Гілея

"А що, коли не наздожену? – думав Максим, – Доведеться йти до хати Гомонів, а хотілося зустріти саму... Посадовив би в коляску і повіз..."

Максим лише тепер відчував, що трохи боїться цієї зустрічі, адже він раніше ніколи не звертав уваги на босоноге дівчисько, яке бігало по хуторі... Тепер їй уже сімнадцять... Тоді, біля криниці, Марта теж мала сімнадцять зарубок на стовпчику біля ганку...

Максим поминув Крижаний хутір і побачив поперед себе машину з. брезентовим пологом. Обігнавши іі, подав знак шоферу, і той зупинився:

– Що, солдате, підвезти?

– Максиме! – Ганнуся вистрибнула з кузова.

До нього підійшла росла, тонка дівчина з темними карими очима, відкинула косу й посміхнулася – на рівному носику зібралися ледь помітні зморшки, їх запам'ятав Максим...

– Я приїхав, Ганнусю, – розгубившись, повідомив Максим.

– Добре, що ти приїхав, – відверто розглядала хлопця.

– Сідай зі мною, – Максим показав на коляску.

– І я хочу, Максиме! – підбіг Юрасик.

Юрасик зруйнував Максимові сподівання, але що вдієш? Він умостився в колясці, а Ганнуся на сидінні позаду Максима.

– Тримайся, Ганнусю! – сказав Максим, і на його плечі лягли легкі, мов крила, руки.

На крутих поворотах Ганнуся мимоволі притискувалася до Максима, і йому здавалося, що старий трофейний "цундап", порушуючи розрахунки конструкторів, летить. А Ганнуся, обхопивши хлопця руками, мружачись од вітру, заливалася щасливим сміхом.

Не доїжджаючи до Степового, Максим повернув ліворуч , до піщаного кургану. "Цундап" зупинився на обочині дороги. Вечірній присмерк осідав на молодий ліс, і лапаті сосонки здавалися казковими істотами.

– Ти хочеш подивитися на свій ліс? – запитала Ганнуся. – Тебе нема, а він росте...

– Я хочу піти до могили діда Опанаса.

– Треба йти цією просікою, а то заблудимо – Ганнуся взяла Максима за руку.

– Бачиш, уже можна заблудити в нашому степу, – сказав Максим, – а садили ж ми з Іваном Трифоновичем малесенькі сосонки...

– Я теж з мамою садила... А тепер-ці сосни вищі за мене, ось поглянь! – Ганнуся стала біля крислатого дерева, рука ледь торкнулася вершечка. – А ти дістанеш?

Максим підійшов до сосни з другого боку, і їхні руки стрілись, не руки, а лише пучки пальців – легенько-легенько... Потім Максимові пальці стиснули Ганнусину руку разом із сосновою гіллячкою, колючки вп'ялися сотнями голок, але не було боляче, слово честі...

Над могилою діда Опанаса стояв тесаний високий дубовий стовп із зіркою. Років з тридцять тому цього стовпа привіз від Дніпра батько Карагача, беріг його для сволока на нову хату, та так і помер у старій. Матвій Карагач сам обтесав його і разом з Іваном та Парамоном поставив на могилі чабана. Так єдиний на десь хутір дубовий стовп став пам'ятником.

– А хіба дід Опанас був військовим, що йому зірку прибили? – запитав Юрасик. – Це тільки солдат із зірками ховають...

– Дід усе життя був солдатом, Юрасику, – сказав Максим.

– А в нього не було форми, – заперечив малий. – У діда були старі штани...

– Форма ще не робить людину солдатом, – промовила Ганнуся.

Юрасик не погодився, але промовчав: нічого ці дівчата не розуміють у військовій справі; Треба буде розпитати тата Берика.

Максим і Ганнуся пішли на курган, поплентався за ними і Юрасик: чого вони там не бачили? Краще ж їхати на мотоциклі, ніж кушпелити цей пісок.

З кургану нічого не було видно – місяць ще не зійшов, а зорі, розгубивши в галактиках своє світло, тьмяно мерехтіли на скаламученому хмарами небі.

– Тут вранці красиво, коли сонце сходить, – тихо сказала Ганнуся. – Я приходжу сюди...

– Я теж приходив на цей курган, – пригадав Максим. – Колись він був високий-високий...

– Це коли ми були малими...

– Я тебе пам'ятаю завжди малою...

– А я тебе – з Мартою... Ти бігав за нею, як приручене ягня...

– Я ніколи не був ягням, – ображено відповів Максим.

– Ти не гнівайся, що я так сказала... Ти був закоханий у Марту, правда? – Максим побачив, як у Ганнусиних карих очах потонули дві зірочки. – Скажи, правда?.. Або не треба...

– Марти вже давно нема, Ганнусю...

– А любов залишилася?

– Тепер я думаю про тебе, – прошепотів Максим.

– І я... про тебе...

– Але ти не пишеш про це в своїх листах...

– Ти їх неуважно читаєш...

– Я перечитую їх по сто разів, Ганнусю!

– Виходить, ти ще не вмієш читати моїх листів...

– Я навчуся...

Юрасик не витерпів, підбіг до сестри і шарпнув за кофту:

– Я додому хочу, молока хочу, а вони: "любов, любов, листи, листи..." Як розкажу мамі, то вона тобі...

– Ах ти ж шпигун! – Максим узяв за руку Ганнусю. – Тікаймо!

І вони побігли з кургану в гущавину сосон.

Та від Юрасика ніхто не сховається, бо він, якщо вже хоче знати Максим, не шпигун, а розвідник. Юрасик плазом пробирався по їх слідах, тримаючи напоготові два автомати, пістолет, і ще три гранати було за поясом його мундира з погонами майора...

