Директор розщедрився – виписав кілька сот метрів труб, і тепер воду гнали моторчиками аж на садибу.
Запорожний з Парамоном закінчували підготовку до весняних посадок, сподіваючись розпочати широкий наступ на вигонівські піски.
– Не дуже багато плануємо, Іване Трифоновичу? – сумнівався Парамон, звіряючи цифри в плані.
– Якщо будуть люди, – зробимо, Парамоне. Карагач обладнає ще два плуги... А все інше від нас з тобою залежатиме.
– А дозвіл на посадку лісу за методом Вигдарова буде?
– Повинен бути. Вчена рада розглядатиме. Говорив Мірошник, що рекомендуватимуть і метод Мартинюка, і метод Вигдарова. Думаю, що це розумно. У нас добрив мало, і ми можемо розраховувати тільки на безторфну посадку лісу, інакше всі наші плани вилетять в трубу... Ех, якби нам техніки більше та людей...
– Ти аби міг, то за один рік посадив би тут ліси...
– Якби ж то міг.
– Вигдаров приїде? – запитав Парамон.
– Він проведе практичні заняття з ланкою Настуні Сторожук і в Степовому лісництві, в бригаді Марини, Я розмовляв з нею, привіт передавала тобі...
– Спасибі.
– Просила, щоб у гості заїжджав. До дітей в інтернат, каже, їздить, а до нас не показується, – передав Маринині слова Запорожний. Парамон мовчав.
...Запорожний здалеку побачив машину Мірошника і пішов назустріч.
– Ну, показуй своє господарство, – привітавшись, сказав Мірошник.
– Оце все, що маємо, Романе Олексійовичу, – підвів секретаря райкому до будиночків.
– Давай! – скомандувала Настуня, і замелькали білі, сині, червоні хустини, вузлики, кошики й чемоданчики.
Як тільки Настуня переступила поріг, Парамон комусь подав знак, і тишу розмели звуки маршу. Баяніст, червонощокий, самовпевнений парубійко в маленькій кепочці з гудзиком, нещадно розтягував міхи. Збентежені такою зустріччю, дівчата вислухали вітальний марш і заходилися по-своєму розставляти ліжка і тумбочки. Після розв'язання найважливішого питання – хто де житиме, де і чиє стоятиме ліжко – дівчата висипали на подвір'я.
– Починати, чи що? – запитала кепочка з гудзиком Парамона.
– Починай.
Кепочка заграла вальс. Найсміливіші пари закрутилися в "Амурських хвилях". Настуня підійшла до Парамона.
– Ви не запросите мене?
– З радістю, – Парамон клацнув підборами старих чобіт, випнув свої широкі груди і підійшов до дівчини.
– Дівчата! А он ще йдуть кавалери! – гукнула кирпатенька Тося, побачивши Мірошника і Запорожного.
– Тю, дурна, то ж секретар райкому...
– Мені аби в штанях...
– Славненький секретар... молодий...
– Тихіше!
– А той, зі шрамом, хто?
– Запорожний Ваня...
– Кому Ваня, а кому Іван Трифонович...
– У нього жінка – Ярина...
– Чорт би їх побрав, усі жонаті...
– Секретар холостяк... Спробуй!
– А мені що?
– Пробачте, – сказав Парамон Настуні і підійшов до Мірошника й лісничого.
– Так що зустрів, Іване Трифоновичу.
– Спасибі. Давайте познайомимося, бо не всіх знаю, – звернувся Запорожний до гурту.
– Валя.
– Марія.
– Запорожний.
– Тася.
– Оля.
– Маня.
– Мірошник.
– А це наша ланкова, Настуня Сторожук, Романе Олексійовичу, – відрекомендував Парамон.
– Ми знайомі!.. Здрастуй, Настуню.
– Здрастуйте...
– Запрошую всіх на вечерю! – оголосив Парамон. – Заходьте в цю хату.
– А я? – запитав баяніст.
– І ти заходь.
За баяністом у кепочці потягнулися дівчата.
– Настуню! – покликала Тася.
