Через те польські письменники розсипають приємні похвали Кречетникову, який, втім, виявився далеко не таким винахідливим, яким був під Уманню, у Саратові та Астрахані, через шість років, під час пугачівщини. З гайдамаччиною, як видно, було легше справитися, ніж з пугачівщиною. Зате на місцевих польських начальників, і особливо на уманського губернатора, сучасні польські історики покладають тяжке звинувачення в тому, що їхня бездіяльність і відсутність знахідливості були причиною не тільки пролиття рік людської крові, а й того, що ці слабкі люди дали посилитися народному рухові, який польські хронікери називають "отруйним гадом".
Польські хронікери уманської різні стверджують, що у тому стані, в якому перебувала Умань під час нападу на неї Залізняка, сама уманська міліція, якби тільки нею вправно і розумно керували, могла б загасити пожежу, що захопила польську Україну. Міліція ж бо була досить багаточисленна, добре організована і сконцентрована в одному місці, а не розкидана, як міліція інших польських губернаторів. Крім того, вона мала піхоту і гармати. У неї, врешті, була добре захищена і для витримування облоги усім необхідним забезпечена фортеця. Польські письменники вказують на розторопність (спритність) і розум росіян, в основному Кречетникова. Один російський полк під його начальством, підтриманий (podsycony) тисяччю донських козаків, встиг загасити пожежу, коли її сила значно зросла у порівнянні з тим, що було у момент наближення Залізняка до Умані. На той час у нього були побільшості розрізнені ватаги селян, між якими був незначний процент городових козаків з Лисянки, Черкас та інших містечок, взятих Залізняком, і ще менший процент досвідчених і добре озброєних воїнів-запорожців. У Залізняка не було тоді ні уманських козаків, добре витриманих і звиклих до війни, ні фортеці, ніякої артилерії, яку отримав уже після взяття Умані. Між тим "мудрий Кречетников", з його слабкими ресурсами порівняно з гайдамацьким військом, зумів придушити цього "отруйного гада" вже після розорення Умані, хоч цей гад був уже незрівнянно сильнішим. Усе це доводить, за думкою польських письменників, що Умань погано захищали і що її міліцією керували негідні начальники. Скрізь помилки, недогляд, слабкість, боягузтво.
Те ж саме явище впадало в око при вивченні подробиць пугачівщини і такі ж звинувачення падали на голови діючих у той час російських і німецьких начальників, починаючи з губернаторів, воєвод, обер-комендантів і комендантів і кінчаючи гарнізонною "негідницею" і "срамцями". Лише Кречетников у гайдамаччину діяв мудро і розторопно (rostoropnie), а у пугачівщину мляво і двозначно.
Правда, — застерігають польські письменники, — гайдамаки ні на які хитрощі не піддалися б і ніякою хитрістю не могли бути ошукані. Та якби вжили розумних заходів, то й без воєнних хитрощів можна було б їх і зупинити, і знищити вчасно. У Могилеві стояла надвірна піхота, яка могла б бути призвана в Умань. У з’єднанні з уманським полком, добре витриманим і бездоганно озброєним, з додатком артилерії, "лизнів" і конфедератів, загін цей, "якби був даний розумному і розторопному предводителю, одним ударом міг розсипати наволоч Залізняка і придушити бунт".
Така думка польських письменників. Ми ж з свого боку вважаємо, що у звичайній війні все це могло б бути й так, як думають польські письменники. Але під час народних смут, особливо коли народ хапається за вила й цепи, а баби — за рогачі, щоб захищати свою релігію або завоювати дешевий хліб і дешеву сіль, свободу від панщини, від податей і рекрутчини — всі звичайні засоби виявляються недостатніми, і коли на чолі руху є особа, яка говорить або про загальну волю, або про загальну безоброчність, і ця особа не взята і не позбавлена волі, — тоді з народним хвилюванням не справитися й не таким силам, які були на той час у всій Польщі, не тільки в Умані.
