Повернувшись у свій стан, Батий зібрав військову раду і наказав Гуюк-хану підтягнути до Лядських воріт свій тумен, а Бучек-хану — тумен тургаудів, який не був ще в ділі.
— Кияни захищалися стійко, але їм не вистояти проти нас! Киньте на вал свої тумени і раптовим ударом прорвіть їхню оборону — завтра до обіду ви повинні бути в місті!
— Будемо, Саїн-хане! — запевнив Гуюк-хан.
— Даю переможцям три дні на пограбування. Хай воїни потішаться! Ідіть!
Коли вони вийшли, Батий підвів очі на джихангірів.
— Ми не дамо передишки Думитру-воєводі! Будемо наступати безперервно, вдень і вночі, вводячи в Киюв усе нові й нові сили. Ти, Менту, будь готовий зі своїм туменом вступити в бій завтра опівдні — зміниш стомлених воїнів Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобі на поміч зразу ж прийде мій брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян і зав'язати бої в самому місті. Потім підуть інші.
— Ойє, ойє! — закивали головами царевичі.— Завтра Киюв упаде до твоїх ніг, Саїн-хане!
Настрій у всіх був бадьорий. Ніхто не сумнівався у швидкій перемозі. Завтрашній день має стати останнім днем Харманкібе!
Зовсім інші почуття панували в Києві. Як тільки Добриня з Янкою зачинили за собою двері, у вежі надовго запала ггіітюча тиша. Мовчав боярин Дмитро, мовчали воєводичі Степан та Ілля, що весь день не відходили від пораненого батька, ані пари з уст не виронили інші бояри. Всім було нелегко. Кожен розумів, що збити ворога з валу неможливо, якщо не кинути проти одного мунгала двох киян. Але де їх узяти? Оголити вали в інших місцях? Цього Батий тільки й жде! На що ж тоді сподіватися? Всі дивилися на Дмитра — що він скаже?
Дмитро сидів за столом, заплющивши очі. Думав? Чи стримував стогін, що клекотів у грудях, бо рана пекла вогнем? Чи відпочивав після незмірне важкого дня?
Ніхто не наважувався порушити його мовчанку. Нарешті він підвів голову.
— Важко нам, друзі. Важко Києву! Так ще й не було ніколи. Билися ми сьогодні мужньо. Відчайдушної Та скла силу ломить...
— Що ти хочеш цим сказати, батьку? — вигукнув Ілля.— Невже наше становище безнадійне, безвихідне?
— Чому безвихідне? Я не кажу цього! — твердо відповів воєвода.— 3 будь-якого становища є два виходи. У бою — перемога або смерть. Є й третій — полон.
— Ні, ні, тільки не полон! Тільки не полон! — пролунали вигуки.— Краще вже смерть!
Дмитрові очі блиснули.
— Ось такі слова я й хотів почути від вас, браттяі Тільки не полон! Тоді виходить — будемо битися до останнього! Хай самі загинемо, зате з собою прихопимо на той світ немало багатурів Батиєвих! Отож наша кров проллється недаремно! Якщо кожне місто аж до Холма та Берестя вчинить так, то Батиєві ні з ким буде повертатися додому! Отож вирішили — триматися до останнього!
Тоді йдіть і переводьте сюди свіже підкріплення, бо наступний день буде дуже важкий! Ідіть!
Бій відновився на світанку. Як тільки за Дніпром заграла ранкова зоря і піднявся край неба, пролунав глухий монгольський клич: "кху, кху!" І зразу ж свіжі сотні хана Гуюка, що змінили тумен Бурундая, ринули в атаку. Але кияни за ніч теж поновили свої лави і стіною стали супроти ворога. На валу почалася битва, ще упертіша і лютіша, ніж учора. Знову задзвеніли шаблі та мечі, захурчали сулиці, пронизливо засвистіли стріли, воїни закричали у шалі бою, захрипіли і застогнали в смертному конанні поранені, важко падали на дерев'яний поміст убиті.
