Лише 14 відсотків — українською, решта — німецькою. Українці в містах Східної Галичини становили 25–30 відсотків населення, так само, як і поляки.
Коли порівняти становище Західної і Наддніпрянської України, зауважуємо на ту обставину, що і там і тут міста не були українськими. У багатьох невеликих містечках основна маса населення була єврейською. Так у містечку Броди 70 відсотків мешканців були єврейської національності. Наприкінці XIX ст. фаховий профіль єврейських мешканців міст окреслювався таким чином: 15 відсотків — лихварі, 35 — торгівці; 30 — ремісники; 20 — представники змішаних професій. Більшість тогочасного єврейського купецтва — це дрібні крамарі. Лише невелика група великих торговців могла впливати на економічне життя краю.
Політика польських кіл у Галичині зводилася до того, щоб повністю сполонізувати край. Намагаючись відплатити українцям за їхню підтримку уряду Габсбургів у часи революції 1848 р. — у часи "весни народів", — польські адміністративні чини проводили в Галичині відверту антиукраїнську політику. Один із тогочасних польських лідерів говорив, що "не існує ніяких русинів, а лише Польща і Московщина".
У цьому плані особливо відзначився галицький намісник граф Голуховський. Він передбачив низку заходів, що дискредитували українців у Відні, які були спрямовані на гальмування їхнього національного руху будь–якими способами і на прискорену їх полонізацію. Особливо це було помітно в галузі освіти. Після того, як у 1867 р. утворилась замість Австрійської Австро–Угорська імперія, Галичина була повністю віддана в управління полякам. Відтоді польська мова замінила німецьку в усіх установах, гімназіях, університеті.
Це призвело до того, що у 1914 р. в Галичині нараховувалось 96 польських і лише 6 українських гімназій. Польські культурні заклади отримували в 10 разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Українці були змушені битися за кожну українську школу, за кожну українську гімназію, за кожне українське слово. Це привело до консолідації українців. Активну роль відігравали в цій справі греко–католицькі священики. Але сили були нерівні; галицькі громадські діячі, здебільшого священики, шукали собі підмоги ззовні — і знайшли її в російському імперському уряді.
Саме в другій половині XIX ст. Росія почала активніше проводити політику підтримки різних слов’янських народів, які жили в Європі, і через них тиснути на західні країни. В Росії утворювались різні слов’янські комітети, через які йшла урядова російська підтримка слов’янам у європейських державах.
До цих слов’янофільських організацій повернула свої погляди і частина галицьких греко–католицьких діячів. Щоб дістати фінансову підтримку Росії, вони почали себе і свій народ називати не русинами, як це було раніше, а росіянами, далі заявили, що вони вже є частиною не великого українського, а великого російського народу. їх за це почали називати москвофілами. Та водночас вони добули за це офіційну й матеріальну підтримку російського уряду, стали видавати власну газету "Слово". Через це їх ще називали словістами. Ці діячі згуртувалися навколо кафедрального собору Святого Юра, від чого пішла ще одна назва цих москвофілів–словістів — святоюрці. Вони мали численні видання в Галичині протягом другої половини XIX ст. Це видавництва і газети "Слово", "Наука", "Новий пролом", "Галичина"; "Буковинська зоря", "Свет" — на Буковині й Закарпатті та ряд ін., які видавали "язычием" — сумішшю греко–латино–церковно–слов’яно–польських слів, яку Драгоманов називав "дячківською тарабарщиною".
Святоюрці–москвофіли провадили активну боротьбу з полонізацією краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Російської імперії. Це викликало велике невдоволення молодшої частини греко–католицьких священиків, які знали, що вони не росіяни, а українці–русини, що вони є частиною великого українського народу.
У 60–х роках XIX ст. частина цієї молодшої генерації святоюрців відколюється від москвофільської партії та створює нову — народовську партію. Ця партія, натхнена творами Т. Шевченка та інших українських письменників, вважала, що вона мусить відроджувати власний народ, його мову, яка з такою енергійною силою проявлялась у творчості Т. Шевченка. Народовці орієнтувалися на Кобзаря та на інших видатних українців, які за центр своєї боротьби обирали народ. Ця молодь починає долучатись до великої східноукраїнської культури, їхніми кумирами стають І. Котляревський, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович та ін. Це була література, що відзначалась високими науковими вартостями, європейськими ідеями, глибокою філософською думкою. Вона зробила своєрідний переворот у світогляді цілого покоління молоді українців–галичан. Народовці пропагують свої національні ідеї у створених ними періодичних виданнях, це були газети "Вечорниці", "Мета", "Русалка", "Правда", "Діло" та ін.
У 1862 р. у Львові за прикладом київської Громади група молодих галичан засновує свою першу нелегальну організацію — громаду. Такі громади утворюються серед учнівської молоді в Бережанах, Перемишлі, Станіславі, Самборі, Тернополі. їхня мета — ознайомлення з національною культурою, патріотичне виховання. З їх середовища вийшло чимало видатних діячів національного руху і культури: Володимир Навроцький, Остап Терлецький, брати Володимир та Олександр Барвінські, Осип Маковей і т. д.
