Після перевірки лоції він заходився впорядкуванням свого побитого вітрильника. Здавалося, що він одночасно кричав свої накази і біля стерна, і біля поламаної щогли, і на носі, де зінджі запалили вогонь у жаровні.
Зрештою руббан спустився до трюму. Тут він не кричав. Підняв над головою якимсь чудом уцілілий світильник і оглянув свій дорогоцінний крам. Коли побачив двох завислих, нерухомих коней з оскаленими пащеками, то не втримався, заплакав.
Так само, як несподівано він заплакав, так само раптово перестав. І щосили закликав найсильніших зінджів, щоб вони швидше витягли нагору загиблих коней.
— Треба коней викинути в море! – рубонув повітря долонею слов'янин.
— Що ти, що ти?!! Бог з тобою! Якщо ми їх викинемо в море, по сліду зразу ж припливуть акули! Хто тоді зможе заліпити щілини мастикою?!! Скільки відер вичерпали, а води не стало менше! Хіба не бачиш?!
Руббан кивнув на ланцюг матросів, що передавали з трюму нагору вщерть повні шкіряні відра.
— Нам довго йти до берега? – насупився слов'янин.
На що руббан поманив його пальцем до себе і прошепотів у вухо:
— Ми на відстані доби від берега… Якщо зможемо підняти вітрило і наставити кермо… Ти тут потрібен більше. Ти тесляр – іди допомагай стерновому. А ти, малий, візьми світильник! Та обережно, обережно!!! Не влаштуй пожежу! І спробуй обдивись усіх коней! Чи нема де яких ран!..
Алі почав обходити, обдивлятись і обмацувати коней. А поруч, поперек трюму, стояли матроси.
Розмірено хекаючи, плюскаючи шкіряними відрами, загрібали пружними бамбуковими вінцями і подавали нагору в отвір ляди. Нагорі з усіх сил довбали теслом, цюкали сокирою, били молотом. Хекали й кричали, витягаючи рею. І от Алі відчув по напруженому тупотінню, що зрештою направили вітрило і починають рею підтягувати вгору на вцілілу щоглу. Кричав руббан слова якоїсь незвичної єменської пісні. Йому ж підтягали хрипкі, напружені голоси і в кінці кожного куплета волали: "Айя-ай-я-ай-я!!"
Коли Алі дійшов, зрештою, до свого рятівника, то вгорі почулись радісні вигуки, хтось засміявся. Алі витнув голову над палубою і побачив, що вогке вітрило поволі розгортається і надимається. Рея під великим вагарем вигнулася дугою, ніби напнутий лук.
Тільки корабель рушив з місця, як всі дружно заходилися витягати зламану щоглу, щоб вона не волочилась за кораблем і не гальмувала його рух.
Коли залишки щогли витягли на палубу, руббан уважно обдивився дерево і наказав, знявши з нього снасті, викинути назад – весь болонок був у глибоких повздовжніх тріщинах.
— А де дидбан? Змило в океан?!
— Та його ж разом із гніздом схопило і понесло вгору! Тільки віра в Аллаха, милостивого й милосердного, врятувала мене від божевілля, коли я побачив, як мій дидбан вознісся вгору до небес…
— А вже після цього блискавка вдарила в щоглу?
— Блискавка?! – болісно скривив обличчя руббан.– Вітер! Вітер зламав щоглу, і вона впала на комірчину з вогнеметними припасами. І все вибухнуло. Нас усіх поглушило. Коли прийшли до тями – бачимо, нема пораненого хлопця. І ще трьох немає… Викинуло їх у воду…
— А чаклун?
— Лежить на нижній палубі на кормі. Вдарило його по голові. Шкода, бо пора хлопців на весла ставити. І тепер немає барабанщика.
— О му'алліме! Хіба ти не пам'ятаєш? Я вмію вибивати на барабані!
— Ну й хвалько ж ти! Все ти можеш, все ти вмієш!..
