— Безмірно вища за мене.
— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навіть королевою, то не могла б стояти вище за рятівника вітчизни!
— Рятівника вітчизни! — повторив з гіркою усмішкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вітчизну, хоча б він поклав за неї тисячу разів своє життя. Колись рятівників вітчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тільки шибениця й паля.
— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вітчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кінця. Для такого лицаря можна забути все на світі. За ним можна з радістю піти всюди, навіть на шибеницю, на палю, на тиранські муки й саму смерть.
— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, підходячи до Дарини.
— Так, я, вельможна панна, — твердо відповіла Дарина, не одриваючи від Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як і ти. Там,.де йдеться про моє серце, я не поступлюся ні перед ким...
— І ти б віддала його... — завмираючим голосом промовив Найда. І, не закінчивши фрази, зупинив на Дарині палкий благальний погляд.
— Я віддам його тільки тому, хто не пошкодує життя заради батьківщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи від Найди очей.
У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав і сказав голосно:
— Брате Іоанне, владика кличе тебе негайно до себе.
— Зараз буду, — відповів Найда і взяв Дарину за обидві руки. Якусь хвилину
він дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом і потім промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам'ятай же, Дарино, що ти сказала мені.
— Буду пам'ятати й ждатиму.
XI
Лівий берег Дністра, зокрема між Могилевом і Ямполем, являє собою гірський кряж, який то відступає, то наближається до ріки. Ці вапнякові, з гранітними брилами гори спускаються до Дністра страшними кручами, прямовисними скелями, увінчаними подекуди природними бійницями, котрі народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина, від підніжжя гір до ріки, що подекуди губиться зовсім, геть уся вкрита виноградниками, і її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що поорані, ніби зморшками, блідо-жовтими тріщинами. Біля містечка Кам'янки лівобережні гори досягають найбільшої височини й грізно насуваються на ріку своїми скелями та бескидами.
Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевій імлі, що оповила безмежну широчінь, яка ховалася ще за крутим підйомом кам'яної дороги. По дорозі, гуркочучи й підскакуючи на камінні, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'. Серед тих бебехів стирчали, немов загрузли в них, дві людські постаті: голова чоловіка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в брудні ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посірілою від пилу ярмулкою, з-під якої теліпалися мокрі, розкручені, мов мачула, пейси. Голова жінки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрі коні, але далека дорога виснажила їх зовсім. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись і зупиняючись досить часто. Візник не звертав на коней ніякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрімав. Та коли коні дійшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тільки зупинилися, але навіть позадкували і цим рухом так трусонули бричку, що від поштовху у візника впала з рудої голови ярмул-ка і весь він стрепенувся від переляку.
— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей і зашарпав віжками. Коні, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись і битися; бричка перехилилася.
— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зіскочити з брички.
Від цього крику схопилася в бричці й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дівчина, але на її худому, блідому личку з великими чорними очима лежав відбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквітлий організм. Молода єврейка злякано озирнулась і почала теж кричати.
— Тпру! Тпру! Прокляті! Щоб ви здохли! — заспокоював візник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешігене, мовчіть! — повернувся він до жінок. — Тільки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй і бог простить, а тобі, Ривко, старій дурепі, соромно.
— Oй пане Гершку, випустіть із брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.
Так, це були наші давні знайомі, які зникли безслідно з Малої Лисянки. Але Гершко не міг одійти від коней; він тільки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жінки безпорадно борсались у бричці й злякано верещали. Нарешті Ривці пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв'язані ноги.
— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язані ноги... Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомиті могла перекинутися.
— Візьми ось ножа! — крикнув Гершко.
Ривка підскочила до брички, мерщій поперерізувала вірьовки, що повпивалися в біле тіло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарі вилізти з брички. Дівчина була така квола, що стояти не могла і зараз же сіла на кам'яному виступі.
Довго прововтузився Гершко з кіньми, поки заспокоїв їх, вивів на шлях і перепряг, бо бричка майже була перекинулася.
— Заждіть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарешті він, додавши пошепки Ривці: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!
Та за Сарою нічого було наглядати; вона, мов тінь, безсило сиділа на камені, і хіба що вітер міг підхопити її і понести в золотисту млу...
Довго не повертався Гершко; він блукав десь поблизу, бо чути було лайку то ліворуч, то праворуч. Та ось нарешті почувся його голос по той бік навислої скелі. Йому відгукнувся жіночий.
