Але не так і не того жаль, як тій старій Чоботарисі, а якось інакше і чогось іншого жаль. Жаль за великим, за героїчним. Жаль за людьми не-равликами, де ж вони?!. Мовчанка.
— Добре, — каже Ата нарешті, не розплющуючи очей, а Богомазови?
— Ге-ге, дочко! — сміється Харитон. — А я думав, що вже заколихав вас, затуркав-забуркав тими Бугарами та Бальбами! А це ж ще тільки трішки було й то тільки козацькі прізвища. Це ж вам треба знати, що отакі прізвища, як Кулик ("Харитон Кулик!" — поправляє Ата важно), еге ж, Харитон Кулик, авжеж! Так це все козацькі прізвища. А ще є різні там на "ко" — ІваненКО, ПавленКО тощо, — так то все такі, некозацькі, а вже їхніх дітей і онуків. Таке, катзна-що... А їх же до біса! Найбільше. Називати?..
— А Богомазови? — допитується Ата про своє.
— Та й Богомазови ж — це теж з козацького коріня. Тільки корінь всох. Це були Богомази! Прадід був Богомаз і дід Богомаз. А потім чорт узяв і причепив хвостика, та й стали вони, як і той дід-сліпець, "Гусаковими". Ге-ге, може б якби не постарався той чорт, якби не причепив того хвостика, так вони не стали б і багачами. Так воно ж і обратно ж біда! Препогано вийшло з тим багатством, все кінчилось нічим... Не дай Бог!..
Харитон замовкає. Чекає дальших запитань. Ата мовчить.
"От, — думає вона, — і хто після цього скаже, що від часів Гоголя тут лишився тільки модернізований колективний чорт?!"
— Ну, досить Вам для пієси? — питає Харитон.
— Досить, — каже Ата тихо, — тут на сто... на тисячу п'єс, Харитоне Григоровичу!.. Спасибі.
Їм уже пора бігти, але вони ще сидять. Тут так гарно сидіти. І гарно думати. А ще краще б — нічого не думати... Сидіти й дихати, заплющити очі й нехай вітерець голубить лице, скроні, брови, шепоче на вуха щось... Так тут гарно, затишно, пустельно. Так вони сидять ще кілька хвилин.
— Го-го! — вибухає раптом Харитон захоплено, — танцюють!! От танцюють!!.
— Хто? — розплющує Ата очі.
— Та он. Бач, як гатять! От гатять! —Тахто?!
— Та он! он! вгорі.
— А-а. — Ата сміється.
Насупроти них ротонда для оркестру, а на ротонді — група: двоє садять гопака навприсядки, а третій грає на бандурі. Це скульптурна група... Колись, як Ата вперше побачила цю скульптуру, здивувалася — як тая ротонда не впаде під таким тягарем!.. Та то була не справжня скульптура, а мальована на дереві, а потім вирізана. Одначе зроблена так мистецьки, що зразу трудно відпекатися від враження, що то тяжка скульптурна група.
Танок іде з великою експресією.
— От дають, так дають!.. Ото тільки й танцю нашого, — каже Харитон, — танцю, можна сказати, всенародного. Ач як гатять вражі сини! Чобіт не настачиш!.. — очі Харитонові беруться смішливими зморшками.
Група являє собою, без сумніву, синів Тараса Бульби й самого Бульбу. Списано їх з якихось популярних ілюстрацій до "Тараса Бульби", тільки змушено грати й танцювати.
Остап і Андрій "гатять", аж іскри з-під чобіт летять, чуби мають, як прапорці, а старий Тарас приграє на бандурі й підморгує.
— А хто це? — питає Ата, зводячись, бо пора вже йти.
— Та той же Гарбуз, глухонімий наш великий художник.
— Гм... І що це в вас тут — як порядний чоловік, так неодмінно каліка?
— Та де! Гляньте, як гатять!
