Подумати треба. А тепер — зі мною поїдеш. На полювання. З соколами. Їздив, либонь, з князем своїм?
— Ні… — щиро зізнався Гордята. — Не доводилося.
— Ать! Ать! — Мономах різко смикнув за оброть свого коня й пустив його чвалом, доганяючи псарів і сокольничих. Гордята приосторожив і свого Воронця.
Село Білозірне знаходилось у семи поприщах од Вишгорода. Його білі хатки були розкидані в широкій положистій улоговині, яку здавна смерди розорали плугами й засівали пшеницею та житами. По тих рівненьких, немовби причесаних боронами нивах розгойдувались оксамитові хвилі вітрів. Від них далеко вже відступили ліси й діброви, наче заманювали смердів-орачів подалі, плужити нові площини, випалювати нові роздерті.
Внизу улоговини протікала широка, але мілка річечка. Уставлена старими вербами і гущаками верболозу та очерету, навесні вона розливалася широко й повноводо. Тоді її береги обступали крем'янисті узвишшя, що одиноко біліли влітку далеко від води. Коли ж повінь відступала, вода в руслі текла тихо й світло, текла широким плесом по жовтавому брижистому дну. В тому плесі вечорами купалась Зоряниця, а скупавшись, ішла до терема Сонця-Ярила, сипонувши на зчорніле, ніби зоране, поле Неба жменю золотого насіння. Воно спалахувало живими огненними цятками, що тремтіли у хвильках ріки білими зорями…
Мабуть, від того і назва пішла — Білозірне.
Восени білі зорі падали вогнистим дощем у плесо річки. Казали свідущі, що й оте каміння, до якого навесні підступала весняна вода, через те було білим. І річка тому звалася Білявиця.
На високому крем'янистому косогорі, над рікою, стояв самотинно давній дерев'яний дім.
Але з того часу, як поселилася тут новоспечена бояриня Килька Осенева, подвір'я терема ожило, загомоніло, заворушилось. У стайнях з'явилися коні, в сажах захрюкали добрі підсвинки, в овинах заремигали вівці, в оборах — корови… Все те було перетягнуто від білозірців. Поселяни з жалістю згадували старі добрі літа, коли боги стерегли їх від зграї напасників-здирців. Але все має свій кінець, а найперше — добро. Смердівська ж доля була завше куцоногою. Тепер білозірці мусили хилити шиї перед новою долею.
Бояриня швидко багатіла. І вже почала ставити у селі церкву. Руками своїх підлеглих, звісно.
За сім літ храм святого Юрія був воздвигнутий. Килька помчала до київського митрополита, щоб запросити його висвятити церкву й прислати сюди священика, але в цей день, коли задихана від поспіху бояриня з'явилася за валами стольного града, ударили дзвони, що сповістили про смерть Всеволода.
Село ще додивлялось світанкові сни. Ще димарі над хатами не пускали у небо диму, коли до нього увірвалась сіра зграя степовиків…
Уже коли сонце геть підбилося над пагорбами, вулицею села проторохтіла двоколісним їздилом бояриня. Село дотлівало. Нікого не стріла із білозірців і здивувалась. Наближаючись до свого дому, вона здивувалась іще більше. Над кам'янистим узвишшям, де було її обійстя, стояв чорний стовп диму.
Тонко й тужно голосив хтось над спаленою землею. Біля церкви. Живі люди… Є живі люди у неї!.. Біля мурованих стін храму тулилося один до одного кілька білозірців. Обнадійливо ринулись до неї.
— Що будемо робити, матінко? Ні кола ні двора…
— Не відаю…
— Боярине, їдь до князя. Проси збіжжя якого… Діти з голоду згинуть, — підступала до Кильки бабуля з дитиною на руках.
Килька згідливо хитнула головою. Вона поїде… Вона скаже новому князю, що треба робити, аби порятувати людей від смерті. Без сих людей, без смердів-хліборобів оскудіє уся земля.