Опівдні, коли на валу з'явився свіжий тумен Менту, стало ясно — Лядські ворота не втримати. Дмитро підкликав Іллю, Степана та Добриню.
— Ось що, хлопці, біжіть по допомогу! Один до Золотих воріт, другий — до Мстиславового города. А ти, Степане, до Білгородських! Хай бояри залишають лише сторожу, а самі з полками мчать, не гаючись, сюди! Скажіть людям, щоб, коли задзвонить на сполох Софія, тікали до Володимирового города! Там, за його валами, будемо оборонятися! То наша остання надія!
Три гінці зразу ж погнали в три кінці.
Добриня з Мстиславового города, розташованого на кручах над Дніпром, повернувся перший. За час, поки він був відсутній, кияни відступили з валу вниз, і бій клекотав уже на прилеглих до Лядських воріт вулицях, завулках та в ближніх дворах. У нього похололо в грудях: татари в самому Києві! Невже не втримаємося? Невже не зупинимо їх?
Він мчав попереду цілої тисячі воїв. В одній руці — меч, в другій — чекан. Боярин Воротислав хекав десь позаду, і молоді вої, що не відставали від Добрині, з ходу врізалися в праве крило монголо-татарського тумена і потіснили його аж до воріт, звідки розходилося вгору п'ять вулиць, забудованих дерев'яними будинками. Всюди кипів бій. Ґвалт, лемент, брязкіт зброї оглушили його спочатку. Дим, що снувався в повітрі, виїдав очі — в багатьох місцях палахкотіли пожежі. Та ніхто на це не зважав — вся увага була прикута до противника. Зупинити! Знищити! Вибити з міста! Відкинути в Хрещатий яр!
Але відкинути не пощастило. Крізь розтрощені ворота все вливалися і вливалися свіжі монгольські загони і відразу вступали в бій. Навіть підмога, приведена Степаном та Іллею, не могла стримати скаженого натиску кочовиків, і кияни поволі відступали.
Так тривало до вечора. Вночі бій теж не припинився. Маючи багатократну перевагу в людях, Батий кидав в атаку все нові й нові тисячні загони, і кияни почали знемагати і відступати на Гору, до Софії та Золотоворітської вулиці. Вся південна частина Києва опинилася в руках ворога.
— Добрине, мчи до настоятеля собору — хай б'ють на сполох і всі тікають до Володимирового города! — наказав Дмитро.— А потім — додому! Рятуй наших!
Він змарнів за ці дні, його мучила рана, а ще більше, видно, боліла душа. Київ гине! Київ доживає свої останні дні! І ніякої надії — навіть на Бога, навіть на чудо! Як тут не впасти у відчай!
Добриня не раз бачив, як воєвода з одним мечем кидався в саму гущу бою, нехтуючи небезпекою. Шукає смерті? Не хоче пережити падіння Києва?
Він з сумом і жалем глянув на старого, ніби попрощався назавжди, і, не кажучи ні слова, метнувся до Софійського собору. Те, що він побачив там, вразило його до краю. Весь майдан перед папертю був запруджений народом — тут були літні чоловіки й молоді, жінки, ремісники і купці, жебраки і ченці. І всі — при зброї!
На паперті — весь соборний клір на чолі з єпископом. І теж у кожного меч при боці, а в багатьох ще й лати, кольчуги, шоломи. Тільки старенький єпископ тримав у правій руці кадильницю, а в лівій — хреста.
Він, видно, щойно закінчив молитву і напучував паству:
— Я відпускаю вам, миряни, всі гріхи ваші! З цієї хвилини ви стаєте перед Господом Богом нашим чисті й невинні, яко младенці. Ідіть на нечестивих ворогів наших — і кому судилося бути убієнним, той з чистою совістю вознесеться на небесі... Ідіть на супостата! З нами правда! З нами Бог і Мати Божа! Амінь!
Добриня розштовхав натовп і опустився на коліно перед єпископом. Той осінив його хрестом.