— Другого спуску пуриц' не знайде; наші коні до нього звикли й самі спускаються, іх бін аїд, — казала, виходячи з-за скелі й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахміття. — А ви загальмуйте колесо й зведіть свої коні за вуздечку.
— Що ж, нічого не зробиш, доведеться скакати з цієї кручі, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.
— Я можу провести жінок... я знаю слічну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.
— Хоч їм допоможи, добра ізраїльтянко, — зітхнув Гершко й, звівши до неба очі, додав: — А Єгова заплатить тобі за добре діло сторицею.
— І заплатить Єгова через вас, шановний мій пурице. Я жінка бідна, убога, живу тільки милостинею й щедротами обранців божих...
— Добре, гіт, тільки проведи їх!
Єврейка низько вклонилася Ривці й Сарі на знак того, що вона готова служити їм.
Ривка встала, але Сара хоч і підвелася насилу, не могла рушити з місця. Ривка
з жебрачкою змушені були взяти її попід руки й повести, а правдивіше — майже
понести з гори вниз.
— Чого це вона в вас така хвора? — поцікавилась жебрачка.
— У дорозі захворіла... Лежала все... ну, ноги й попухли, — ухильно відповіла Ривка.
— Зо? Буває, буває... Ось у нашому містечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось і в панночки, аж посиніли!
У цей час наші подорожні вийшли з-за скелі й пішли понад краєм кручі. Перед ними відкрився чудовий краєвид. Долина Дністра здавалася глибокою, прорізаною ущелиною, на дні якої вирувала й билася об скелі досить широка, але вся вкрита каламутною піною ріка. Протилежний берег був теж високий і горяний, але контури його лягали м'якими лініями й кучерявилися темною зеленню лісів, що задивлялися в воду. З височини, на якій стояли наші подорожні, було видно, що за смугою лісів розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробігав світло-сріблястий полиск.
— Ой мамо, як гарно тут і страшно! — скрикнула Ривка.
— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала богові, спокійно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам'яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лівого берега, — не долітає ніякий шум, ніякий гвалт з гори й з інших боків... Ми там у ямі, як на тому світі. Хлопів у містечку мало, ми майже всі свої... Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нібито на горі бунтують хлопи проти панів, а пани наче зібрали конфедератів і ріжуть хлопів, палять їхні села, а де запопадуть, то й наших грабують та вішають... Такі страхіття розказують, мов ті кари єгипетські, або як за Гамана... борони, боже! — торохтіла говірка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас ніхто й не заглядає... В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, із скель!
Слова єврейки, "що в цій ямі кінець світу", "що сюди ніхто й не загляне", били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом і з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до відкритої могили... ні, не до могили, — вона б у могилу пішла з радістю від своїх катів, від їх нелюдських катувань, — а її ведуть у кам'яну в'язницю, звідки ніхто не визволить її, звідки не долинуть до дорогих людей ні зойки її, ні останній крик нерівної боротьби.
— Вус? Я не про ті страхи, — заговорила нарешті Ривка. — Від хлопських страхів пуриц мій втік, і, правду кажучи, кращого місця, більш прихованого немає на цілому світі! А я ось про що: про ці урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в голові наморочиться, у вухах дзвенить і в очах зелені кола. Я ось про ці провалля... Ну що, коли зірватися тут, кісток не позбираєш!
— Авжеж, не позбираєш! — кивнула головою жебрачка. — Цієї весни зірвався он з того місця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожній, — так до дна не долетів: розірвало його об гостре каміння на шматки, і знайшли на дні тільки шапку та ціпок...
Сара здригнулась і на хвилину зупинилася.
"А що, коли?.. І за мить усе щезне, всі страхіття, муки!" — промайнула в неї думка. Урвище було за п'ять ступнів.
— Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її... Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зібравши останні сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопілих супутниць, кинулася до прірви. Одчайдушний крик завмер на устах жінок; жах прикував їх на місці... Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед... Стара скрикнула й затулила очі руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:
— Вона зачепилась, біжимо!
Коли Ривка відкрила очі, жебрачка вже була на краю прірви й, напружуючи всі сили, щось тягла.
— Допоможіть! Вислизає! — гукала вона, задихаючись.
Ривка підбігла до неї.
Жебрачка держала в руках край Сариної спідниці й намагалася вхопити ноги дівчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добігти до краю урвища, — тіло її перевалилося, але падіння затримав гострий камінь, за який зачепилася її спідниця.