Перше ніж добиватись зустрічі із Святополком, Килька примчала до Яня Вишатича. Він поможе пробратися в світлиці княжого терема. І сам слово докине! Але двораки сказали: боярин Янь у церкві святого Михайла. Там зібралися брати-князі і чвари межи собою чинять. Усі значні київські мужі нині там.
Розгнівана Килина рішуче розштовхувала плечем товпище бояр і дружинників, отроків, князівських синовців і князів, що заповнили вщерть Михайлівський собор. Протиснулась до олтаря. Перед царськими вратами стояв у золотих ризах ігумен, суворо й уперто тряс головою, здійнявши над собою золотий хрест. Перед ним винувато горбився цибатий темноволосий чолов'яга. Килька відразу здогадалась: Святополк! Поряд із ним впевнено позирали на оточуючих Володимир Мономах і його рум'янощокий юний братець Ростислав, який прискакав із Переяслава…
Невдоволено, уривчасто гучали їхні голоси.
— Не треба було садити в ізбу посольську половецьких слів! — дорікав Володимир Святополку. — Хан Ітларь, хани Китан і Тугоркан жадали більших дарунків. Треба було трохи дати, не все… Треба було поступитися поки що…
— Чим? Руською землею? — скипів Святополк, і на його вологе чоло упало злипле пасмо волосся.
— Тож зараз і треба йти всім проти половців. Треба йти усією землею, щоб усі князі йшли. Пощо чвари розводити? — гудів поряд із Святополком голос нового київського тисяцького Путяти Вишатича.
— Цілуйте хрест на тих словах! Цілуйте! — Ігумен підсовував до облич князів свій хрест, але тільки Святополк приложився до нього губами.
— Хай Мономах нас веде. Ми йому віруємо. Мономах!
— Цілуйте хрест, чада мої. Обоє і ведіть. Боржій треба виступати!.. Поганини гублять землю нашу, — ігумен поспішав замирити князів-суперників.
Килька впізнала серед голосів тонкий зичний голос Яня Вишатича. Проштовхалась до нього.
— Воєводо Яню, воєводо!
Боярин аж пересмикнувся плечима.
— Який я тобі воєвода? Воєводою нині брат мій, Путята.
— Не знала, боярине, прости… — Припала до його плеча скронею, ніби не в храмі привселюдно стояла, а в покоях у боярських. — Шукаю тебе повсюди. Поможи мені… Біда! Земля моя розорена. Села спалені. Люди в полон забрані, а ті, що лишились, умирають з голоду. Позич мені із своїх онбарів. Вік не забуду. З нового врожаю і віддам.
Вишатич стрельнув очима врізнобіч.
— Бачу, господинею умієш бути. Але — немає в мене зайвого. Сама знаєш: всюди голод.
— Та я тобі новим зерном оплачу за той хліб! — Кильчині очі заіскрились чорними вуглинами.
— Зерном? Але ж воно попріє в онбарах… А я на торгах нині срібла візьму, скільки захочу.
— Та в мене, боярине… немає нині гривен. Усе згоріло.
— То, коли немає, чого просиш? Немає і в мене нічого. Іди звідси.
— Не піду! — бліднучи, прошепотіла Килька. — Доки не даси хліба.
— Не дам. Іди собі.
— Пошкодуєш, Яню… — засичала злютовано йому в облич.
— Одступись, ряба жабо!
Килина аж підскочила від тої образи. Але затиснула губи й стала притьма вибиратись із храму. То вона тепер для нього ряба жаба?
Примчала до Яневого двору як навіжена. Стала посередині, взялася в боки.
— Гей, ви, двораки! Гриді! Бравліне! Велів боярин запрягти п'ять повозів і зерном засипати. Щоб одна нога тут, а друга — там. А-а, се ти, Гордято? Чи ти вже, пак, Василієм називаєшся. Красний, кра-а-с-ний парубок! Ану помагай і ти! Твій боярин добрий до мене! Не забув мою службу вірну!.. Позичає до нового врожаю. Голодних людей буду рятувати!