– Я зараз, – відповіла Настуня й безпорадно оглянулася: що робити? Мірошник стояв поруч.
– Я хотів би поговорити з тобою, – нарешті промовив він.
– Я слухаю, Романе Олексійовичу.
– Може, пройдемось чи...
– Пройдемось, – без вагання відповіла Настуня.
Мірошник не знав, з чого почати цю тяжку розмову.
Був переконаний, що перші ж його слова наштовхнуться на награну простоту, нерозуміння, замкнутість і байдужість.
– Я приїздив до тебе в Семидоли і на хутір, щоб... якось вийти з тупика, із зачарованого кола, – дивлячись собі під ноги, промовив Мірошник.
– Ви самі вигадали цей тупик і коло, Романе Олексійовичу...
– Я тобі говорив, Настуню, про свої... почуття...
– Я пам'ятаю...
– Але не почув од тебе жодного слова.
– Можна відповісти без слів... І я вам відповіла тим, що виїхала з Семидолів... І вам не треба було приїздити на хутір...
– Я хотів знати все...
– Тепер ви знаєте... Вам Запорожний передав?
– Про коня й вола передав... Але це смішно в наш час, Настуню.
– Я читала, що любов рівняє всіх, що їй... "все возрасты покорны", але це не для мене, Романе Олексійовичу...
Мірошник дивився на дівчину і не вірив, що це та сама Настуня, яку він колись підвозив до села. Тепер вона залишалася такою, якою була насправді.
– А що "для тебе"?
– Я дуже... земна... Ми з вами не були б щасливими.
– Чому, Настуню? Я кохаю тебе, я... Ну, я старший за тебе, але...
– Я не про це... Ви мені теж... подобаєтесь, Романе Олексійовичу... Я навіть любила вас... але з вами не піду.
– Я нічого не розумію, Настуню, – тамував свій біль Роман. – Ти не віриш мені? Я тобі все сказав і можу сто разів повторити...
– Романе Олексійовичу, не треба. Мені все сказали очі вашої дочки... І це було останнє слово... Я могла б для вас... навіть вивчити китайську мову, щоб ніхто не докоряв, що ви одружились на якійсь доярці, але стати поміж вами і Варею я не зможу ніколи...
– Ми могли б жити разом, ви подружилися б з Варею, вона...
– Вона має матір, Романе Олексійовичу... найдорожчу людину на світі... Ви повинні подумати про них обох.
– Але ми з Оленою розійшлися давно і...
– Зійдетесь, – промовила Настуня. – Варя вам приведе Олену. Скажіть правду, хіба ви не думали вже про це?
– Думав...
– Я знала, що ви скажете правду...
– Бачиш, Настуню, як ти повернула нашу розмову?
– Вона не могла бути іншою, якщо ми... чесні.
– Я не думав, що ти так... тверезо і... практично дивишся на життя, Настуню.
– Селяни – люди практичні, – всміхнулася.
– Що ж, так і розпрощаємося?
– Я вас на весілля запрошу...
– Спасибі. Хто ж він?
– Є там один... на бідарці їздить... на синій...
– Під колір своїх очей підібрала?
– Хіба в мене сині очі?
– Сині-сині, – тихо сказав Мірошник.
* * *
– Тату, здравія бажаю!
Матвій Карагач підняв голову від верстата, випав з рук різець:
– Максиме!
Матвій обняв сина, потім відступив на крок, щоб роздивитися:
" Ну й солдат! Орел! І сержант, до того ж танковий!
Підходили робітники, що працювали в майстерні, віталися, і так було радісно. Карагачу, ніби це не син, а він приїхав і стоїть перед людьми – молодий, міцний, Як дубок, в мундирі з блискучими гудзиками, з емблемою танкових військ.
– Маму вже бачив? Коли ж ти приїхав, надовго? – усе зразу хотів знати Карагач.
– Маму бачив, приїхав на сім днів, – відрапортував Максим. – Мотоцикл, тату, справний?
– Бігає "цундап", віддавав Запорожному – не бере, а навіщо тобі?
