Тим більше, якщо співставити повідомлення, які йому надходили, він не вірив в стотисячну турецьку армію. То ж відкинувши всі сумніви і страхи Жолкевський направив своє військо в Молдавію. Перше розчарування чекало його при зустрічі з Каспаром Граціані. Він привів до війська лише дев'ятсот своїх прибічників. Сталося так, що Граціані зустрів посланців Іскендер-паші, які повинні були відвести його в Стамбул, розуміючи що його там чекає страта за непослух, він перебив турецьких посланців і відправився до поляків. Проте більшість молдован, боячись турецької кари його не підтримали. Розум підказував Жолкевському повернутись, але він вже перейшов Дністер…
Жолкевський вибрав дуже вдале місце для встановлення свого табору на лівому березі річки Прут. То була долина з трьох боків захищена річкою, а з четвертої піднімалася до гір. Років тридцять тому тут влаштовували укріплення польські війська і вони тепер знадобилися. Саме тут польське військо і тепер прийняло бій. Першими на польські позиції пішли кіннотники Кантемір-мурзи, після них вступили основні сили Іскендер-паші. Жорстокий бій тривав до вечора і не виявив переможця. Насправді об'єднані війська Турків налічували від п'ятнадцяти до дев'ятнадцяти тисяч, тобто Жолкевський тут не помилився. На другий день Жолкевський провів передислокацію військ. На флангах він розмістив рухомі табори з возів, як це завжди робили козаки. В таборах розмістилися жовніри з вогнистою зброєю і армата. Вони повинні були стримати татарську кінноту. Табори підсилив кінними "лісовичками" і молдованами. По центру стали п'ять кавалерійських полків на чолі з Жолкевським по центру, Корецьким і Конецьпольським, по флангах. Цього дня бойові дії розпочало Польське військо. Жолкевський віддав наказ до бою рухомим таборам. Почавши досить успішно, але не маючи відповідного досвіду такого бою коли фланги повинні рухатись одночасно, праве крило рухалось значно швидше і не завважили як оголили тили.
Татари Давлет-Гирея не гаючи часу вдарили в слабке місце. То був початок трагедії якою стала битва під Цецорою. Молдовани, які повинні були захищати тили перейшли на бік Турок, а "лісовички" залишивши позиції кинулися втікати до земляних укріплень. Там де зрада, там страх і паніка. Гармаші та жовніри з рушницями лишившись без прикриття ховались від татарських шабель під возами, або теж втікали до земляних укріплень. До того ж, коли оговтався Конецпольський, і віддав наказ табору відступити, вози не могли рухатися, джури польських вельмож випрягли коней з возів, і на них також втекли з поля бою. Таким чином татари перебили захисників табору і захопили гармати. Була знищена і оборона лівого рухомого табору, яка складалася з німців і польських жовнірів. Всього втрати польських військ складали біля трьох тисяч чоловік. Втрати Іскендер-паші були вдвічі менші.
Здавалось би, бій був рівний навіть не зважаючи на зраду в польському війську. Але польське військо настільки втратило бойовий дух і впевненість у собі та командуванню, що повірило в чутки про бажання Жолкевського покинути табір. А привід для чуток дали польські магнати і Каспар Граціані, які по сигналу сурмача на повернення в табір, сідали на коней і тікали до річки, намагаючись врятуватись. Частина втікачів тонула в річці, а тих хто вибирався на берег ловили татари і молдовани. Тільки це зупинило військо від масового дезертирства. Жовніри заспокоїлися лише тоді, коли Жолкевський присягнув на Євангелії, що не збирається кидати табір.
Наступні декілька днів активні бойові дії сторонами не велись. Турки не мали артилерії і достатньої кількості сил щоб штурмувати польські укріплення. А Полякам не дозволяв іти в контратаку низький моральний дух, і недостатня кількість боєзапасів та продовольства. Ці обставини змусили обидві сторони розпочати переговори. Одночасно Жолкевський після довгих вагань і сумнівів, написав листа до козаків з проханням прийти на допомогу. То було вірне рішення, в той час в Речі Посполитій не було сили спроможної надати його військам, що попали в скруту гідної допомоги, а головне швидкої. Однак провівши ще одну безсонну ніч, Жолкевський прийняв рішення не чекати допомоги, і таємно вночі вивів польські війська з зайнятих позицій. Влаштувавши рухомий табір польське військо почало відступати до Могильова на Дністрі. Таке рішення Жолкевський прийняв не тому що не був впевнений у козаках. Десятки років він гнобив зраджував, знищував їх, однак при скруті вони забували про це і згоджувались допомогти. Його шляхетний гонор не міг знести такої наруги! Адже Сагайдачний чітко в останній розмові йому сказав: "Крім нас нікому захистити Річ Посполиту!", і то була істина! Але як йому гоноровому шляхтичу, визнаному воєначальнику, було чути ці слова, та ще й на додаток побачити презирливу посмішку, так званого, гетьмана тих волоцюг?! Краще смерть!
