Так таки і не зробили. Не тільки глибоко, а навіть і по верхам я не вивчив ні єдиного артикулу з рушницею".
Таке тяжке становище, в якому опинився Шевченко в Орську, можна б хоч трошки полегшити якою-небудь розвагою, властивою людям більш-менш культурним, освіченим. Такою розвагою могло б стати товариство, листи приятелів і до приятелів українців, нарешті, читання книжок.
499 Чалий, с. 66.
500 Кам[ско]-Волж[ский] край. — 1897. — № 313.
501 Кобзарь. — Т. III. — Записки... — С. 21.
502 Ibidem . — С. 19. /263/
Погляньмо, чи було у Шевченка хоч одно що з сього?
Не відомо мені, з яких фактів один з Тарасових біографів — Маслов, а за ним і професор М. І. Стороженко 503 кажуть, що Шевченкові було в Орську ліпше, ніж можна було сподіватися. "Офіцери поводилися з ним по-товариськи, а коли Шевченко і страждав морально, так головним чином з туги за рідним краєм та з мордовливої свідомості свого безправ’я і, нарешті, через заборону писати і малювати".
Певна річ, що й того, про що каже д. Стороженко, досить на те, щоб така людина, як Шевченко, жахливо мордовалася. Але ж вгорі ми бачили вже і ще побачимо, як впливала на його муштра й казарма. А тепер річ поведемо про відносини до його офіцерів з Орської залоги.
В листі до княжни Рєпніної Шевченко писав 26 лютого р. 1848: "Офіцери, спасибіг їм, приймають мене по-товариськи"; одначе се було таке товариство, що він мусив від його втікати, бо в тому товаристві "гірш, ніж в казармі", додає поет в тому ж таки листі до Рєпніної, "і сі люди — да простить їм Господь! — претендують ще на освіту — через те, що декого з них прислано сюди з Росії. Боже мій! Невже і мені судилося таким же стати? Страшно". Та й таке товариство треба було прихилити до себе горілкою. Шевченко уживає простих, але відповідних заходів: купить було чимало горілки та закуски, покличе на полювання офіцерів, а з ними і свого ротного командира, та й напоїть їх 504. Вельми плачливий приклад моральної низини ми маємо в особі одного з тих офіцерів: приклад, взятий з урядової звістки. Поручник з того самого 5-го батальйону — Бархвіц, не маючи з чим з’їздити з Орська в Оренбург, позичив у Шевченка 68 руб; так як взяв, так і забув про позику. За два роки після позики Шевченко вдався до свого начальства, щоб виправило з Бархвіца ту позику. На лихо, Шевченко, позичаючи Бархвіцу гроші, не взяв з його документа, а Бархвіц з того покористувався і відповів начальству, що грошей у Шевченка не позичав, та ще й прохав, щоб начальство "поступило с рядовим Шевченком по всей строгости законов за ложное предъявление претензий"505.
503 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — С. 6.
504 Чалий, с. 66.
505 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — С 335.
Про товариство між темними жовнірами казарми — нема що й казати. Правда, були між ними теж заслані "господа /264/ дворяне"; але годі було й думати про товаришування з ними! "Доки не закинули мене до Орської фортеці, — каже Шевченко 506, — мені й на думку не приходило, що є на світі такі нащадки нашої православної громади, як оці конфірмовані "господа дворяне". Перший поганець з оцього лиходійного кодла вельми вразив мене своїм життям лиходійним, найпаче, коли я почув, що й він "нещасний", такий же, як і я, засланець, значить — товариш мій і по долі, і по кватері, себто по казармі. Слово "безщасний" завжди викликало моє спочуття, доки я не почув його в Орську; тут воно стало мені таким огидливим, що я й досі (1857) не спроможуся вернути йому колишнє значення його. По приказу Обручова (начальник Оренбурзького війська) довелося мені сидіти в казематі вкупі з таврованими варнаками, і там я запевнився, що слово "безщасний" більш личить отим таврованим, ніж тим "господам дворянам".
506 Кобзарь. — Т. 3. Записки Шевченка... — С. 26 — 28 [(Запис від 25 і 26 черв. 1857 р.)].
Коли в Орській фортеці Шевченко і зазнав дійсно товариських відносин і розваги, дак єдине між засланими туди за справи політичні поляками. Де з ким з них він небавом сприятелився і приятелював щиро довіку.
Читати у Шевченка, опріч Біблії, спершу нічогісінько не було; тим паче малювання було б йому великою і корисною розвагою; так малювати йому цар заборонив, і заборона тяжко нудила, мордовала його. "Скільки б можна було зробити малюнків з киргизів, коли б не було заборонено мені малювати! — писав поет-художник до Рєпніної 24 жовтня 1847 р. — Дивитися і не сміти малювати, се така мука, яку зрозуміє тільки сущий художник". Не маючи права малювати, художник бажав хоч трохи задовольнити потребу своєї душі, дивлячись на малюнки. Коли його арештовано у Києві, дак одібрали в його цілий портфель малюнків його з краєвидів рідної України й інших. Портфель той забрав київський губернатор Фундуклій. Прибувши до Орська і гадаючи, що Фундуклій лишив портфель у себе, Шевченко ще 20 червня прохав своє начальство, а потім вдався до Фундуклія листом 16 липня р. 1847, щоб переслали до його портфель і інші речі, які одібрано у його: "В портфелі тому є оригінальний малюнок відомого французького художника Ватто. Коли бажаєте, — писав Тарас до Фундуклія, — придбати собі той малюнок, дак я охоче його продам вам за ціну, яку самі положите Я уступив би вам і види /265/ з київських краєвидів, але ж раз, що вони ще не викінчені, а вдруге, — вони нагадуватимуть мені тут наш Київ прекрасний" 507. Фундуклій на те не відповів нічого, і от через що: коли Шевченко, ще як був у Петербурзі в арешті, довідався, куди його засилають, прохав від шефа жандармів графа Орлова забрати у Фундуклія скриньку з красками і портфель з малюнками і вернути їх йому, Шевченкові. Орлов казав Фундуклієві переслати ті речі до III отд[еления], і коли останнє розгляділо ті краски і малюнки, Орлов 15 липня р. 1847 написав в Оренбург оповістити Шевченка, що ті речі не варті того, аби їх і пересилати, тим то він, Орлов, звелів лишити їх в III отд[елении]" 508.
