Лиш ми си хоче, аби тому Марусєкові раз конец ікий був. Місце пересидів.
— А ти би на Марусєкове місце?
— Не требую. Я й з хати не піду, а цілий їх добуток заберу, — і короткими, ніби рівнодушними, але глибоко хвасто-вливими фразами оповів усю історію з бордюгом.
— Та не може бути! — кричав Юріштан і реготав. Перший раз по смерті жінки.
Відтак обдумали удвох геть цілий план. Уже як дві таких голови, що на усю Гуцульщину, рахувати, голови, почнуть думати, то вже шош там удумають.
Перечекавши три дні, Юріштан з двадцятьма пушкарями обістав хату Мочернака. Обляг блокадним кільцем у кілька рядів. Позаривалося пушкар’є у ломи, в смеріччє, завалило си у єми — і чекали.
Одна ніч минула — нічо; друга ніч минула — нічо; на третю ніч прийшов звір до пастки.
Запхалися Марусяк із Бідочуковим у саміську середину пушкарського кільця і залягли в траві.
Тихим птичим посвистом дав Юріштан знак зіходитися. Кільце почало звужуватися, і, певно, насіли би пушкарі на опришків, єк на орєбок, коли б не сталося щось зовсім несподіване і навіть в деякім смислі ганебне.
Мав Юрішко пістолєтко-дубелтівку. Як ото пушкарі почали сповзатися, хотів Юріштан приготовити пістолет, почав підіймати курки. Аби не клацали, придавлював цингель.
Придавив цингель лівої цівки — підняв курок. Почав підіймати правий курок, натиснув цингель і — гримнув ви-стріл лівої цівки! Куля в’їлася десь уземлю.
Марусяк з Бідочуковим одразу скочили й почали тікати, Цілком випадково, ведені якимось інстинктом, взяли напрям саме туди, де не було людей, і вирвалися з колеса.
Але ж і пушкарі теж повскакували. Вихопився з хати Мочернак. Криком і звуком вистрілів наповнилася ніч. Стріляли всі, хто куди попав. Бігли навмання, натикаючися у тьмі один на одного, галалайкали. І не скоро вже Юріштанові, що аж пінився, кричачи, удалося заспокоїти оту галасливу суєтою та направити пушкарів вірним слідом.
Го-го — почалися гони.
Тепер уже не бігли насліпо пушкарі, а йшли, хоч і обережно, але певно, оточуючи невеличкий лісок на ґрунику.
...Марусяк з Бідочуковим присіли було пощось на хвилину, але потім, чуючи звіриним нюхом смертну небезпеку, скочили й пігнали знов.
Металися зі сторони в сторону, лізли в непроходимі зарослі, путали сліди, шукали якої ями... Хрипіли, очі наливалися кров’ю...
Бідочук був ранений. У тій безтолковій стрілянині якась дурна куля зачепила його, — і от писав він тепер кривавий слід за собов.
— Ой, гину, браччику... гину... — шепотів він, напружуючи останні сили. — Ой, смеркь моя...
— Бігай... Тримай си мене... Бігай...
Але, мабуть, моцно зачепило Бідочука.
— Мут мене пізнавати... мут... Ід нені прийдут... мут плазувати... Браччику... браччику... Ісховай мене, аби не пізнали... Ісховай мене, браччику, любий... ісховай...
— Але кікай, кікай! Ше лиш троха... Вже втечемо! Втечемо!..
Голоси погоні вже ледве доносяться. Одстають пушкарі,
бояться глибоко йти. Таже кожному житє миле. Добічи би високо, утуда, на грунь — там нема пушкарів, там і не може їх бути. І тоді — спасіння!.. Спасіння, спасіння!..
Бідочуків упав. Упав і заплакав.
Кілька кроків ще волік його Марусяк, а потім кинув. Нахилився над лицем товариша.
— Ци гинеш, браччику, вже?.. Ци доходиш?..
— Гину вже... Кіло моє ісховай... На бога... Аби не пізнали.
— А де ж гроші твої поховані! Може би-с, ісказав... Оннаково ідеш у земню гнити...