Так і сталося. Турки Іскендер-паші не дали полякам врятуватись. Вже біля Дністра в останньому бою польське військо було розбите і розпорошене. В цьому бою, як і належить гідному воїну, з шаблею в руках на чолі війська прийняв смерть семи десяти дворічний Станіслав Жолкевський. Він ввійшов в історію Речі Посполитої як людина яка все своє життя віддала отчизні. І в той же час, маючи можливість створити разом з козаками військо гідне на рівних вести боротьбу не тільки з турками, цього не зробив…
І от тепер Річ Посполита лишилася перед Турецькою загрозою беззахисною. Іскандер-паша міг пройти до самої Варшави і не було сили яка б його зупинила. Однак він лишив цю честь для молодого султана.
***
Сагайдачний в цей час займався справами далекими від військових. Патріарх завершив відновлення православної єпархії в Речі Посполитій, і Сагайдачний з ескортом козаків провів його до Молдавського кордону. Тим часом уніати забили на сполох вважаючи дії патріарха не законними. Особливо були незадоволені наставлянням Метелія Смотрицького главою у Вільно, який зайнявши брацький монастир почав виконувати свої функції. Уніатська єпархія відчула велику в тому загрозу і звернулася до короля, виставляючи патріарха самозванцем і агентом турецьким, що приїхав бунтувати козаків. Король разом з сеймом опинилися в скрутному положенні: з одного боку вони були зобов'язані допомогти уніатам проти відновленої православної ієрархії, з другого боку, за відновленням стояли козаки, без допомоги котрих, не встояти проти Турок. Але католицька сутність короля взяла гору над розумом, він видав універсал, в якому наказував арештувати Борецького і Смотрицького. В Києві були козаки, тому Борецький був в безпеці, а в Вільно, Полоцьку, Вітебську почалися сутички між православними і уніатами. Крім того було розпочато судочинство проти Смотрицького.
Всі ці дії короля і уряду спричинили до бурі протестів руського населення Речі Посполитої. Спротив очолив митрополит Київський Йова Борецький. Він звернувся до всього руського православного громадянства з закликом прибути на загальний собор до Києва, щоб разом обміркувати становище і вирішити дальші способи боротьби за свої права. В Київ з'їхалися представники православ'я всієї Речі Посполитої і всіх верств населення, лише православних священників триста чоловік і п'ятдесят ченців. Нарада відбулася в Сухій Долині, її відкрив Йова Борецький митрополит Київський.
– Браття во Христі! Православний люд руський! Випала нам не проста доля. Ми живемо в країні де віра наша свята гнітиться, топчеться, нищиться! І потурає цьому король і уряд, який повинен захищати всіх підданих держави. Адже ми православні робимо добро для країни як інші, то чому не маємо рівних прав у віросповіданні. Як можна розуміти двурушність короля? Він пише листа до патріарха з проханням вплинути на козаків щоб вони стали на захист Польщі, і в той же час називає його турецьким шпигуном. Закликаючи козаків допомогти визволити королевича, обіцяє визнати православну ієрархію, а замість цього піддає репресіям всіх хто підтримав гідність новопосталенної ієрархії!
Він засунув руку за пазуху і підняв над головою сувій паперу.
– Ось лист, який я отримав від православних Волині. Я вам прочитаю лише частку того, що діється там з нашими братами.
Починаючи від Кракова по всіх більших містах церкви наші запечатані, маєтності церковні опустошенні, по монастирях худобу замість монахів замикають. В князівстві Литовському, навіть у містах пограничних з Московською державою Могильові і Орші, церкви запечатані, священників розігнано. Монастир Лещинський на корчму обернено. Через се діти сходять зі світу без хрещення, тіла мертвих вивозяться з міст без церковного обряду як стерво. Люди без шлюбів живуть в нечистоті не сповідаючись, не причащаючись з світу сходять. Невже це не самому Богові образа? Монахів, що до унії не пристали, в Новгородку й по інших містах уніати грабують і кидають до в'язниць. Коротко сказати давно вже великі нечувані кривди виносить народ наш руський як у короні, так і у великому князівстві Литовському!
Під час читання того листа присутні постійно зривалися криками обурення. Все про що говорив митрополит кожний постійно відчував на собі. Треба було покласти край утискам за Віру. Після Борецького слово взяв Сагайдачний.
– Вельмишановні панове делегати! Я повністю розділяю ваше обурення, тому як сам все своє свідоме життя боровся за відновлення Віри наших батьків. І ми через десятки років за допомогою патріарха Феофана, при підтримці Війська Запорозького, відновили нашу православну ієрархію. І робили ми це за домовленості з королем Польщі, коли він нас просив визволити королевича Владислава. Але як то завжди буває з королями, козаки справу зробили, то за них і забули.
А ми повинні послати до короля від нашої Ради посольство і спитати в нього, як повинні вести себе козаки. Я маю листа від патріарха Філарета, в якому він зважаючи на звернення до нього короля Польщі, просить нас допомогти війську Польському у боротьбі з турецьким султаном, який веде на Річ Посполиту двохсоттисячне військо. Такої сили поганів ми ще не бачили! То я як і наш митрополит Київський запитую товариство: чи може бути турецьким шпигуном людина, яка закликає козаків йти на захист Речі Посполитої!?
Останні його слова потонули у викриках схвалення.