У 1868 р. частина народовців на чолі з талановитим композитором Анатолієм Вахнянином засновує товариство "Просвіта", яке згодом стало поширюватися по всій Україні і продовжувати справу українських громад.
У 1873 р. за допомогою полтавської та київської "Громади" у Львові була створена друкарня ім. Тараса Шевченка, що згодом перетворюється у Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Йому судилося стати великим українським науковим центром у XIX — на початку XX ст. Фактично воно стало академією всіх наук, які розвивались на українських землях. Його діяльність продовжується й нині серед українців діаспори, а з 1990 р. — і на батьківщині.
Велике значення для піднесення національного, наукового та суспільного руху в Галичині мала діяльність Михайла Драгоманова. У швейцарській еміграції розгортає колосальну за розмірами, глибиною та енергією публіцистично–громадську діяльність. Він витворює з групи студентської молоді (І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, І. Мандичевський та інші), яка об’єднувалась навколо москвофільського студентського журналу "Друг", високоосвічених демократично настроєних патріотів України. Ці молоді люди називали себе радикалами, за порадами Драгоманова, намагалися вирватися з–під впливів і москвофільської, і народовської партії, проводити в літературі і в житті світські суспільні ідеї та ідеали, позбуватися галицько–москвофільського консерватизму і угодовщини.
За ініціативою і за допомогою Драгоманова в Галичині створюється ряд бібліотек для молоді і для народу. Сам Драгоманов подарував створену на власні кошти бібліотеку українським студентам Віденського університету, що згуртувались у товариство "Січ". Він пропагував демократичну літературу українських, російських та європейських авторів.
Гурток радикалів Франка та Павлика розгорнув (за матеріальної підтримки Драгоманова) видання демократичної преси. Це був революційно–демократичний журнал "Громадський друг" (1878), який видавався на гроші, одержані Драгомановим як академічна премія Санкт–Петербурзької академії наук за дослідження разом з В. Антоновичем "Історичні пісні малоруського народу". Франко видає, також за грошової підтримки Драгоманова, журнали "Світ", "Молот", пізніше — "Житє і слово". В них поширюються не лише демократичні принципи в житті суспільства, а й соціалістичні ідеї. Через те поліція посадила молодих видавців, а разом з ними і їхнього покровителя Драгоманова (щоправда, заочно, бо він перебував у Швейцарії) на лаву підсудних (1878). Це був перший соціалістичний процес в Україні.
Взагалі роль Драгоманова у розгортанні визвольного руху в Галичині, приверненні його до новітніх європейських ідей була величезною. Він сприяв тому, що сентиментальне культурно–просвітницьке українофільство ставало більш реальним політично–прагматичним, що стоїть на ґрунті національної демократії. Драгоманов сприяв утворенню політичних партій і програм у Галичині. Тож недаремно Іван Франко називав його "великим учителем, котрий далекозорістю і правдолюбством не нижче від самого Чернишевського", називав його "совістю нації" і закликав дорожити його "неперестарілим доробком" усіх, "кому дороге наше слово і дорогі ті ідеї, для яких працювали і боролися обидва чільні сини України — Шевченко і Драгоманов".
Рух радикальної молоді набуває поширення у 80–х роках XIX ст., коли радикали почали скликати багатотисячні народні віча на Коломийщині, коли вони включилися у виборчу кампанію. Слава про "коломийських радикалів" підняла і славу їхнього ідейного натхненника — Михайла Драгоманова, він продовжував допомагати грішми, публіцистичними статтями, програмами, виборчими вимогами, які потім приймалися на тих народних зборах.
Це сприяло створенню в Галичині Русько–української радикальної партії — РУРП (1890), яка приєднувалась до лівого спектру суспільного життя Австро–Угорщини. Це була перша легальна політична партія в Україні європейського зразка. Крім того, це була перша в Європі селянська партія, яка ставила своєю метою побудову соціалістичного суспільства. В 1895 р. у своїй програмі вона визначила ще одну орієнтацію: створення політичної, культурної та економічної самостійності, незалежності і соборності українських земель.
Політичним органом партії був часопис "Народ", який видався за матеріальної і фінансової підтримки Драгоманова. Пізніше галицькі селяни зібрали кошти на видання газети "Хлібороб". Це була перша селянська газета, яку з подивом читала вся соціал–демократія Європи. Згодом до програми РУРП приєдналась і Українська соціал–демократична партія (УСДП — 1899 р.) та Українська національно–демократична партія (УНДП — 1899 р.). Українські радикали, зокрема, визначили, що всі їхні прагнення можуть здійснитися "лише при повній самостійності політичній русько–українського народу".
А Українська національно–демократична партія, яку згодом очолювали Іван Франко, Євген Левицький та Володимир Охримович, заявляли, що метою її діяльності є "незалежна Русь–Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися б в одну новочасну культурну державу".
На кінець XIX ст.