– Ага! – вигукнув неперевершений розвідник. – Бачу! Цілуєтесь! А я мамі розкажу!

Сосни зашелестіли, і стало тихо-тихо...

22

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Велике діло реклама.

Досить було місцевим агентствам Аерофлоту в обласних і районних центрах повивішувати на фанерних щитах оголошення: "Літайте літаками Аерофлоту" чи "Швидко, зручно, вигідно", як, здавалося, весь Казахстан пересів на літаки, ігноруючи машини, коней, віслюків, верблюдів і все інше, що могло везти: Літаки місцевих авіаліній – невибагливі роботяги – не вимагали особливих аеродромів, оснащених найновішою навігаційною технікою. Все було гранично просто: поблизу міста чи села відмежовували прапорцями шматок степу, ставили маленьку хатину (диспетчерський пункт) з радіостанцією, відкривали касу і – будь ласка – летіть на всі чотири сторони.

Висушений степ у літні місяці не поступався міцністю перед гудроном, залізобетоном і найвищими марками цементу, і лише піщані або снігові бурі порушували розклад руху літаків. Та сьогодні день видався тихий, і Талди-Курганський аеродром був відкритий. До рейсу на Алма-Ату залишалося ще зо дві години, і вся багаточисленна рідня Берика Джусуєва, розташувавшись просто на аеродромі, пила традиційний кок-чай. Звичайно, що до чаю був беш-бармак і холодна баранина. На килимі сиділи Берик з Юрасиком, аксакали й поважні гості. Юрасик не розумів, про що вони говорили, але по очах батька й дідуся відчував, що слова були добрі. Два тижні пробув він у невеличкому аулі серед цих людей, і тепер йому було жаль розлучатися з ними і особливо з бабунею. Він уже ніколи, напевно, не забуде, як вона просиджувала коло нього ночі. Вони розмовляли, не розуміючи одне одного, лише пісні, які співала йому бабуся, розумів Юрасик.

І ще згадує він, як їздив з дідусем у степ до отар. Дідусь посадовив його поперед себе на коня, і вони поїхали... Дідусь розмовляв трохи по-російському, Юрасик по-українському, і їм було добре. По дорозі на пасовиська дідусь зупинявся біля юрти чабанів і показував їм свого онука. Їх частували й притримували стремено, коли дідусь сідав на коня... Повертаючись додому, вони знову зупинялися в чабанів – так велів звичай.

Остання зупинка була в юрті старого Габіта, високого й сивого. Він нагадував Юрасику діда Опанаса Заклунного. Чабан і всі, хто був у юрті, уважно слухали дідуся, який, очевидно, розповідав про Юрасика і його батька, бо вловив кілька разів ім'я "Берик". Потім Габіт узяв двострунну домбру і заспівав. Пісня була сумна, бо жінки плакали, а потім вони усміхалися й цілували Юрасика.

– Про що співав аксакал Габіт? – запитав Юрасик дідуся.

– То була пісня про твого батька, – відповів онучку, – про нас усіх... Акин співав про те, як молодий джигіт Берик поїхав на війну захищати Вітчизну, як відважно бився з ворогами, як попав у полон, і українську жінка Марина врятувала його від смерті... Потім джигіт знову пішов на війну, попав у неволю, але любов і там урятувала його... Він повернувся на Україну, де чекали його дружина і син Юрасик... Так побраталися наші степи і народи – співав акин...

Юрасик чув пісні про Чапаєва і Щорса, але ніколи не думав, що може бути пісня про батька... Добре було б переписати слова і прочитати їх у школі: хай усі знають, який тато в Юрасика Джусуєва...

Берик їхав до рідного дому з настороженим хлопченям, своїм і не своїм, а повертався з сином. Спасибі Марині, що спорядила їх у дорогу вдвох.

Ганнуся одразу ж подружила з Бериком, і це хоч трохи втішало Марину. Найбільшою радістю її було слухати, як вони розмовляли – Берик майже вільно говорив по-німецькому, і Ганнуся мала доброго вчителя. Юрасик уникав батьківських пестощів, єдине, що його цікавило, – це розповіді про війну. І хоч Джусуєв ніколи не говорив про себе, але Юрасик розумів, що в отому "ми пішли в атаку", "ми два тижні пробиралися ворожими тилами", – був і цей чорночубий казах, якого треба називати татом. Раніше був "тато Парамон", а тепер ще один тато. Правда, на хуторі всі кажуть, що Юрасик – "викапаний Берик", "просто копія", Юрасик вдивлявся в дзеркало...

Подорож до Казахстану зблизила їх, але тільки пісня старого акина Габіта остаточно переконала Юрасика, що Берик його батько, бо в піснях не може бути неправди, – казав тато Парамон.

...На хутір вони приїхали ввечері, хата була замкнена.

– Мабуть, наша мама на розсаднику, – сказав Берик синові, – підемо до неї?

Юрасик потакнув головою, дістав ключика з-під призьби і заніс речі в сіни.

– Хазяїн ти мій дорогий, – усміхнувся Берик, узяв сина за руку, і, вони пішли в степ.

Юрасик уже не виривався, як раніше, а, міцно стиснувши руку, намагався йти в ногу з батьком. Побачивши їх, Марина кинула сапу й чекала, поки підійдуть.

– Аман сиз ба, апа! – привітався по-казахському Юрасик.

– Рідні мої! – обняла обох Марина, відчувши, що тепер усі вони – сім'я.

Поверталися додому втрьох: Марина і Джусуєв тримали за руки сина, він і на хвилину не вмовкав – усе розказував про дідуся, бабуню, про старого акина.