XXIV
Ще про шукання
Коли би хтось подумав, що у місті Нашому тільки й шукань було, що колишні пошуки Давида за п'ятим колесом чи Харитоненка за своїм бюстом, а тепер пошуки чортячої артілі за "червоною свиткою", — коли би хтось подумав, що це тільки й шукань у місті Нашому, той би дуже помилився. Ні, у місті Нашому ще начальник давньої ЧеКа, товариш Рубінський шукає бібліотеку...
Давно, на світанку нової ери, коли гриміла революція, тут було дещо інакше, й інакші люди формували душу міста Нашого, воскресну після вікової летаргії... От був такий юнак, такий романтик, що з громом революції, коли розпалася царська імперія, увірвався до міста Нашого по уламках тієї імперії, аби формувати душу міста Нашого... Це тоді, коли пробуджена душа тая не знала, хто вона, й чого вона хоче, й чия вона, "яких батьків", і, діставши волю, не знала, що їй робити, як ту волю підперти, і замість стати за неї муром, запрягала собі воли "круторогі", обмотувала їм роги стрічками, одягала сама широченні шаровари та й їздила по вулицях, блаженно розвалившись на возі, маніфестувала собі, рекламуючи при тій нагоді "пиріжки" й "борщ" патріотичної ресторації й кав'ярні братів Мазуренків, "патріотів" великих... Це тоді, коли на прапорах тих "патріотів" ще стояли імена старих апостолів і пророків з-під стягу "бєлого царя", проти яких власники "пиріжків" і "борщу" все-таки ще не могли збунтуватися, разом зі своїми волами "круторогими"... Та прийшов юнак, а з ним йому подібні, й приніс інші прапори, а на них імена інших пророків і апостолів, — інші від тих, що їх мали власники "пиріжків", й інші від тих, що їх мають теперішні Страменки й Сазонови... Які то були імена й апостоли? Відповісти на це могла би хоч би й оця школа, що стоїть при центральній площі насупроти Успенської дзвіниці та обіч будинку теперішнього облпарткому. Тепер це велика школа імені Леніна, і "богом" у ній, на образі намальованим і на головйій стіні вивішеним, є "Владімір Ілліч". Патрон, цієї школи й усіх діток, що в ній вчаться. До революції ж це було т. зв. "Высшее Начальное Училище", і патроном у нім був імператор Ніколай Александрович Романов, теж на образі намальований і на головній стіні у актовій залі вивішений. Але в міжчассі, тобто тоді, коли прийшов сюди той юнак формувати душу міста Нашого, тут постала велика щкола імені ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА з паралельними групами. А патроном її став, після викиненого Романова і задовго до появи "Ілліча", дехто інший. Спочатку всі стіни були геть очищені від всього дому Романових та всілякого його мотлоху, а тоді, на тім місці, де пишався "імператор", з'явився імператор інший, справжній господар, великий пророк і революціонер, син цієї землі — Т. ШЕВЧЕНКО. А обіч нього, через усі стіни актової
Ось і такі шуканя є в місті Нашому.
Від часів національного відродження мало що лишилося в матеріальних пам'ятках. Але багато чого лишилося в людських душах. І так само багато чого лишилося й в душах Страменків та Сазонових. Там лишився страх. І це головне. А ще лишилася формула заклинання, якою нові апостоли й пророки хотять підмінити історію, власне, уніфікувати минуле, звівши його до однієї, на їхню думку сакраментальної, формули, що мала би те минуле осмішити:
"Ті прокляті боротьбисти!.. "
Чомусь вони все звалили в цю категорію:
"Ті прокляті боротьбисти!.." Тільки це оформлено мовою сучасних командувачів нарадою. Тобто — не "ті", а "еті".
І тепер, на поругання тим всіляким "істам" єретичним, новий дух віє над містом Нашим і лопотить прапором тим червоним, що в'ється над Успенською дзвіницею, над тим місцем, де колись лежало Євангеліє Мазепи й де так високо підіймався дим стовпом та літав попіл і сажа від спаленої величі й гіпнотизуючої сили "північного сусіда"... Товариш Рубінський, невидимий, але, на жаль, безсмертний гібрид і ідейний пристосуванець, вічний, перманентний "вихрест" шукає в потьмах "общепонятну" бібліотеку, скарб духовного плебейства.
