Доповз якось до села. Хата. На подвір'ї порається жінка. Я до неї: "Тітко, пустіть обігрітися".
Вона оглянула мене:
"Партизан?"
Я мовчу. Може, думаю, яка контра поліцейська. Навмисне випитує. Мовчу. А вона чоловіка гукнула. Завели до хати. Зняв я чоботи, а ноги мої пообмерзали. Став я їх снігом відтирати. Хазяїн дав мені свої штани, а хазяйка води нагріла, дістала десь одеколону і радить: "Промий рану та змасти її, щоб, бува, не забруднилась".
Провів я ваткою по рані, а вона й побіліла відразу. Ну, думаю, зараження тепер не буде. Поставили вони переді мною молока трошки, а потім супу молочного насипали ложок з п'ять. Багато ж їсти не можна, бо коли б наївся — одразу б пропав.
Увечері до хати прийшов той чоловік, що я його зустрів з торбою.
"Впізнаєш?" — спитав він мене. "Впізнаю",— кажу. "Признавайся, ти партизан?"
Подумав я: "Все одно, якщо це й лихий чоловік, то куди ж мені, пораненому, втікати? Кину гранату. Його уб'ю, і себе уб'ю". Глянув я йому в очі й відповідаю: "Партизан".
"Ну, так би й говорив одразу!" І більше нічого мені не сказав, вийшов, а я непокоюсь. "Мабуть, зараз німців приведе сюди, і буде мені капут". Коли невдовзі заходить він знову до хати, кладе сала шмат, хлібину: "їж, браток, та поправляйся. Коли я тебе побачив, то думав, що якогось поліцая партизани підстрелили. А воно, бач, помилився".
Хазяїн через старосту мені довідку дістав. З тією довідкою я міг пересуватися по району. Ото пожив я тут два-три дні, тоді одвезли мене вночі до села Нової Гути. Звідти дістався до Кропивні, а потім до Іваровичів, далі потрапив до Зміївців. Я людям чоботи шив і тим підробляв собі на харчі.
Одного ранку зустрівся тут з партизанською розвідкою. Питаюся: "З якого з'єднання?"
"З сабуровського".
"А комбата Селивоненка знаєте?"
"Знаємо".
"Так це ж,— кажу,— мій командир. І комісара Яковенка знаєте?" "Знаємо".
От я й приєднався до них.
— А ми прийшли до тієї канави, де лишили Михайла,— розповідав далі Михайленко,— дивимось, а його вже нема. Спитали в людей: "Був,— кажуть,— якийсь поранений, а де він, що з ним,— не знаємо. Чули ми: в сусідньому селі німці розстріляли якогось партизана. Може, то він і є".
Зайшли ми в те село, питаємося в тамтешніх людей. "Ні,— кажуть,— не чули, щоб розстрілювали когось. У нашому селі й німців нема". Одним словом, загубили Михайлів слід, повернулися до табору ні з чим і вважали, що він загинув.
— А я живучий,— посміхнувся кашовар.
— Робота в нас, диверсантів, і важка, і небезпечна. Пам'ятаю, пішли ми якось на дільницю Горинь — Лунинець. Тьма. Ллє дощ. Бредемо в болоті по пояс. А за ніч треба пройти двадцять кілометрів. Попромокали тоді до кісток. Просушитися немає де, а вже скоро й світатиме. Спинились біля річки. Бачимо, двоє рибалок сіть закидають. Попрохали ми їх: "Перевезіть на той бік". Перевезли. Ми їх попереджаємо: "Нікому ж не говоріть, що ви нас бачили".
"Не маленькі... розуміємо",— каже один, а другий застерігає: "Хай вам, хлопці, щастить в добрім ділі. Тільки будьте обережними. На залізниці патрулі ходять".
Я все-таки міну вночі поставив. Допомагав мені Тарасов, а біля шнура сидів Гудим.
Діждалися ранку. Мчить ешелон. Я кажу Гудимові: "Дивися ж, не поспішай, з толком смикай, щоб був ефект".
