Не можу забути кривавої образи...— А-ах — прохрипів він, відхиляючись від Уляни й стискуючи до болю свої руки.— Не знатиму спокою, поки не задушу проклятого своїми руками.
— І впіймаємо, впіймаємо його скоро! — зловтішно сказала Уляна.—Довго ждав, друже, недовго зосталося! У-ух! Побіліє ж він, як крейда, коли зустрінеться з тобою!
— Спасибі, Уляно! Спасибі, друже,— з почуттям промовив Кармелюк, і, стиснувши руку Уляні, встав і схвильовано пройшовся.
Слова Улянині викликали в нього рій ненависних спогадів. Уляна мовчала, розуміючи й відчуваючи настрій свого кумира.
Сонце тим часом геть сховалося за лісом, і глибина яру сповнилася прохолодною млою. Почувся тихий тріск гілляк, і до вогнища їіідійешїи Явтух і Свирид...
— Хазяйко,— звернувся Явтух до Уляни,— там прийшов дядько один. Просить поворожити... в нього воли пропали..# Привести, може?
— Приведи. А ти, отамане, зайди поки що до печери,—* обізвалась' Уляна до Кармелюка.— Не треба, щоб зайві очі тебе бачили.
Кармелюк так поринув у свої думки, що Уляні довелося двічі пояснювати йому, в чім річ, тільки тоді він ствердно кивнув головою й пішов до печери. Сівши на ложе, яке йому приготувала Уляна, Кармелюк, щоб одвернути себе від спогадів, які пекли йому серце, почав приглядатися до того, що відбувалося навколо.
Явтух повернувся в супроводі селянина, очі якого переди бачливо були зав’язані хусткою. Тим часом Уляна вже розташувалася коло напівзгаслого вогнища з пучками всяких трав’у руках... 'Приведений селянин розповів Уляні, що з тиждень тому невідомо хто вкрав у нього пару волів, і просив її поворожити йому: чи загинули його поли, чи їх можна ще розшукати? Уляна звеліла йому покласти їй на долоню півкарбованця срібла й, кинувши в огонь пучок якихось" трав, від яких над вогнем знявся стовп білого задушливого диму, сказала, що воли ще не загинули і, вміючи та бажаю-: чи, їх можна розшукати. Тоді почали торгуватися про те, скільки треба заплатити, щоб ворожка вказала* де і як шукати волів. Уляна вимагала п’ять карбованців, а селянин посилався на свою убогість, просив скинути; Уляна наполягала на тому, що ворожіння це дуже важке й небезпечне і може накликати на неї кару від нечистої сили. Нарешті зійшлися на трьох карбованцях. Тоді почалося ворожіння з прокляттями й примовами. Уляна підкидала у вогнище то одне зілля, то друге, то промовляла страшні закляття, то тягла немов замогильним голосом якісь незрозумілі загадкові слова; промучивши так селянина хвилин з десять, вона, нарешті, сказала йому:
— Ти мусиш на другий день першої квадри вийти з дому до схід сонця, взяти з собою недогарок страсної свічки й шматок полотна, на якому спускали в могилу труну річної дитини; підеш до Чортової греблі й сядеш там під сухим, розбитим грозою дубом, і як зайде місяць, розстели те полотно, сядь на нього, засвіти страсну свічку й читай молитву Іванові-воїнові до тридцяти й семи раз,— тоді опівночі побачиш своїх волів, які пастимуться на луці; накинь їм на роги налигача, з котрим простояв у церкві всю службу, і іведи без страху додому.
Діставши від селянина умовлену плату, Уляна відпустила його3 звелівши йому не оглядатися і не казати нікому й сло-4 ва про ворожіння, бо інакше воно втрачає свою силу. Вся ця сцена справила на Кармелюка до, краю прикре враження.
— То от як ти ворожиш? — промовив він, виходячи з печери, коли селянин одійшов.— Ну, тепер уже таке ворожіння треба облишити!
