Україна вдесятеро більша за Грузію. За умови успішного проведення антикорупційних заходів ми могли б щорічно мати, як мінімум, 20 млрд доларів інвестицій. За час мого перебування сюди приїздило багато українських делегацій вивчати досвід. Дехто хитав головою і казав, що нам це не підходить, мовляв, масштаб не той. Але ж у нас і можливостей набагато більше. Перед вами людина, яка тривалий час (раніше В. Цибенко працював першим заступником міністра транспорту України. — Авт.) добивалася скасування обов'язкового техогляду автомобілів. І не тому, що він не потрібний. Мені було відомо, що в багатьох країнах Європи такий захід проводиться. В той же час в Україні техогляд транспортних засобів уже давно став джерелом нетрудових доходів і корупції. Для нашої держави нині дуже важливо максимально ліквідувати всі годівниці, тобто дозвільні процедури і служби, які провокують хабарництво, і виходити у цій справі, на мій погляд, слід насамперед із того, наскільки та чи інша чиновницька діяльність сприяє чи не сприяє корупції. У боротьбі з цим злом треба використовувати не лише грузинський, а й сінгапурський, швейцарський, південнокорейський досвід. Які уроки маємо винести з цього досвіду? По-перше, реформи треба починати на другий день після того, як нова влада прийме естафету від попередньої. Отже, добряче відстаємо, хоча почати ніколи не пізно. По-друге, інтенсивний наступ на корупцію та бюрократію має вестися доти, доки їм не буде зламано хребет, затим ця робота має набути систематичного характеру і ніколи не припинятися. По-третє, корупцію не можна перемогти обіцянками і вмовляннями, а лише жорсткими, вольовими методами. Саакашвілі через це дістав прізвисько "несамовитий Міша", бо декого ламав через коліно. По-четверте, радикальних змін в економіці, у системі влади і свідомості людей, виявляється, можна досягти і безкровно — в рамках демократичних законів. По-п'яте, хто б там що не говорив, роль лідера для країни, яка прагне потужного цивілізаційного ривка, має вирішальне значення.
Звісно, ідеалізувати ситуацію в Грузії не варто. Йдеться лише про темпи реформ, за якими вона випередила Україну та інші колишні республіки СРСР Грузія тільки починає оговтуватися від жаху економічної катастрофи, якої зазнала в 1990-х. Був період, згадують пересічні громадяни, коли рівень життя опускався фактично до нульової відмітки. Коли за хлібом шикувалися кілометрові черги, коли в метро можна було побачити людей із в'язками хмизу, бо країна переживала не лише голодний, а й холодний шок через гостру нестачу газу й електроенергії. Лар за ларом, шляхом підприємливості й жорсткої економії грузини поступово накопичують своє національне багатство. Треба відверто визнати, що ця країна не жирує. До добробуту європейців ще ой як далеко. Пересічні грузини, як, зрештою, й українці, ледве зводять кінці з кінцями. Наші хоч городи мають, а тамтешні люди — тільки гори і чисте повітря. Через безробіття, яке становить близько 60%, четверта частина населення (понад мільйон чоловік) — на заробітках по закордонах. Проте у грузинів є добра традиція — допомагати своїм рідним, і не лише батькам чи дітям, а й родинам сестри чи брата. Пенсійна система практично відсутня: кожен громадянин відповідного віку, незалежно від трудового стажу, одержує соціальну допомогу в розмірі 150 ларів (1125 гривень). Хоча для Грузії з її обмеженими природними і фінансовими ресурсами це ще й немала сума. Якщо застосувати формулу нашого посла Василя Цибенка і помножити цю цифру на десять, то українські пенсіонери мали б одержувати в середньому вдесятеро більше цієї суми. Комунальні послуги, тарифи на електрику, ціни на харчі дещо вищі, ніж в Україні. Несолодко живеться місцевим аграріям. Їхню продукцію (виноград, мандарини, лимони, молочні продукти) можна побачити хіба що на базарах — у супермаркетах лише імпорт. Туристів може ввести в оману велика кількість "крутих" іномарок на вулицях Тбілісі. Але треба пам'ятати про гонор грузина. Для нього власний виїзд — це демонстрація можливостей, які досить часто не відповідають реаліям. А тому придбання авто іноді перетворюється для грузинської родини на нав'язливу ідею.
Нині до владного керма прийшла партія олігарха Бідзіни Іванішвілі, яка дуже критикувала новації "несамовитого Міши". Всі, хто переживає за долю країни, побоювалися, що реформи будуть згортатися. Проте страхи виявилися марними. Якби навіть влада й дуже захотіла повернути кермо у "совкове" минуле, їй цього не дозволило б суспільство, якому сподобалося самоочищатись і рухатись у Європу. Нещодавно в Брюсселі відбулося перше засідання Ради асоціації Грузії і ЄС, на якому Верховний представник Євросоюзу Ф.Могеріні відзначила прогрес Грузії, зокрема у сфері демократії, якого країна досягла після парламентських виборів 2012 року.