Рвонув він за шнур, а шнур обірвався. В таку хвилину!.. Ну, що зробиш? Зв'язали. Ждемо. Знову ешелон наближається І ви ж скажіть, як не повезе, то хоч умри. Порвався шнур і вдруге, і втретє.
Так і не підірвали ми того дня жодного ешелону. Довелось заночувати. А вранці пройшли патрулі, нашої міни не виявили. Зразу ж забачили ми поїзд, але суне він поволеньки. Не стали підривати, бо паровоз звалимо, два-три вагони знищимо, а все інше цілим залишиться. Ждемо ще. Хвилин через двадцять мчить на всіх парах... Состав довгий. Попереджаю я знову Гу-дима: "Дивися ж, не поспішай. Основне — витримка. Як передні колеса накотяться на міну, тоді й смикай за шнур".
Він смикнув, а воно як гахнуло... Аж на душі стало веселіше. Зробили ми своє діло та й пішли.
За півтора місяця у травні та в червні цього року ми пустили під укіс 28 ешелонів. З них я особисто шість, Косачев — теж шість. У нашому загоні немає такого партизана, який би не вмів поставити міну. А як саме треба ставити, ми показуєм. У нас он у лісі і насип зроблено. Там ми навчаємо і своїх підривників, і хлопців з сусідніх загонів. Наші учні тепер скрізь є. У з'єднанні Наумова, і в загоні Гриба, і в з'єднанні Таратути. Дарма, що робота важка. Іноді в болоті доводиться лежати день і два. Ноги пріють. Холодно і голодно — всього буває. А не виділи на диверсію — ображаються. "Чому, мовляв, Іван іде, Петро іде, а я сидітиму в таборі? Посилайте й мене".
Отакі в нас диверсанти.
— Коли ми йшли на диверсію",—; озивається політрук групи мінерів Григорій Козін,— нас через річку Горинь переправляли рибалки. Минули ми потім Дубинецький бір, а там кілометрів зо два непрохідне болото. Станеш на грунт, а він під тобою так і вгинається. Йшли ми тим болотом цілу ніч. Місцевість незнайома. Провідника нема. Стали просуватись далі — знову болото з трясовиною. На купинах вужі повзають. Все одно як у джунглях. Мох росте, березняк і вільха... Ще сосна низькоросла... То ми соснове гілля клали собі під ноги. Йшли вночі. Дощ. Нічого не видно. На болоті нагинали вершини беріз і лягали на них, мов у колиску. Перед світанком дісталися до хутора Крушини. Днюємо і спостерігаємо залізницю, чи працює.
На другу ніч вийшли на дорогу, знайшли добре місце, поставили міни: одну — на переїзді, а потім іще дві.
Зірвали три ешелони, що йшли на Сарни. Перший був з боєприпасами, сорок вагонів і один класний, у другому нарахували тридцять п'ять вагонів з військовим вантажем, а третій ішов на Лунииець. Дуже обережно.
Важко нам тоді було. Села далеко. їли лісові яблука, гриби... Ноги в кожного порозпухали, взялись болячками так, що й чобота не взуєш. Під Століном натрапили на дачу гебітскомі-сара. Зайшли всередину. Чого тільки там не було! Килими, меблі з чорного дерева, вода рожева, солодка... Розкіш! Графини з настойками і всяка закуска — сир, ковбаси, гриби мариновані. Підхарчувались ми там добре, а дачу спалили.
Це ж у нас не всі в зборі. Ще немає наших людей з третьої роти. Ждемо оце. Може, сьогодні, може, завтра повернуться.— І Михайленко, звертаючись до мене, просить: — Ви запишіть собі в книжечку наших кращих диверсантів. Пишіть: Олександр Канюка, Олексій Федоренко і його двоюрідний брат Анатолій Федоренко, Опанас Косичев, Казимир Неборачка, Михайло Сорока, Володимир Тарасов, Михайло Грива, Федір Лу-щенко, Григорій Козін, Иосиф Гаєвський, Роман Ком. Може, коли-небудь в газеті про них напечатаете, а дівчата чи сестри прочитають. А може, й матерям попадеться до рук та газета.