— Тепер уже тільки приворот-зілля даватиму! — весело засміялася Уляна, не розуміючи Кармелюкового тону й, підійшовши до нього, гаряче обняла його.— Та тільки чи на всіх приворот-зілля силу має? — прошепотіла вона,. впиваючись Кармелюкові в губи палким поцілунком.
— Тобі й зілля не треба! Ти — вся вогонь! Полум’я! — відповів Кармелюк, пригортаючи красуню.
В цей час за спиною в них знову почувся тріск,— хтось ішов, одхиляючи гілля.
*** Хто там? Чого? — з досадою гукнула на невідомого Уляна, відхиляючись від Кармелюка.
— Я,— відповів Свирид,— жид Йосько з Гончарів жде в корчмі... хоче сказати щось, каже — важлива новина!
— Йосько з Гончарів? — радісно скрикнула Уляна.— Зараз буду...
Що там таке? — стурбувався Кармелюк.— Навколо тебе все якась таємниця.
— Знаєш, яка? — з викликом засміялася вона.— Про того диявола Янчевського, мабуть, жид звістку приніс. Я йому наказувала, що коли тільки він довідається, що гаспид поїде через якийсь сусідній ліс, то щоб зараз же дав знати; він і пообіцяв сам з’явитися... Ну, от і прийшов!..
— То біжи ж скоріше й тоді назад до мене — бурею... У мене не вистачить сили дочекатися цієї радості!..
XXXVI
Томливо чекаючи на Уляну, ходив Кармелюк по ущелині, то присідаючи до ватри, то знову починаючи одноманітно прогулюватись. Андрій залишався з ним, але в Кармелюка не йшло з язика слово: наполеглива вимога єврея і його обіцянка сказати якусь важливу новину, здогад Уляни, яка пішла до корчми — все це схвилювало його до краю. Та й Андрій так само, як видно, поділяв нетерпіння свого начальника.
Хоч Кармелюк прекрасно знав, що раніше, ніж через дві години, Уляна не могла повернутися з корчми, але збуджені нерви перетворювали кожну хвилину на вічність. Час ішов нестерпно довго... "Чому Уляна не йде? Чи про Янчевського звістив її єврей? А може, приніс звістку про напад, який на них готується? Хто знає?.. Але якщо про мого заклятого ворога? О!.." — казав собі Кармелюк безперестанку. І на саму тільки думку про близькість можливої помсти йому дух захоплювало; але разом з тим, прагнучи всім серцем, щоб справдився Улянин здогад, він намагався запевнити себе, що поява єврея віщує цілком протилежне. А втім, що далі, то дужче росло нетерпіння Кармелюка; кілька разів поривався він кинутися до корчми, і Андрієві коштувало чимало зусиль одвернути його від цього ризикованого кроку.
Нарешті, чуйне вухо Кармелюкове почуло шерех ходи,— хтось наближався.
За хвилину з-за кущів виринула Уляна в супроводі Они-ська.
— Ну що?.. Про Янчевського? — кинувся до неї Кармелюк, а за ним і Андрій.
— Угадав, угадав! —скрикнула Уляна, сяючи й задихаючись від швидкої ходи.
— Що ж там, що?..
— Зараз! Передихну!.. Бігла!.— промовила вона з зусиллям, тримаючись рукою за серце, що билось, як не вискочи-. ло, й сіла на колоді.
— Та що ж? Що? Одне слово? — не вгавав Кармелюк.
— Янчевський завтра ввечері виїжджає до Пігловсько-го,— урочисто випалила'Уляна.
— Що? Завтра? Хто сказав!? Як довідалася? — скрикнув, спалахнувши від радості, Кармелюк.
— Жид Йосько примчав сказати...
— Обманює? Підкупили? Як міг довідатись?
—'Правда. Він не збреше; він давно мені служить... Та
й яка йому вигода? Янчевський і йому залив сала за шкуру, а в нас він заробити може...
— Правда, господинько, правда,— підтримали Уляну Андрій і Онисько.
— Ну, почекай, кажи ж, як жид довідався? Як? Коли? — Кармелюк закидав Уляну запитаннями.