Лице вмираючого перекривилося... Тяжко було йому виговорити, де, під котрим каменем, в котрій полонинці ле-жить-припучуває бербеничка кривавих грошей. Жив-жив на світі, руки кривавив, і з усього того життя от лиш ця бербеничка, — і її віддати? Кому?.. За віщо?.. А від життя що ж лишиться?..
І заметався, застогнав опришок. Рви душу — а не скажу.
А побратим стоїть на колінах, дише в лице важким гарячим диханням, і теж губи скривлені, очима діри вертить.
— Та скажи ж бо, скажи... Ей, не будь такий... Ци тобі шо прийдет із того, шо вни у земні зогниют?
І, вже вмираючи, шепотів Бідочуків:
— Лудінє моє... та в тобівці... шо би-с ізнайшов... грошей... А тоті — най гинут... Ісховай, кіло ісховай...
Відкинувся навзнак. Почалася агонія. Марусяк вихопив ніж і, не дочекавшися смерті, живому ще почав краяти й дерти ножем лице. Довбав глибоко в живе тіло, виривав шмаття кривавого м’яса — і за хвилю вже ніхто би не пізнав, чий це труп лежить тут.
Сховав товариша, виконав останню просьбу.
І тремтячими від нервового напруження руками почав стягати з умерлого ремінь і тобівку. Ремінь був замкнений, він ніколи не здіймався, ні вдень ні вночі. І тим же самим закривавленим ножем полоснув Марусяк ремінь. Заблищали в дірі золоті монети, посипалися... Але в цю хвилю, несподівано, дуже близько надсідаючися, закричав якийсь голос:
— Сда1, сда, сда!.. Браччики — сда! Тут! Ту-ут!..
І, схопивши в жменю золотої каші, рвонувся Марусяк убік. Пігнав через корчі, лишаючи на них клапті свого кожуха. За ним гналася уже ціла ровта. Вистріл за вистрілом свистав мимо його вух. Пушкарі ревли, ошалівши, забувши обережність, лізли вперед, натикалися на пні. Звір утікає!
А сам Юріштан... Мов демон кривавий, галайкає, й кричить, і покриком сим наганяє страх на усіх.
— Ой, сараки, не дайте!.. Ой, переймайте!.. Ой, бордюг чірвонних за голов!.. Бордюг чірво-он-ни-их!..
Але ніхто не міг розбирати його слів у тім пекольнім гармидері, ґвалті, у тих вистрілах... Мов весь ліс наповнився обезу-мілими чортами.
І нараз в однім місці — вибух криків! З усіх ніг кинувся туди Юріштан... Там була якась купа людських тіл незрозуміла, потворна в червивім руху. Може, з десять душ навалилося відразу на Марусяка, кричали в безпам’яті, обезумівши майже до непритомності.
Але дорого продає Марусяк свою вільну воленьку! З нелюдським вереском валиться один пушкар з розпоротим черевом, другий, виючи, вимахує в повітрю обрубаним кавалком руки, третій качається по землі в передсмертнім хрипінню — і з-під усіх тих тіл, обтрушуючися, підіймається Марусяк.
Страшно було глянути на цього чоловіка! Не пам’ятаючи себе, він метав, мов скелями, якимись незрозумілими виригнутими словами, не то закляттями, не то погрозами, і кидався, як скажений медвідь, в усі боки, розмахуючи величезним закривавленим ножем. І де він кинувся — мов вітром мело людей, падали й живі й мертві.
— Оа-оа-оа-оа, дайте мі го! Дайте мі го! — в якімось пароксизмі завивав Юріштан і без свідомості, вже ні з чого не здаючи собі справи, кинувся на Марусяка, прямо на ніж...
Але не встиг ударити опришок. Сплелися оба руками і, дико виючи, повалилися оба на землю.
І качалися, і гризли один одного зубами, і не знати як скінчила би ся тота боротьба, коли б не прискочили ровтарі. Один пристолочив Марусякові одну руку, другий другу, третій навалився на голову — і розп’яли опришка на зеленій, злегка покритій нічним морозом траві.
Рвався! Могутньо рвався Марусяк, скриплячи зубами.
