сміятися, а плакати треба було б. Але тоді нами керувала молодість наша, бо тільки молодість може жартувати в той час, коли над и головою СВИСТИТЬ меч, грозячи знести їй голову, і слава ж молодості, за те!
Зрештою, я побачив, що Славко втомився, очі його зтуманіли, і він сам зблід, тож попрощався й пішов, міцно потиснувши приятелеві руку. Люда пішла мене провести.
71
— Така тобі вдячна,— сказала вона, вивівши мене на двір.— Він уже давно не сміявся. До речі, я так і не зрозуміла: хто така та іспанська поетеса?
— Це не поетеса, а поет,— пояснив я популярно.— Великий іспанський поет.
— Ну, не все можна знати,— мовила розважливо Люда.— Добре, що Славко трохи розтерп. Ти його підкріпив.
— Тримайтеся! — сказав я.— А коли що, напиши мені, і я відразу ж приїду. В Славка моя адреса є.
— Гаразд! — згодилася Люда,— Ти на нього чудово впливаєш.
Вийшов на вулицю й відчув, що той холод, що його запущено нам сьогодні в душу, з мене не вийшов, незважаючи на те, що я просидів у кімнаті кілька годин і випив кілька чарок коньяку, а все через те, що той холод сидів у нутрі моїм. Я знову побачив вихудлого, вимореного Артура з отією принизливо остриженою головою, побачив траурні обличчя його батьків і повний ненависті до мене Алоччин погляд. Чому вона так зло про мене думала і такі лихі слова сказала? Правда, було те, що я перший привіз і вніс у наше товариство самвидав, але чи моя вина, що Артур такий необережний (та й Славко), що не захотів його вчасно позбутися, адже його попереджено? Та й чи той самвидав був злом? Суб'єктивно, так, бо через нього постраждали мої приятелі, але не тому, що сам він був злом, а тому, що проти його правди воювало зло суспільне. Отже зло було не в мені і не в самвидаві, а в тому, що суспільну правду держава безжально викорінювала — сама була носієм неправди і зла. Може, таке лихе суспільство й мало свою рацію, воюючи так нещадно із правдою про себе, бо вона для неї й справді руйнівна. Бо неправдою світ пройдеш, назад не вернешся. Бо неправдою і злом можна жити тільки короткий час, хоч яке б управне було суспільство в одурманенні людей. Хочеш — не хочеш, а десь з'явиться гончар Теренці й і заспіває свою легковажну, висміювальну пісеньку. Гончара Теренція знайдуть і вб'ють, але пісеньку його вбити не зможуть. Бо зло хоч і могутнє, але не всесильне...
Щось таке думав я, спускаючись Чуднівською вулицею, але спокою душевного не мав, відчуття вини мене не покидало. Не покидало мене й видиво Артура на підсудній лаві, остриженого наголо й вимореного. Не покидало його тихе: "Такі",— коли його запитали, чи визнає він себе винним. Холод у душі моїй розростався, кублився, перетворювався в крижану кулю, тож коли я відчинив . хвіртку свою, визнав і сам свою вину, оте сказане тихим голосом: "Так!" Розумів Славків розпач; розумів Артурове: "Так!";
розумів понурену Ларису, коли покинула мене й пішла під охороною батька; розумів, що вона ніколи зі свого дому не втече і не приїде до мене, щоб урятувати й себе, й мене від стандартизаційного лікування; розумів, що суд нечестивих сьогодні відбувся не тільки над Артуром, але й над нами всіма, бо прийшов день і приніс сокири, як писалося в одному із віршів Гарсія Лорки. Було нас троє, а тепер двоє! Я зирнув на небо й побачив, що там волочаться срібні крила хмар, і мені на очі викотилися сльози. Я зупинився на дворі й намагався оволодіти своїми почуттями, бо зараз маю переступити батьківський поріг, а батьківського порога треба переступати з ясним обличчям і мирною усмішкою на вустах.
Але для того, щоб учинити те, треба мати більше сили, ніж мав.