Таким чином, мабуть, навіки загинули усі оті малюнки Шевченкові й оригінальний малюнок Ватто! Звісно — годі було "рядовому Шевченку" змагатися проти компетенції таких "знавців" в живописі, як Орлов і Дубельт! Але ж на серці художника, певна річ, вельми защеміло, коли він довідався, що художницьку працю його і Ватто "художники III отделения" призначили мишві на снідання!
Кожна хоч трохи освічена і розвинена людина відає велику вагу листування з кревними і з приятелями. Листи з рідного краю, рідною мовою, прислані на чужину, мають невимовно велику, могутню вагу; вони не тільки наливають у серце утіхи й радощів; вони животворно бадьорять і підносять дух; вони стають певними ліками на нудьгу й сум, вони переносять дух в рідну країну; читаючи їх, якось забуваєш хоч на хвилину, що ти на чужині; тобі здається, що в ту хвилину ти і сам там, звідкіль лист прийшов і ведеш розмову з тим, хто прислав листа.
Так дивився на листовання і Шевченко; про се свідчать нам усі його листи, найпаче до Лизогуба, Рєпніної, до Козачковського, до Бодянського і ін. Те ж саме бачимо і в творах його, писаних на засланні, наприклад:
Хіба самому написать
Таки посланіе до себе,
Да все дочиста розказать,
Усе, що треба і не треба?
А то не діждешся його,
Того посланія святого,
Святої правди ні від кого...
507 Киев[ская] стар[ина]. — 1894. — Кн. II. — С. 321.
508 Истор[ический] вестн[ик] 1886. Кн. І. — С. 159; [Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 143, 146, 152, 153]. /266/
Або друге:
І знов мені не принесла
Нічого почта з України...
Розповівши про колишні братання і т. ін. і сумуючи, що нема листів від колишніх приятелів, поет каже:
Вони [приятелі] з холери повмирали,
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу...
Ой із журби та із жалю,
Щоб не бачить, як читають
Листи тії, — погуляю... 509
509 Кобзар. — 1876. — Т. І — С. 232 і 248.
Отже, великої утіхи листовання поет наш не мав на засланні, трохи що не до самого кінця року 1847. Він вельми нарікав на се: "Було на собаку кинь, то влучиш у друга, — читаємо в листі його до Андрія Лизогуба, — а як пришлось ло скруту, так святий їх знає, де вони поділися! Чи не вимерли, крий Боже! Ні, здраствують, та тільки відцуралися свого друга безталанного! Бог їм звидить! Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості! Так що ж — не догадливі!"
Одначе таке нарікання не про всіх приятелів Шевченкових було правдивим. Ледві хто з них і відав, куди саме доля закинула поета і куди адресовати листи до його. А скоро в кінці жовтня він обізвався і подав свою адресу до Рєпніної й Лизогуба, дак вони не гаючись відповіли йому. Мені не відомо жодного листа, писаного Шевченком після лютого р. 1847 аж до жовтня того року, опріч наведеного вгорі листа його до Фундуклія. Але може бути, що він і писав, і легко, можливо, що були і такі "щирі приятелі", що, одержавши листи від "рядового", та ще засланого в далеку фортецю, не тільки не відважувалися відповідати, але з переляку палили швидше листи засланця. Нічого в сьому разі-дуже чудного і не відповідного звичаям нашого заляканого духу і приголомшеного життя я не бачив би.
Запевне відомо досі тільки те, що з Орська Шевченко вислав листи до дійсне щирих своїх приятелів — до Лизогуба і до Рєпніної 22 і 24 жовтня р. 1847, і знати, що вони не загаялися відповідати. В листі 11 грудня Тарас дякує Лизогубові за відповідь і пише: "Я з самої весни не /267/ чув рідного щирого слова. Я писав туди (на Україну) декому, а вам першим Бог велів розважити мою тяжку тугу в пустині... Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратися, як я тепер караюся! Ви питаєте: чи не покинув я малювання? Радий би я його покинути, так не можна, і страшно мучуся, бо мені заборонено писати і рисовати. А ночі, ночі! Господи! які страшні та довгі, та ще й у казармі! Добрий мій друже! голубе сизий! пришліть ящичок (скриньку) ваш, де є вся справа (малярська), альбом чистий і хоч один пензель Шаріона: хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане" 510.
В першому листі до княжни Рєпніної, писаному з Орська 24 жовтня р. 1847 511, горопашний страдальник каже: "Я тепер чеврію в киргизькому степу, в убогій Орській фортеці. Ви зареготали б, коли б тепер мене побачили. Виобразіть собі вайловатого солдата, гармизу розпатланого, неголеного, з величезними вусами.