— Я не хвалюсь! Мене барабанщиком взяв шейх зінджів, Малюк! Призначив і платню – дирхем на добу! Он як!
— Так ти і в нього був?!
— Був! Тільки він мені не встиг гроші сплатити, бо мене стражі митника схопили…
— Ну, знаєш!.. – розвів руками руббан.– Побачимо, зрештою, чи ти брехун, чи ні. Мерщій нагрівай барабан!
А зінджі – нурці розвели на корабельній жаровні добрий вогонь і варили мастику з воску, смоли, кашалотового жиру й крейди, щоб заліплювати щілини в днищі корабля.
25. ПТАХИ ЛЕТЯТЬ ДО БЕРЕГА
Алі підійшов до них з чаклунським барабаном.
Зінджі подивились на Алі занепокоєно, і двоє з них відсунулись від жаровні, даючи йому місце примостити барабан біля тепла.
За спиною Алі горлав руббан – керував підняттям палих коней на палубу.
Грюкав на кормі теслом слов'янин.
Вітер тихо подзвонював у снастях єдиної вцілілої щогли.
Місяць, щербатий і блискучий, мов срібний уламок тертого дирхема, падав за обрій.
На сході яскраво світилася зірка п'ятниці, блискуча Зухра . Сузір'я змістилися навколо Високопоставленої2, схилялись до обрію, інші підводили свої зірчасті голови, хребти, крила й лапи.
Алі одним оком пильнував за шкірою барабана, щоб не перегрілась і не тріснула, а сам усе поглядав і поглядав на зірки, намагався запам'ятати, як вони стоять над шляхом корабля по морю. Одне він уже помітив, це було очевидно,– вчора вони йшли на південний схід, навіть більше на південь, а сьогодні повернули і йдуть на схід. Просто на ранкову зорю Зухру.
Коней підняли нагору і потягли на старому вітрилі на корму – щоб хоч трохи змістити вагу з носа на корму. І гребців руббан поставив поближче до корми, аби ще трохи підняти носа.
Здоровенних весел залишилося на вітрильнику п'ять. Але як руббан не розміщав веслярів при всіх веслах, рівної сили загрібання з обох бортів не було, тому руббан заспокоївся й поставив лише чотири весла – і по чотири чоловіки до кожного.
Алі підняв била і на пронизливий свист руббана щосили вдарив по нагрітому дну барабана. Бив так, як йому пояснював страшний шейх-людолов – Малюк.
Найсильніші хлопці занесли вперед чотири весла і під рахунок, відміряний барабаном Алі, протягли їх у чорно-смарагдовій воді.
І зразу ж під лопатями запалали блакитні вогні, закрутилися зелені спіралі холодного сяйва. Капітан постояв, прислухаючись, чи не зіб'ється де Алі, і, наче невдоволено, поспішив на розвалену корму, спустився через ляду до трюму. І вже за хвилю поспішав повз Алі із згортком, від якого розпливався аромат того зілля, яким Абу Амар збадьорювався після шаленої нічної пиятики. Алі щосили потяг носом і, не збиваючись з ритму, голосно проказав, щоб руббан чув:
Зілля з Мохи!
Не з Мохи, а з Йемену,– спинився руббан і гостро виговорив: – Це найкраще зілля для бадьорості "бінт аль-Йаман", Розрада багатіїв. Але зараз моїм нурцям потрібніше! Вони врятують мій вітрильник. Без них ми підемо під воду.
І руббан просто пробіг на бак до нурців. Невдовзі, хоча повівав добрий постійний вітер, над вітрильником розплився незрівнянний аромат зілля, вживаного лише багатіями і званого де "бон", де "кахва", де "бінт аль-Йаман" (тобто "донька Йємєну").
Алі несхибно бив у барабан і подумки промовляв собі: "Руббан не жаліє для зінджів-нурців моханського зілля! Значить, справи наші кепські! Хто буде ділитись із своїми рабами й наймитами дорогоцінним напоєм, якщо він не потребує захисту від смертельної небезпеки? Ніхто не буде ділитися!!!"