– В одне місце під'їду, дай ключа, ввечері буду. – Максим завів мотоцикла. – Ждіть.
– Оце-то поговорили, – буркнув Карагач. – Куди він поїхав?
– Солдат знає, що робить.
– Видно, діло серйозне, раз так рвонув...
– Конешно... Я до своєї сорок кілометрів пішки за ніч колись відміряв...
– Хто ж вона, Матвію?
– Сказав би, так не знаю. Тут на хуторі, крім Марти, жодної дівчини не було. А-а, це він до Івана Трифоновича поїхав на Вигонівщину, – догадався Матвій. – Давні Друзі...
"Цундап" ревів, як скажений, підминаючи під себе піщані кілометри. Максим кинув кашкета в коляску, щоб не знесло вітром, і вдихав духмяне степове повітря. Бачив уже він багато красивих міст і сіл, а наймиліше йому тут, в рідному степу. Ой і спішив же він сюди! А поїзди, як на зло, сунулися повільно, і стрілки всіх годинників ледве поверталися.
Ніхто в роті не отримував таких листів, як Максим Карагач. Їх можна було читати, як вірші. І Максим читав Ганнусині листи екіпажеві свого танка – від початку до кінця, а не так, як, наприклад, Володя Мордвинов.
Отримавши листа, Володя скликав друзів, звичайно, у вільний час, і говорив:
Тільки для вас. Слухайте, йолопи, які листи одержують від коханих гвардійці. "Дорогий Володю, – читав він. – Спасибі за твого листа, в якому ти пишеш, що... (Володя пропускає кілька рядків). У мене на роботі все добре, але я весь час... (Знову пропущено кілька рядків). Кожного разу, коли я проходжу повз той сад, в якому ти... Це не для вас, браття... Жду тебе, Володю, і... Пиши мені частіше... Тисячу разів..." Зрозуміло? От як пишуть!
А Ганнусині листи Максим читав без пропусків, бо там наче було написано для всіх... Ганнуся, певно, ще не знала, що кохає Максима, і слухали хлопці про Овечий хутір, про степові бурі, про трагічну долю Бранки, про смерть діда Опанаса, про філософа Геродота, який назвав Гілеєю Максимів край, про Берика Джусуєва, який купив у цигана коня і випустив його на волю...
– Нізащо не повірю, що вона вчиться в дев'ятому класі, – категорично заявив Володя. – Геродот... Гілея... Бранка. Не вірю.
– Одне слово, лірика, – підсумовував завжди старшина Петро Мак. – Пише кожен, як уміє і чим у нього заряджена душа. Холостим заряджена – холостими все життя буде смалити в божий світ, шрапнеллю – буде бити шрапнеллю, а є дівчата... ракетного удару... Раз – і будь здоров. Ти, Карагач, попав під ракетний обстріл...
Максим згадував Марту. Кожного разу, коли приходив лист од Ганнусі, перед ним поставала Марта. Він пам'ятав її тільки такою, яку бачив біля степового колодязя, коли вперше поцілував. Він забув, якою вона була, коли йшов у армію, коли ще зовсім малими просиджували днями над книгами, коли пасли овець разом з дідом Опанасом... Пам'ятав ту, біля криниці... Певно, такою вона і залишиться в спогадах назавжди...
"Цундап" пробирався до центральної садиби радгоспу. Сутеніло. Максим під'їхав до інтернату – два хлопчики стояли на воротях:
– Ганнуся Гомон є?
– Вони вже поїхали, їх забрали, а наш бригадир, мабуть, знову не дав коней, – скаржився старший.
– Куди ж вони поїхали?
– На Овечий. Машиною їх забрали, а наш бригадир не дає коней...
– Дурень ваш бригадир, – сказав Максим. – А якою дорогою вони поїхали?
– На Крижаки, бо по дорозі ще Васю-відмінника підвозять... А наш бригадир... Я йому скажу, що він дурень, – пообіцяв хлопчик, – або тато йому скаже.
"Цундап" добирався до Крижаків...