Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби.
Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці — діброві.. Пустилися в напрямі червоної коршми.
За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.
Тільки закуриться за ними!
Гей воле, воле, широкеє поле,
Оставайся поза нами, нещасная доле.
Остань поза нами, з нашими панами,
Розвернися, біле поле, морем перед нами.
Та хоч море — горе (на те воно й море),
Ніхто тебе не зневажить і спини не споре... Гей!
ПРОБУДЖЕННЯ
Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку.
— Гликеріє Тимофіївна! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївна, що воно значиться?
Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.
— Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться.
— Де Мотря Василівна?
— Або я знаю, де Мотря Василівна?
— Мабуть, ми вже у монастир прибули.
— Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять.
— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?
— Або я знаю, чому нас не кличуть.
Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.
Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.
— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок.
— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває.
І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина.
— Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро.
— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч.
— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.
— Дуже сніг ліпить.
— Мабуть, що ліпить дуже.
— Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч.
— Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами.
— Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить.
Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі.
— Мотре Василівна, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна.
— Нічого собаці робити, то хвіст лиже, — сказала Параскевія Яковлівна, чуючи, що ніхто не відкликається на це гукання.
— Ви до кого?
— До того, що не маєте що робити та й кричите. Репетуєте, як на пуп.
— То я, по-вашому, як, — собака?
І Мотрині ангели-хранителі стали сваритися. Зразу злегка, а далі все гостріше, мало що не взиваючи імені чорта свого надаремно.
— Замість вигадувати лихий зна що, ви краще вилізли б зі своєї шкарлущі та пішли подивитися у монастир, чому це нас так довго десь біля огради тримають.
— Приказуйте своїй прислузі, а не мені. Вам так самої далеко туди, як і мені.
— Мене ломить нога.
— А мене в боці коле.
— Ви молодші, ніж я.
— А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб'є.
— Погане слово гірше довбні по голові валить.
— З вами балакати — що горох по стіні кидати.
— Горох до стіни не причепиться.
— А ваші слова чіпляються чоловіка, як болото підошви.
Мало не побилися в буді. Безсильна злість затулила їм губи. Мовчали, може, з годину.
— Та ж бо то воно не жарт, — почала нараз Параскевія Яковлівна, — тут якесь діявольскоє навожденіє. Чому ж до нас ніякий чорт не навідується. Митрофан, чув, Митрофан! — стала кричати і валити кулаком в передок буди там, де, на її гадку, повинен був сидіти візник.
Митрофан не відзивався.
— Може, до чорта замерз? Може, це ми і не в монастирі, а в полі?
— Або я знаю?
— А де ж тоді Мотря?
— Ви мудріші від мене, скажіть мені де, бо я не знаю.
— Чорт її знає, диявольську дівку, — Мо-отре! Мо-от-ре! — гукала Параскевія Яковлівна.
— Ми-итрофане! — вторувала її Гликерія Тимофіівна.
— Агов там, чув! — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос.
Обі товаришки недолі відсапнули.
— Люди! — сказала врадувана Параскевія Яковлівна.
— Таж не собаки! — відповіла злобно Гликерія Тимофіївна.
— А візьми там, аспідський сину, набік! — гукав той самий голос ззаду. — Загородив дорогу і лежить, як колода. Чув?
— Ні, Гликеріє Тимофіївна, кажіть що хочте, а вам треба вилізти з буди. Довше годі! Бачите, люди не можуть переїхати попри нас.
— А вас хіба параліж ткнув, Параскевіє Яковлівна, вилазіть ви!
Аж обі нараз кинулися до дверцят.
Але дверці не подавалися. Примерзли і снігом до половині їх загатило. З буди роздався писк, ніби звірі в клітці вищали, ніби душі в "Хожденію пресв. Богородиці" спасенія в муках просили. Аж почувся скрип чобіт, шуршання лопат, хтось термосив клямкою, хтось другий кричав: "До себе при, до себе! Бачиш, назверх замикається!" — і дверці насилу подались.
На наших невольниць повіяло воздухом свіжим, зимним і чистим, далеко не таким, який був у буді.