— Я від воєводи Дмитра, панотче!
— Що велів сказати воєвода? Тяжко там?
— Тяжко, панотче. Воєвода Дмитро велів передати, щоб ви вдарили на сполох і весь народ з припасами вивели з Ярославового города в город Володимирів. Там будемо оборонятися!
— Ми хотіли нині стати на прю з ворогом, чадо моє.
— Для цього ще буде час, панотче. А зараз — бийте на сполох і виводьте всіх у город Володимира. Такий наказ боярина Дмитра!
— Гаразд,— погодився єпископ і, повернувшись назад, щось шепнув найближчим з причту.
Як далі передавалося повеління воєводи, Добриня не запримітив, бо тут хтось прихилився до його плеча, і почулося тихе:
— Добрику!
Добриня оглянувся.
Перед ним стояв безвусий отрок — у звичайному кожушку з баранячим коміром, у вовчій шапці, натягнутій аж до брів, та сірих валянках. До пояса у нього був прив'язаний короткий меч та тул зі стрілами, а за спиною теліпався лук, що був йому явно не по плечу.
Добриня аж руками сплеснув.
— Янко!
Юне обличчя під шапкою розпливлося в радісній усмішці, чорні оченята засяяли.
— Я, Добрику! Я!
Він потягнув її з натовпу. І в цей час гучно й тривожно забив на дзвіниці дзвін. Ця тривога миттю рознеслася по всьому Києву.
— Куди це ти так вирядилася? — спитав Добриня, коли вони вибралися на просторе місце.
— Як куди? Куди і всі! До вас! А ти куди мене тягнеш? Куди повертаєш?
— Додому.
— Додому? Не підуі — вона кинулася вбік.— Я ледве вирвалася звідти!
Добриня схопив її за руку.
— Дурненька! Воєвода наказав, щоб я всю вашу сім'ю вивів у Володимирів город! Хіба не чула? Мунгали вже добираються до Софії!
— Чула. Але...
— Так ще раз тобі кажу! І слухайся мене! Ходімо!
Ще два дні тривала страшна різанина на вулицях Ярославового города. Власне, не було тут ні дня, ні ночі — пожежі осявали вулиці й майдани так ясно, що бої не припинялися і вночі. Від гарячої крові та пекучого вогню сичав і танув сніг, що білою ковдрою вкрив землю. Горіло дерево, горіли трупи, гарячий дим і сморід забивали дух.
Батий тепер вводив у місто все нові й нові тумени. Великі втрати засмучували, прикро вражали його, але не тому, що йому було жалко воїнів. Ні, до цього він давно звик і ні в гріш не ставив людське життя. До того ж основу його війська складали чужі, підкорені народи — кипчаки, огузи, карлуки, саки, буртаси, алани та багато інших, що населяли Золоту орду, а йєка-монголів була жменька одна — лише кожен десятий. Великі втрати засмучували його тому, що Київ був початком походу на вечірні країни. І якщо всюди він губитиме стільки воїнів, як у Києві, то з ким же йтиме далі — до Останнього моря?
І все ж він, незважаючи на втрати, кидав і кидав свої сотні і тисячі у цей кривавий вир, сподіваючись якнайшвидше зламати опір киян.
Третього грудня впала Софія. Соборний причет разом із кількома сотнями киян, що не встигли заховатися у город Володимира, зачинився спочатку в дворі, обнесеному високими мурованими стінами, і вчинив нападникам несподівано сильний спротив. Розлютований темник Бурундай прискочив до Батия.
— Саїн-хане, що робити з орусутськими шаманами, які зачинилися в своєму головному храмі і з луків стріляють у моїх воїнів? Ти казав — не чіпати їх, але ж...
Батий тупнув ногою.
— Якщо вони стріляють у моїх воїнів, то вбивай їх, як скажених собак! Милувати лише тих, хто на колінах проситиме пощади!
Бурундай кинув на собор цілий тумен.