— Він приймав сьогодні в Янчевського пшеницю; клятий скупердяга додержав її до такої пори!
— Го-го! У нього гноїться пшениця, ще позаторік засипана по ямах,— не втримався Онисько.
— Ну, то ото ж,— провадила Уляна.— Коли він приймав ту пшеницю, а видавав її пан...
— Пан такий скупиц, що нікому не довірить! — докинув знову Онисько, але Кармелюк суворо перебив його:
— Ну!
— Ну от, коли Йосько приймав пшеницю,— розповідала Уляна,— прискакав до пана гонець Пігловського, доїжджачий — Йосько впізнав його,—і передав Янчевському листа; той прочитав його, велів подякувати панові й сказав, що виїде завтра ввечері.
— Куди?
— До пана ж Пігловського: гонець від нього листа привіз.
— Виходить, Пігловський запрошував його до себе?
— Не інакше; Йосько каже, що на післязавтра з’їжджаю-ться до нього пани на облаву...
— Ага, так... так... Напевно, на вовків,— швидко промовив Кармелюк.— Але чекай... На чому він поїде?
— А Йосько чув, як пан звелів фурманові на завтра повіз готувати!
— Та який? Натачанку, чи каруцу, чи берлин?
— Та чи не однаково тобі? Ми його і в обличчя впізнаємо.
— Так-то так, а все-таки,— досадливо прицмокнув Кармелюк,— та от іще, якою дорогою він поїде? Адже від Гончарів до Головчинців не один шлях.
— Шлях ие один! Звичайно, можна їхати й на Гути, й на Гниле, й па Грабовий кругляк, а тільки ми завжди їздили на Гутів ліс,— жваво заговорив Оиисько,— дарма що там верст зо дві треба болотом проплутатись,— але влітку болото пересихає,— а зате вся дорога краща й ближча: лісом перехопитися, а там уже миля — не більше.
— Правда, правда,— повеселішав Кармелюк.— Я й забув, що ти, любий друже, можеш нам це розтлумачити. Через Гутів ліс, мені б це й на думку не спало.
— А там ще в лісі є така місцинка, що ну! Гора і під горою зразу ж маленький місточок... Засісти то ніхто не вирветься.
— Дуже добре, друзі... Запрошую ж і я вас на облаву на старого вовка. Допоможіть мені піймати його, помститися за себе...
— Голови покладемо, батьку! — вигукнули разом Андрій і Онисько.
— Спасибі, спасибі, друзі, брати мої! — з почуттям промовив Кармелюк і потім додав у роздумі: — Тільки малувато вас, ось що прикро. Всіх восьмеро, а пан, мабуть, з вершниками їздить.
— Та бере душ шість, більше для шаноби,— мовив Андрій.
— Гм... душ шість, та фурман з козачком — вісім, та сам пап, а може, й ще хто — десять. Вісім на десять, виходить...
— А мене хіба ти не лічиш, отамане? — промовила Уляна, виступаючи наперед з розпашілим обличчям,— чи ти гадаєш, що я злякаюся або не зумію загородити ненависному дияволові ножа в серце?
— Уляно, невже ти так гадаєш? — здивувався Кармелюк і мимохіть замилувався задирливим, прекрасним обличчям запальної розбійниці.
— Не гадаю, а вирішила,— перебила його Уляна,— ділити з вами однакову долю, дарма що я жінка, а за тебе, отамане, горло всім перерву!
Орлиця! Отаманша наша! — вигукнув захоплено Кармелюк, притягаючи до себе Уляну.
— Слава! На погибіль ворогам! — завершили Онисько й Андрій, підкидаючи вгору шапки.
Наступного дня, що опівдні всі товариші з Кармелюком і Уляною на чолі залягли в яру, який їм показав Онисько; справді, для засідки важко було підшукати зручнішого місця. Дорога, якою повинен був їхати Янчевський, пролягала через густий Гутівський ліс. То була вузька лісова доріжка, мало проїжджа. Гутівський ліс тягся й по горах, і по багнистих улоговинах, і славився численністю диких кабанів.