А руббан вже знов поспішав на корму допомагати слов'янину та своїм наффатінам загорнути в старі вітрила палих коней, щоб їх не так швидко розклало сонце, коли воно зійде. Тепер смерділо бітумом, бо здохлих коней вони розквачували бітумом, щоб хоч трохи запобігти швидкому гниттю.
Алі бив у барабан і думав: "Боже! Що то значить корабель! Скільки ж у ньому одному може вміститися всього! І люди, і коні, і їжа, і зброя, і всяке начиння вогнеметне, і вода, і запаси вугілля. І скільки ще всякої дрібної всячини!"
Алі так хотілось озирнутися назад, подивитись, що там діється на носі. Та він боявся збитись з ритму і тому не повертав голову, тільки очима косив і бачив, як швидко починають блякнути зорі, як невпинно світлішає над хвилями.
Дніло.
Заволав руббан заклик до вранішньої молитви. І ревно били віруючі поклони, дякуючи і славлячи Аллаха, що дав їм дожити цієї страшної ночі до своєї щасливої зорі. Алі теж молився, проказуючи за всіма слова молитви. А думка його билася над питанням – чи мулата-дидбана забрали ангели смерті чи дияволи-ібліси? Чи, може просто такий над ним вихор закрутився, що поніс дидбана вгору, як восени на багдадськім торжищі соломину зносить у небо миттєвий вихор?! І чи це можна вважати чудом? Бо ж і його, Алі, якась сила підняла на хвилю над кіньми і він завис униз головою, а ноги к тулуб легенько потягло вгору до ляди? Це було за одну тисячну мить до того, як вихор висмоктав з дірок волов'ячу шкіру. І зразу ж та сила відпустила Алі, його тулуб опустився плавко й ноги занурились у теплу воду.
Коли зійшло сонце, нурці – зінджі позіскакували у воду, пірнали під корпус корабля і заліплювали густою мастикою щілини.
Невпинно гребли веслярі, Алі несхибно вибивав їм ритм. Весь час вичерпували воду з трюму шкіряними відрами. Проте води не ставало менше.
Руббан відпочинку не давав нікому – ні собі, ні зінджам, ні своїм родичам, ні іншим морякам. Він тільки міняв їх місцями кожні три години – а це вираховував за сонцем напрочуд точно. Тих, хто гребли, ставив вичерпувати воду, тих, хто пірнав – ставив розігрівати мастику. Тих, хто вичерпував воду – надсилав плавати на прив'язі біля корабля зі списами і слідкувати, чи не з'явиться де акула. Ті ж, що готували мастику, спускались під воду і вже самі своєю мастикою затикали щілини.
Руббан весь час перебував у русі – тільки тоді спинявся, коли звіряв за сонцем місце корабля серед безмежних зелених вод моря-океану. Алі все бив і бив у барабан, і гуркіт розносився над усім кораблем. Алі не спинявся ні на хвилю, ні на мить, бо гребці біля вальків заступали місце по одному, і тому рух не припинявся вже яку годину.
Алі взагалі не відчував втоми від свого діла, просто йому здавалось, що не він своїми ударами примушує барабан гуркотіти, а барабан своїм гуркотом шарпає то вгору, то вниз його руки з калаталами.
Тіні скоротились, побігли назад і сховались до своїх володарів.
Сонце стало рівно в зеніті.
Руббан біля пенька – уламка щогли виміряв щось по сонцю, креслив вугіллям па чистій вискобленій дощечці, заміряв відстані на малюнку циркулем. 3 полудня спекота настала така ж, як і вчора. По кораблю з корми вітер починав гнати задушливий сморід. Навіть ядучий запах бітумного мастила, яким проквачили старі вітрила, не перебивав задухи.
Алі паморочилась голова, його стало нудити. Стало важко дихати. Піт зачурів по скронях, по лобі.
Він задер голову, щоб краще продихнути.