Крізь відчинені дверці побачили небо ясне, синє, яке буває в літі. Сніг склився, аж горів, ніби хтось по ньому діаманти розсипав. Вилискувалися ледяним скливом облиті пні і гиляки дерев, на верховіттях висіли білі снігові шапки, намітки, паполоми.
Гарно було.
По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полуднє.
У нутро буди заглядали борульками вкриті довгі вуса
і чималий ніс, над котрим нависали інеєм суто вкрашені вії і брови. Очей і не видно було з-під них.
— Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки. — За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентійович Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана.
Обі дами припіднялися трошки і назад подались у своє сідало тепле.
— Маю честь відрекомендувати себе: Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу Свічці, покійному писарі сотенному.
Рівночасно представляла себе Гликерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі.
Бунчуковий товариш, Петро Лаврентійович Хванько, насилу розколупав, хто вони таке.
— Значиться, обі шановні дами зі штату його милості пана генерального судді. А я отеє з хорою донькою у монастир їду.
— І ми туди.
— Значиться, по одній нам дорозі. Моїй доньці вже цілий місяць в ушах шумить. По ночах спати не може, мов не при умі ходить. Порадили мені помочі сестри Єпіфанії прохати. Так і їдемо туди. А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі.
— Ой яка пригода, яка пригода! — почали нарікати обі двірські дами. його милості пана генерального судді. Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з великого жалю, та киватися на два боки, що мало голов собі не порозбивали.
— Всякими пригодами досвідчає нас Господь, — казав уважливий пан бунчуковий товариш, шануючи їх біль і не розпитуючись дальше. — Догадуюся, що воно таке сталося з вашими милостями. Гадаю, що буде найкраще так. Я з донькою, якщо ваші милості позволять, пересядемо у ваші сани, бо вони куди більші і затишніші від моїх без буди, а від моїх відчепимо коней і перепряжемо до ваших. Як Бог поможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й недалека дорога.
Так і зробили. Хвилину ще торгувалися за місця, але скінчилося на тім, що хора донька пана бунчукового товариша заняла зимне місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли.
Челядь перепрягла четверо не дуже-то й цінних, але зате витривалих коней, і сани посунулися до річки.
Переправилися на другий берег, при чім не обійшлося без жіночого крику і без молитов до святого мирликійського чудотворця, опікуна путників і странствуючих, бо лід тріщав, ніби по нім канонами котили.
За річкою дорога була пряма. Значили перший слід. Коні по черева западалися в сніг. Кілька разів ставали, щоб відпочити. Тоді з коней бухала така сильна пара, що лід у віконцях топився.
Хора панночка приютилася в кутку, як під стріхою пташка, і, заціпивши від болю уста, мовчала. Її батько випитувався про "близшії обстоятельства столь дивного, і небажаного приключенія".
Треба було брехати. Обі шановні дами, ніби змовилися вперед, в один голос твердили, що гільтаї нерозкаяний напали на них, Мотрю Василівну пірвали і помчали з кіньми із прислугою, котра, мабуть, по свойому неблагородному проісхожденію, чи не була з ними у злочинному наперед порозумінню.
— Горлова справа, смертної кари гідна справа, — рішив добродій Петро Лаврентійович і дивувався, що Господь Бог з тої немилої пригоди обом дамам позволив вийти ціло і без "шванку".
— Господь Милостивий беріг... — відповіли обі пісними голосами, а рівночасно старалися ногами підкотити під себе порожні пляшки. Обом їм майже рівночасно прийшло на гадку, що це небажані свідки недавно минулого.
Треба їх усунути, заки безмовними словами стануть проти них свідчити. Зроблять так. Не вилізуть із саней, поки з них не вийдуть шановні гості, Петро Лаврентійович з донькою. Тоді вони сховають непомітно ці нещасливі пляшки в свої великі зарукавки і так само непомітно кинуть перед монастирем у сніг.
Так воно і сталося.
Перед монастирськими воротами довелось підождати хвилину, заки сестра-воротарка впустила гостей в ограду.
Ще довше ждали, заки вийшла до них ігуменя.
Побачивши Кочубеєвих родичок, врадувалася радістю велією і щедро обсипала їх і весь Кочубеїв рід благословеннями божими за його боговгодні діла, зокрема, за дбайливість про їх убогий і всіми забутий монастир.