– Мабуть, агенти КДБ, – подумав Зенко і, щоб не зустрічатись з ними на зупинці, зійшов з вагона. Підозрілі хлопці теж вийшли і доганяли Зенка, що хотів втекти від них швидкими кроками. Коли відчув все-таки позад себе кроки, різко повернувся і спитав, чого їм треба. – Ми хочемо тільки …пересвідчитися, чи ми з вами знайомі. – Ось як?! – перепитав Зенко. – Ні, ми не знайомі. – А згадайте в Башкирії в лазні з крана ви брали теплу воду, і повний тазик впав мені на ноги. – І що?
– Ви тоді пробачалися переді мною… Зенко дивився на хлопців з недовірою. Згадував випадки в лазні: щось подібне могло бути. – Ну і що? – перепитав непрошених знайомих, – про що йдеться?
– Ми самі з Закарпаття, – пояснили хлопці, – в таборі ми знали, що ви – львівський студент. Сьогодні ми побачили вас на танцях і вирішили до вас підійти і вияснити, як склалась ваша доля. При потребі запропонувати вам допомогу.
– А що ви можете? – запитав з цікавості Зенко. – Ми…, – обидва переглянулись, – ми все можемо, – якось насмішкувато сказав брюнет, подібний на жида. – Цікаво? – в унісон перепитав Зенко
– Ви погано нас зрозуміли. Ми хочемо вам допомогти влаштувати ваше життя у Львові.
– Ну, ну.., а хто ви і що за допомогу хочете від мене.
– Спочатку підтвердіть, що ви перебували у Башкирських таборах, і що саме ви причетні до епізоду з тазиком.
Зенко задумався. Якщо вони з КДБ, то знають про його перебування в таборах. Тоді хто ж вони? Можливо, провокація, бо хіба можливий сьогодні альтруїзм? А Леся, а Богдан, а Білас. Чому неможливий? Можливий. – Так, я там перебував…так що?
– Ми тепер студенти лісотехнічного інституту, родом з Вишково. За національністю – мадяри. Наша доля з вами однакова і тому… (підшукував відповідних слів) нам потрібні зв'язки. Шкода, що ми з вами їх не найшли в таборі, – говорив притишеним, довірливим голосом брюнет. – Тоді не потрібно було б згадувати про тазик і лазню. Про вас йшлося і в таборі. Польського священика ви пригадуєте? – Так! – Він після розмови з вами сказав нам, що ви інтегральний, – оглянувся по сторонах і ще тихіше прошепотів, – український націоналіст. Ми доручили вийти на контакт з вами скрипалю культбригади Іншвану. Він запросив вас прийти в культбригаду, та ви відмовилися. Професор Талінського університету, що перебував з вами на стаціонарі в лікарні, провів кілька розмов, але ваша реакція була, – підшукував слово, – надто обережною. Потім ми втратили вас з поля зору. Ми взнали, що ви вийшли на волю. Ось тепер ми зустрілись і пропонуємо відновити зв'язок. Якщо захочете, ми вас влаштуємо в лісотехнічний інститут. Тут маємо…, – обидва засміялися, – можливість. Подумайте… Вам нічого не грозить…. Якщо захочете з нами зустрітися, приходьте в лісотехнічний інститут на танці. Підійшов наступний трамвай. Зенко мовчки попрощався. Мадярські студенти вернулися в гуртожиток лісотехнічного інституту. Зенко у трамваї обмірковував розмову. Нагадував собі наведені ними контакти в таборі. Про зустріч в лазні не міг згадати. Але розмови з польським священиком і полковником польської армії таки були. Були розмови і з естонським інтелектуалом про русифікацію республік СРСР.
Чи потрібні йому тепер контакти з мадярами? Чи потрібна йому тепер їхня допомога, коли він здав документи в московський технологічний інститут на заочне відділення?
В Якова почалась гаряча пора. Останній вечірній курс у будівельному технікумі. Перший вечірній курс на механічному факультеті у Львівському політехнічному інституті (заочне відділення московського технологічного інституту перевели в Львівську політехніку на вечірнє відділення і з'єднали з механічним факультетом).
Основна праця по монтажу й експлуатації баштових кранів будівельного тресту займала весь світловий день. Снідав і вечеряв Зенко переважно на задній площадці другого номера трамваю або на задній інститутській лавці.
Часто на таксі він переїзжджав з пари інституту на лекцію в технікум, або навпаки, в залежності від важливості теми лекції.
Ідучи на вулицю Залізняка, щоб перевірити заземлення колії баштового крана на будівництві 40-квартирного будинку, Зенко зустрів знайомого з башкирських таборів і, як звичайно, запитав: коли він звільнився, де зупинився, чим йому допомогти. Йосип Біда (так звали знайомого) запросив Якова на свою квартиру, що містилась на сусідній вулиці.
Йосип сухо відповідав на запитання і якось байдуже сприймав розповідь про різні перипетії Зенка. Така поведінка табірного знайомого ставала нестерпною і навіть підозрілою. Зенко вже підвівся, щоб попрощатися, та Йосип раптом пожвавішав, посадив насильно його на місце, підтягнув стілець і присів напроти. Він дивився прямо у вічі Зенку і рішучим притишеним голосом викарбовував кожне слово:
– На роботу я більше не піду… досить там намучився. Мені потрібна допомога, але не у влаштуванні на роботу, а…треба допомогти мені зв'язатися з західною розвідкою... найкраще з американською. Я вас дуже прошу – допоможіть.
Зенко продовжував дивитися в очі Йосипа і роздумував: чи перед ним провокатор чи розчарований безперспективним життям на волі молодий хлопець?