Люстрація на замовлення
Це слово на слуху останніми роками. Для тих, хто чув цей дзвін, та не знає, звідки він, нагадаємо: походить воно від латинського lustratio — очищення шляхом жертвоприносин. Під час цього ритуалу язичники в Греції очищали вогнем людину, яка мала постати перед Богом. Іншими словами, її спалювали. В суспільно-політичному контексті це слово набуло значення очищення влади від посадовців, які себе скомпрометували. Особливо часто його вживають, коли говорять про необхідність відсторонення від посад колишніх функціонерів КПРС та режиму Януковича.Варто зауважити, що процедура очищення та оновлення державних структур дуже давня. Завжди після переворотів і революцій, та навіть законної зміни влади, нові правителі намагалися позбутися представників старих команд і сформувати свої. Робилося це у дусі часу: кровно і безкровно, та в будь-якому разі люстрований чиновник зазнавав і моральних, і фізичних страждань, бо якщо не втрачав життя, то зазнавав осуду всього суспільства, ставав його ізгоєм. Тобто люстрація — річ досить неприємна і не завжди справедлива. Те, що чинили більшовики у період із 1917-го по 1947 рік на теренах СРСР, теж можна назвати своєрідною люстрацією, тільки називалася вона боротьбою з ворогами народу. Під караючий меч тоді, як відомо, потрапили мільйони невинних людей.
1991 року після національної революції, яка мирним шляхом відвоювала Україні незалежність, ми теж повинні були провести люстрацію — антибільшовицьку. На протилежність методам леніно-сталінців вона мала бути безкровна, європейська, до якої свого часу вдалися, приміром, чехи, словаки, угорці. Питання про це настійно порушували політики з національно-демократичними поглядами. Можливо, так і сталося б, якби на перших чи на других президентських виборах переміг В'ячеслав Чорновіл чи інший демократ. Коли б іще тоді почали кадрове оновлення, мабуть, не було б потреби у всіх наступних революціях. Проте 1991-го і 1994 років президентську булаву здобули махрові партократи Кравчук і Кучма, які вважали, що люстрація недоцільна, мовляв, досвідчених апаратників ніким замінити, має зберігатися наступність поколінь чиновників, які потім поступово європеїзуються. Але натомість владна еліта деградувала. Більшість посад в адміністраціях, відомствах, міністерствах заполонили куми, свати, братки, масажистки — люди, далекі від ідеї служіння народу, позбавлені людської моралі, які працювали за принципом: узяти від держави побільше і не дати їй нічого. Хоча залишилося й чимало професіоналів (мав же хтось плуга перти), котрі змушені були дотримуватися правил цієї зграї. Тобто люстрація все-таки відбулась, але кримінальна. Було змінено й державну модель. І той, хто говорить сьогодні, що ми прощаємося з радянським минулим, м'яко кажучи, помиляється, а якщо відверто — лукавить. Бо замість комуністичного режиму ще наприкінці 1990-х ми одержали не менш страшний устрій — кримінально-кланово-олігархічний.
2005-го за кадрове очищення взявся Віктор Ющенко. І тут ми побачили, що ця процедура не така проста, як здається. Влада не мала її концепції, тим паче конкретного плану. Адже люстрація в демократичному суспільстві — не механічна заміна одних на інших, а розбудова принципово нової системи роботи з кадрами: їхня підготовка, перепідготовка, запровадження ефективних критеріїв добору, створення резерву, постійно діючих механізмів очищення тощо. Це, зрештою, зміна системи влади. Бо нове вино в старих міхах, як відомо, кисне. Таке завдання можна реалізувати не за місяць, не за рік, а, як мінімум, за десятиліття. Тим часом влада пішла найпростішим шляхом — стала міняти чиновників усіх рівнів, але, знову ж таки, за політичним і кумівським принципом. Унаслідок чого на багатьох державних посадах опинилися випадкові люди, які стали витворяти не лише дива некомпетентності, а й жадібності: кришували рей— дерські захоплення, брали участь у земельних дерибанах, не гребували й хабарами, як і їхні попередники. Суспільство обурилося. Тоді Ющенко махнув на ту люстрацію рукою.
І ось — нова революція і з нею чергова хвиля люстрації. Впадає в очі, що свіжоспечена влада поводиться досить нелогічно. Це вона мала б стати ініціатором і лідером люстраційного процесу, аби сформувати віддану європейській ідеї команду, очиститися від п'ятої колони в СБУ, Міністерстві оборони, держадміністраціях, відомствах. Проте це відбувається лише під тиском громадянського суспільства. Може, й існує нова концепція кадрового оновлення, яка реалізовуватиметься протягом тривалого періоду, але ми про неї не чули ні з уст Голови ВР, ні Прем'єра, ні Президента. А їхня відмовка: "Іде війна", — вже набила оскому. Навпаки, той, хто хоче виграти війну, передусім дбає про кадри. І ми бачимо, що чиновництво фактично саботує зусилля народу на забезпечення перемоги. Напрошується досить шокуюче запитання: а чи така вже нова нинішня влада? Чи справді орієнтована на оновлення? Чи не її бездіяльністю в кадровій політиці викликані народні акції сміттєвого "лінчування" функціонерів колишнього режиму Януковича?
16 вересня 2014 року Верховна Рада під тиском кількох громадянських груп таки ухвалила Закон "Про очищення влади". Президент його підписав. Одразу скажу: недосконалий закон. І річ не в його негуманності, як заявляють деякі правозахисники.