— Е-е-е-е-ей, брешете! — хрипів він, напружуючи усю свою силу-силоньку молодецьку. — Е-е-е-ей, бре-е-ешете!..
Але що ж він міг поробити, як на тіло навалилася ціла товпа, сама обезуміла, сама на границях смерті й життя. І крутили опришкові руки, вивертаючи з суставів, давили за горло, шваркали головою, що аж в’язи хрускали, — і побачив Марусяк, що вже — кінець...
Гей-гей-гей, та й закрутилося ж, завертілося в Марусяко-вій голові!.. Все пролинуло перед очима в одну хвилечку. Славне, буйне було проживанєчко! Ночі солодкі, бої веселі, очі жіночі й скрипки плач. Як виходив раним-ранесенько на полонинку на широку та як ставав, потягався моцним своїм тілом красивим — суставочки говорили! На леґіників весело покрикнет, шоби кулешку скорше замішували, бануш колотили.
А тепер...
Та коби хоч убили відразу, а то ж ні-і... Скрутять руки-ноги сиров сирицев, прикують до підлоги, будуть печи залізом гарячим, цвєхи під нігті бити, а витак у кайданах, у тягарях нестерпучих поведуть до шибенички... Та накине кат стричок на білу шию — та й здоймет; то накинет — то здой-мет... А піп молитви шепотить...
А відтак зачепить гаком кат і підтягне трохи. Обійде доокола шибениці — і знов підтягне трохи...
...І перестав боротися Марусяк... мов хліб, ум’єк. О, коби міг у сю хвилю заплакати!.. Заплакав би такими сльозами, що гори задрижали би в риданнях, хмари б попадали! Але не було сліз у цих очах.
А Юріштан стояв і — ре-го-тав.
Стоїть, потворний, дикий, закривавлений, — і регоче. Мабуть, таки поранив його десь Марусяк у боротьбі або укусив, бо ціле лице залляте кров’ю, але Юріштан того не помічає — і регоче.
Ні, то не був регіт. То був рев якогось страшного задоволеного чудовища. Тисячу літ ховало десь у кров’ю наповнених безоднях ненависть, згоряючи помсти вогнями, — і от тепер задоволилося. Побідило і — регоче.
А відтак почали в’язати Марусяка.
Добре го в’язали, гой добре!.. Линвочку до линвочки прикладали, вузличок учетверо зав’язували. А відтак велів Юріштан повісити униз головою опришка на коня й так везти.
І поїхав Марусяк ходженими доріжками... Довгий волос землю підмітав, камінє голову кервавило...
У Жєб’ю, може, тисячі народу висипало дивити си... І в Криворівні... Лиш попадя не вийшла, бо кидалася в сю хвилю на постелі, красивого рицаря проклинала...
Ех, файно тратили Марусяка.
Говіркували люде, шо перед смертев дванаціть попів увонно го сповідали єк день, так ніч. Оберемками гріхи на собі виносили.
А коли наступив день кари, то стілько народу зігнали з усіх сіл, з усіх верхів, щоби яблучко не впало на земню. Бо то на вчудіє зганєли. Така терміть усім попам вийшла, аби кождий, ади, піп узєв зі свої парафії двадціть душ єк мужів, так бабий і дітви. Аби на страх. Аби си пуджєли того.
І Юрішко прибув в усій параді. І старі Марусяки. Мати — дорогами кочєла си, ридаючи, а дідок усе її потішав якимись маленькими, сухенькими слівцями. І сам увесь такий сухенький, маленький дідочок...
Вивели Марусяка. Красно вбраний. Єк на весілє. Ішов свобідно, не зв’язаний, вперед дивився сміло. Лиш лице було бліде і носило сліди тюремних мук.
А коли спитали його судді: "Яке твоє передсмертне останнє бажання", сказав Марусяк:
— Дайте мі флоєру.
Крунули си люде. Десятки флоєр простягнулися з товпи. Служащий узяв першу-ліпшу, подав судді. Суддя уважно чомусь її оглянув і велів передати Марусякові.
Опришок приложив флоєру до губ...