Раптом збоку, в гущавині лісу, заграв "джаз-оркестр".
— Це наші повертаються з операції,— пояснив Микола Іванович.— Глянемо?
Над дорогою уже стояв Кузьма Кипич з товаришами. Лісові квіти і дубова гілочка прикрашали його фетровий бриль. На груди звисала приклеєна борода, а в руках тримав він саморобну "скрипку". Грав гармоніст, гримів бубон, жалібно бриніла пилка, вплітались дужі голоси "флейтистів".
Між деревами ми помітили спочатку поодинокі постаті, а згодом і цілі групи партизанів. Ось наблизились вони до вузенької безіменної річки, що витікала з болота, біля неї зупинились, чекаючи відсталих товаришів.
Лише вчора тут партизани збудували місток.
Все більше й більше по той бік містка збиралося бійців. Вони шикуються по чотири в ряд. Чути згодом команду Петра Орешича, але до нас долітає лише: "арш!"
В ту ж хвилину кашовар Кипич змахнув своєю скрипкою-кісткою, і "джаз-оркестр" пішов назустріч бойовим товаришам. Ми спостерігали, як на засмаглих обличчях воїнів третьої роти з'являлися веселі посмішки, вдячністю засвічувалися очі, вище підводились голови.
А наступного дня я зустрівся з диверсантом, про якого вже мені розповідали партизани. Це був моложавий на вигляд чоловік з русявими вусами, веселий, життєрадісний одесит Роман Зусьович Ком — стрілок, мінер і перукар. Хоч і народився він у білоруському містечку Рєчиці, але рідним містом своїм вважав Одесу, бо тут плавав матросом на кораблях, тут одружився, тут працював майстром в одній з одеських перукарень. Звідси пішов і на війну. Він розповідав про себе:
— Став я зв'язківцем у 418-му полку. Воювали ми під Каховкою, а під містом Новошахтинськом опинилися в оточенні, та я вибрався звідти і потрапив згодом в інший полк. Пішли ми на Слов'янськ, а пізніше на Красний Лиман, Лозову, Барвінкове. Тут вели сильні бої. Чотири рази я був контужений, але залишався в строю. Двадцять другого травня 1942 року мене знову було поранено, а двадцять шостого я потрапив до полону разом з їздовим. Привели нас до казарми, де клали таких, як і я, бійців та командирів, а згодом відправляли до Житомирського табору. Цей табір був огороджений у три ряди колючим дротом. В який бік не глянеш, на тебе дивляться дула кулеметів. Євреїв відбирали окремо, кидали до підвалу, а потім виводили на подвір'я й починали глумитися. їм, як коням, спутували ноги, примушували пастися, їсти траву, іржати. Я це все бачив.
Ось і моя черга йти на медогляд. Оглянули мене, поставили до гурту євреїв. А близенько від нас стоять російські й українські хлопці. Один з них схопив мене за руку і потяг до свого гурту, а інші заступили, і я разом з ними потрапив до другого корпусу.
Полежав я тут тижнів зо два. Чистих пов'язок нема. Ліків нема. Ніхто нас не доглядає. В рані моїй завелися черви. Жити тут довше,— значить, неминуче загинути, а гинути не хотілось. Один хлопчина з українців дістав десь кусачки для дроту, і ми вирішили втікати. Було нас троє росіян, один українець і чотири євреї.
Ми домовилися з лікарем-вірменином, і він погодився нам допомогти. Як стемніло, ми пробралися до мертвецької. Щодня тут умирали десятки людей. Просиділи в цій палаті до півночі, а потім відкрили вікно. Лікар, виряджаючи нас, сказав: "Втікайте сьогодні ж, бо я маю відомості, що вас завтра розстрілюватимуть. Хтось стежив за вами і виказав. Якщо комусь не пощастить втекти — не видавайте мене".
Ми вилізли через вікно, добралися до загорожі.