Польські письменники говорять, що Умань була добре захищена, тому що завжди (задовго до уманської різні) стояла на варті проти гайдамаччини і проти всілякого гультяйства, яке без мети і без справи тинялося південною Польщею. Але й Казань була захищена у свій час, і Саратов, і усі сибірські фортеці, взяті Пугачовим, однак, коли на ці міста нападає не іноземний ворог, а власний народ, брати і батьки якого сидять і у фортеці, і під фортецею, то ні фортеця, ні гармати, ні військо нічого не значать. Дочка Младановича, яка вигороджує перед судом історії невмілість і слабкість свого батька, пише, що в Умані знаходилося лише шістдесят жолнірів піхоти, тобто загін із шляхти, кілька гармат і всього тільки тридцять козаків "лизнів", крім того полку, який з Обухом, Гонтою та іншими сотниками пішов назустріч Залізняку. Число це справді мізерне. Притому, "лизні", які захищали фортецю, побачивши своїх товаришів-козаків на боці обложників, перелізли через палісади і пішли до гайдамаків, що робили зазвичай і урядові війська, козаки і селяни під час пугачівщини, коли білий прапор самозванця з’являвся перед очима мешканців обложеного міста. Та крім лизнів і жолнірів, Умань була "сповнена шляхтою", як кажуть польські письменники, і шляхта ця була "не без зброї", тому що зі зброєю вона стікалася з усіх боків до Умані, думаючи захищатися за її стінами. В Умані знаходилося багато євреїв, які довели, що вміють захищати своє життя, свій набуток і свої сімейства не гірше за найхоробріших воїнів. В Умані, врешті, було чотириста студентів, "між якими знаходилося багато й дорослих". З цієї маси народу, якому загрожувала неминуча смерть у випадку взяття міста, можна було, на думку поляків, організувати достатню міліцію, яка могла б постояти і за цілість міста, що було їй прихистком, і за власне життя. Міліція могла не тільки захищати фортецю, але й, бачучи, що за містом, де стояли табором втікачі з різних місць України, які не вмістилися у фортеці, але серед яких могли бути родичі, дружини, діти і приятелі тих, хто встиг там сховатися — гайдамаки вже почали різню, ця міліція могла б кинутися на допомогу цим жертвам з певністю, на яку здатний кожний у хвилину відчаю, могла перешкодити тій різні, могла навіть якщо не розбити, то устрашити юрбу гайдамаків, а в разі повної невдачі — знову закритися у фортеці, щоб звідти діяти і гарматами з башт, і рушничним вогнем із-за палісадів, як це і зробив Шафранський, який один тільки й діяв з розумом і навіть з боязливих євреїв у кілька годин зробив досить майстерних стрільців. У гайдамаків же не було цих засобів, і навряд чи були облогові знаряддя, відтак фортецю їм доводилося брати чи не голими руками у той час, коли з фортеці їх могли поливати і картеччю, якої досить було у місті, рушничними кулями, яких також не бракувало.
Так думають польські письменники. Та знову ж таки, ми повинні додати, що з такими ж засобами, які були у гайдамаків, пугачівці іноді брали російські фортеці: Пугачов узяв сильну і неприступну Троїцьку фортецю "голими руками", а інші фортеці брав з допомогою соломи. І у гайдамаків, крім пік і рушниць, була інша сила — співчуття мас.
Тучапський, якому не було причин затуляти невмілість Младановича, як це робить дочка, нараховує набагато більшу кількість озброєних людей, спроможних захищати Умань навіть без своїх козаків. Він стверджує, що у момент нападу на Умань гайдамаків, у місті перебувало до ста чоловік піхоти, двісті конфедератів, досить різної зброї, військових припасів і більша кількість гармат, ніж говорить пані Кребс. Врешті, Тучапський не говорить про те, що у місті не було води. А значить Умань у такому стані, яким його описує Тучапський, могла ще вдаліше, або принаймні триваліше захищатися проти бунтівників. При стійкості захисту, залишався б час на чекання допомоги пішої міліції того ж Потоцького, яка у числі кілька сот чоловік стояла у Могилеві і в Тульчині. Врешті могли підійти і російські війська, особливо якщо були б вчасно попереджені про загрозу небезпеки місту, що потім і було зроблено, тільки вже запізно, коли Умань була затоплена кров’ю.
Младановичу дорікають за багато помилок. По-перше, якщо все так було, як описує його дочка, то висилаючи усіх козаків проти Залізняка, Младанович даремно залишив місто зовсім без війська і не потурбувався своєчасно про поповнення запасів, яких би вистачило не на два дні оборони, а у крайньому разі на два тижні. По-друге, якщо у міській криниці не було води, без якої обложена фортеця ніяк не могла обійтися, то від нього залежало забезпечити місту доступ до найближчої ріки , яка протікала якраз біля палісадів фортеці. У такому разі не трапилося б того нещастя, що під час штурму міста, польське дворянство за відсутністю води змушене було пити горілку і вино і через це перепилося до неможливості захищатися. По-третє, коли Гонту запідозрили у змові із Залізняком, а він для виправдання приїхав до міста, чому Младанович не скористався цим, адже навіть якби він і не вірив цим звинуваченням, все одно треба було знайти привід, аби затримати Гонту в Умані. Тоді полковник Обух, вже за своїм походженням зобов’язаний відстоювати інтереси польського дворянства, з рештою сотників, яких він міг відвернути від зради і навіть відносин з гайдамаками, мав би можливість помірятися силами із Залізняком, якби на його боці був навіть і Гонта власною персоною, міг би і розбити його зграї, прогнати від Умані і зупинити пролиття крові, якої і без того вже було розлито надто багато. По-четверте, Младанович виявив крайню нездатність і необачність в тому, що повірив обіцянкам Гонти і, маючи ще засоби для захисту, впустив гайдамаків до міста, сподіваючись, що Гонта додержить слова і пощадить людей, які без умов підкорилися йому, тоді, як Гонта вчинив так само, як Залізняк у Лисянці, завіривши тамтешнього комісара Хичевського, що пощадить замок, якщо Хичевський віддасть його гайдамакам без бою.
З відомостей, які доводить до нас Тучапський, видно також, що напередодні облоги Умані там знаходився пруський офіцер, який прибув туди для купівлі коней в Умані, і з цим офіцером було ще п’ятдесят прусаків, але, не бажаючи брати участі у захисті міста, всі вони вийшли з Умані на той бік, де не було атакуючих гайдамаків.