– Ви мені не довіряєте? – Чому…довіряю, тільки це небезпечний крок. І можна другий раз попасти…
– О-о! Живим я вже не дамся. – Йосип встав з крісла, пройшовся по кімнаті і немовби сам до себе промовляв: "Мені вже нічого не страшно. Я повинен, я зобов'язаний щось робити. За батька, за сестру, за Україну я повинен мстити. Хіба ви цього не розумієте?" Дивлячись зверху на Якова, повторив: – Не розумієте?! Думав, знайду у вас спільника, а бачу – такий, як всі, – боягуз! Ми не будемо мати держави, бо…у нас забагато боягузів.
Зенко почав оправдуватися, що нікого з чужої розвідки не знає і (згадав недавню зустріч з закарпатськими студентами), якщо щось взнає, то розкаже Йосипові і допоможе.
Біда вловив у цій фразі для себе іскру надії. – Ви знаєте їх, ви мені… не довіряєте, я присягну, я поклянусь найсвятішим, я…буду ждати вас.
Зенко швидко попрощався (згадав Лесю) і її словами сказав, усміхаючись: – Не журись, козаче, добре, що ти вже на волі.– Поплескав по плечу Йосипа і вийшов з кімнати.
– Запишіть хоч мою адресу, а то забудете про мене, – долетів з відхилених дверей голос Йосипа.
Табірні знайомі
Стометрівка на проспекті 1-го Травня (тепер Свободи) і проспект Шевченка були тоді привабливим місцем зустрічей молоді: учнів старших класів та студентів різних інститутів. Та й багато старших ловеласів, що не встигли найти собі пару в судентські роки, в неділі і совєтські свята виходили на стометрівку – "вулицю останних надій", щоб підчепити собі молоденьку студентку. Зенко належав до категорії старших студентів-заочників і ловеласів. Про те, що вчиться у будівельному технікумі, він нікому не розповідав, бо це принижувало б його авторитет. Колишні студентські роки навчання і тюремна "академія" наклали на нього стільки зовнішнього інтелектуального шарму, що він почував себе у товаристві інженерів (з академічної), як серед своїх, а враховуючи набутий досвід у товаристві пройдисвіта Крушного – то мав вигляд професора. У товаристві на вечірках любив кинути кілька крилатих латинських прислів'їв: "Що можна Богові, не можна бику", "В здоровому тілі здоровий дух", "Крізь терни до зірок", "Людина для людини вовк", "Слово вилітає, написане залишається", "Життя – це короткий сон" і тому подібні.
Зенко в думці був вдячний Кузикові з ветінституту, що заставляв першокурсників зубрити латинські прислів'я. Одним словом, Зенко ставав фраєром. Знітився хіба лиш тоді, коли Шевчук, товариш з вечірок старих холостяків, прийшов читати креслення в спецгрупу будівельного технікуму і здивованим виглядом підійшов до його лавки: Що тут робить Зенко?
У політехнічному інституті Зенко при подібній ситуації вже не ніяковів і, коли на лекції математики підійшов до його лавки доцент Ромко Слонівський, товариш по стометрівці і вечірках, він на його питання відповів з усмішкою, що прийшов перевірити, як він читає лекції.
– Ви хоч би мене попередили…– притишеним голосом промовив Слонівський. – То було б нецікаво, – сміючись відповів Зенко.
На вулиці Севастопільській підійшов до Зенка юнак 2-метрового росту, трошки згорблений і запитав, чи не пізнає він його. – Ні, не знаю. Ви, мабуть, помилилися. – Та ні, я вас добре знаю з таборів у Салаваті. – Зенко почервонів, коли Ромко Гулько, так назвав себе незнайомий, почав нагадувати деякі моменти з життя у таборі Салават-Юлаєво.
– Що вам потрібно? – досить сухо перепитав Зенко, не довіряючи незнайомому, хоч всі моменти, перераховані ним, постали в уяві Зенка. Все змальоване Гульком було правдиве.
– Так що ви хочите від мене, – вже м'якше запитав Зенко.
– Ви – ситий, одягнений, працюєте, вчитесь. А я…без роботи, голодний, немаю де спати. На зустріч з вами позичив костюм. Хочу…. прошу допомоги. – Тільки тепер Зенко помітив, що костюм на нім замалий, лице змарніле, очі запалі і світяться туберкульозним вогником. Недовіра пропала, і Зенко згадав цього соромливого хлопчину з 9-ої колони 2-го лагпункту.
– Пішли, перекусимо, – запропонував Зенко. В буфеті на вул.Пекарській Зенко взяв багато закуски і страв. Немовби таким чином хотів зменшити свою вину перед Гульком за те, що він працює, вчиться, має що їсти й де спати. Ромко їв з таким апетитом, немовби тільки вчора приїхав з табірного буру чи карцеру.
Пізно ввечері вони розлучились, наситившись спогадами про табірне життя. Зенко порадив Романові при прощанні звернутися від його імені до начальника цеху залізобетонних виробів ДОКу (сусіднє підприємство МПБ, де працював Зенко), з яким він був у добрих стосунках.
Завчену фразу Лесі Мостової повторив на прощання і йому: – Не журись, козаче, добре, що ти на волі, я тобі допоможу. – І справді, Ромко Гулько через кілька днів став працювати електриком на ДОКу. Та життя у нього таки не склалося. Він психічно захворів і зник з поля зору Зенка.
Несподівано на вулиці Миру (тепер С.Бандери) Зенко зустрів свого односельчанина Степана Щербатого. Зі Степаном були пов'язані дитинство, юнацькі роки і сільська самооборона, в якій основним постачальником зброї і боєприпасів був він.