Гордята кинувся помагати дворакам. Оця клята Килька хоч кому памороки заб'є, а свого доможеться. Сила відьомська в ній якась грає… Захопивши з собою кількох повозників, Килька швидко зникла із Яневого Двору.
Коли боярин повернувся додому, його ошелешили новиною про Кильчину зухвалість. Не знав лише боярин, що того зерна Килина не довезла — повози пограбували ватаги погорільців.
Через кілька днів після примирення у храмі святого Михаїла дружина князя Святополка вирушила з Києва до Триполя. Під Києвом з нею з'єдналися дружини Володимиру Мономаха і Ростислава.
Але, певно, душі їхні ще не вичахли від взаємних кривд. Біда, коли доля інших залежить од возносливих і хитрунів, що жадають грітися чужою славою й чужим розмислом. В очах гордого Володимира Мономаха загусла туга. Се він мав би вести усю руську рать проти половецького Степу. Хіба він не найдостойніший із онуків Ярослава Мудрого? Учився у своїх великих пращурів князювати. Яко старий Святослав, усе життя своє провів у походах. Вітець Всеволод сам нікуди не любив їздити — його посилав: і проти половців, і в землі свої за даниною, і проти ворохобників, і проти коромольних князів. Володимир Мономах не шкодував ні свого живота, ні трудів великих — завжди з перемогою назад вертався. Бо сам доглядав усе — на воєвод не покладався: і сторожу споряджав, і вночі чати сам перевіряв, спав поряд зі своїми воями, підклавши сідло під голову. Землі свої леліяв. Знав, що від землі і від людей багатства його зростають. Учився мудрості і в князів великих, і в ченців, і в книгах. Готував себе до великого князювання осмислено.
Мав возвеличити свій час і землю Руську вознести вище, аніж стояла вона за великого Володимира і за мудрого Ярослава. Адже він — продовжувач царського роду Мономахів. Мав право по крові узяти до своїх рук державно кермо і у Візантії. Коли доля йому усміхнеться, він з'єднав би Візантію і Русь. Отоді увесь світ лежав би під його підошвами…
Тому Володимир себе не жалів, гартував тіло і серце. Уже з тринадцяти літ почав водити дружину. А нині — у цього за плечима сорок. За цей час не єдиножди пройшов наскрізь землі в'ятичів, кривичів, смольнян; вивільняв од ляхів Володимир і Берестьє… У Польщу ходив — аж до Чеського Лісу, ляхам у поміч. Був у Турові, Новгороді, Полоцьку, Переяславі-Заліському… Ходив війною на вежі половецькі, на Одреск, Чернігів… Бився з Олегом Гориславичем, із Борисом, Всеславом Полоцьким… А скільки ханів у полон побрав! Біля однієї Білої Вежі взяв чотирьох Багубарсових братів лютих, Осеня, Сакзя… На Стугні бився з Тугорканом до вечора, біля Халепа; у ханів половецьких — Гліба й Ітларя — челядь забирав многожди… Одних бив, інших змушував собі служити. От як Читаєвичі, що ходили із ним на Мінськ, проти Всеслава. Після того ж, коли Янь Вишатич давив ворохбу у Полоцьку. Не лишили в тому Мінську ані челядина, ані худобини…
Тепер знову він іде на Стугну. І знає, що всі дивляться з надією на нього, Володимира Мономаха, а не на Святополка. За все своє життя Святополк жодного разу не виходив у Степ. Може, й половчина не бачив. Де там! Сидів то в Новгороді, милістю бояр новгородських, то в Турові, серед драговин. Тепер сей князь має поставити руські раті супроти небачених ним ніколи ворогів, має показувати, куди якому полку заходити, де найліпше пробитись крізь стрій ворожого стану!..
Мономах знає, що Святополк озиратиметься на нього.