Ось і такі шукання є в місті Нашому.
Хто має більше рації й хто заслуговує на більше співчуття — чи той дурник Давид, що шукав колись п'яте колесо, а чи товариш Рубінський, що шукає бібліотеку, спалену веселим і одчайдушним "істом", — це питання складне. Воно стоїть на історичному, можна сказати, порядку деннім міста Нашого.
Так-бо все в історії складено, що в ній, як і в житті матеріальнім, ніщо не пропадає. Бо навіть Давид одного дня ще раз воскресне. То що вже говорити про товариша Рубінського, ентузіаста розшуків "общепонятної" бібліотеки!
XXV
Данко Шигимага
"Ш-ш-ш-шо ж ти?.. ІП-ш-шо ж ти?!." — шумить сосна угорі. — "Ш-ш-ш-шо ж ти?!."
Шумить, ніби докоряє, ніби хоче відібрати знахідку, щоб не дивилася, щоб не підглядала чуже. Збентежена Ата озирається навкруги, — може, справді негарно, що вона зазирає в цю книжечку. Навкруги нікого — тільки вона та бентежна сосна, трохи обчухрана й покручена вітрами на голім пагорбі, над урвищем, аж наче нагнулася й розставила віти, підглядає, захищає, хоче відійняти... Ата не втримується й знову розкриває книжечку, не книжечку — чийсь зошит, знайдений в прим'ятій траві, списаний дрібним акуратним почерком, — розкриває й приникає очима й всім серцем до дивних рядків:
"Я люблю Тебе безумно!..
Якщо ж я люблю Тебе безумно, то суть не в Тобі, а суть в Мені. Не тому я закоханий в Тебе, що Ти гарна, гарніша від усіх, а тому я закоханий в Тебе, і Ти гарніша від усіх, що в мене кипить кров і серце б'ється пружно... Як я стану старий, а Ти з'явишся до мене така сама прекрасна і юна, я вже не любитиму Тебе, бо не буду на те здібен, бо погасну... Отже, суть не в Тобі, а суть в Мені..."
Ата береться полум'ям, відчуває, що вона вся червоніє від хвилювання, їй чомусь видається, що ці слова адресовані до неї і що цей зошит, оправлений в тверді коленкорові палітурки і списаний пильним почерком, належить Йому, що це Він загубив його тут. Бо хто ще міг загубити власне серце отак десь у бур'яні? Хто ще є такий розсіяний і непритомний? Напевно Він... Це так, як з тими ескізами! Тут теж є малюнки — вони вкривають поля й палітурки, хаотичні, химерні, але талановитою рукою шкіцовані, і це підтверджує здогад, — це Він!
Ата закриває книжечку, кладе на траву й схвильовано дивиться просто себе, ген на далекі луки й пагорбки, заткані блакитним димком, дивиться, а серце тріпотить, збентежене написаним... "Я люблю Тебе безумно!.. Я люблю Тебе безумно!.."
Не важно, що за цими словами йде егоїстичне самоствердження й до певної міри заперечення об'єкта, в який Він "безумно закоханий", не важно. Але ж Він "безумно закоханий!!" Ата хвилюється, дивиться на книжечку скоса й знову тягнеться до неї рукою... А сосна шумить протестуюче: — "Ну, ш-ш-шо ж ти! Ш-ш-шо ж ти?! Та, ну, ш-ш-ш-шо ж ти!.." Ата відводить руку й дивиться вгору, як злочинниця. Вгорі гойдаються віти й шумить бурун шпильок... Але то не до неї! Пустотливий вітерець налітає з лугу, гойдає віти, пестить, голубить сизо-зелені, коротко стрижені коси, обціловує радісно золотаві плями на раменах , і сосна, полонена до краю, відбивається від нього збезсилено, удавано-сердито: "Ох! Ш-ш-шо ж ти!..