Рутенство було споріднене з наддніпрянським малоросійством — з подібною ж вірнопідданською ідеологією лакейства і запобіганням перед російським імперським урядом. Все це призвело до того, що частина верхівки греко–католицького духовенства, як і православного в Україні, переорієнтувалась на урядові кола і почала відриватись від народу.
Імператори–реформатори ще провели важливі для Галичим реформи в галузі освіти: були відкриті семінарії для греко–католицьких священиків. У 1784 р. у Львові Иосиф II засновує університет, де навчалась у переважній більшості польська молодь, але були й галичани–русини. Навчання на чотирьох факультетах провадилося німецькою мовою, але для українців був відкритий окремий факультет, де навчання провадилось так званим язичієм — сумішшю церковнослов’янської та української мови. Щоправда, 1869 р. нібито з "ініціативи" студентства, урядовці закрили цей факультет. Були відкриті початкові школи трьох типів — однокласні, трикласні, чотирикласні, що готували учнів для гімназій та університету.
У цей час посилюється визвольний рух у Польщі та Чехії. І під його впливом українська галицька інтелігенція все більше звертає свій погляд до галицько–українського народу. Видання праць з української історії та культури Івана Могильницького, Дениса Зубрицького та інших авторів піднімали національну свідомість галичан, зокрема освіченої частини місцевого населення.
У 30–х роках ХІХ ст. в середовищі галицької молоді виникає гурток, який ставить на меті запровадити в літературі замість церковнослов’янської живу розмовну мову. Цей гурток назвали згодом "Руська трійця". Організаторами його були три семінаристи: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. З допомогою чеських патріотів вони почали листуватися з видатними "будителями" — просвітителями чеського народу Яном Колларом, Павелом Шафариком, Карелом Гавлічеком. Вони видали вперше в історії галицької культури (у Будапешті, бо вище греко–католицьке духовенство на догоду урядовим колам заборонило робити це у Львові) альманах галицько–українською мовою "Русалка Дністрова". Це був збірник народних пісень, балад, історичних переказів українсько–русинською мовою. Його зустріла в багнети вся консервативна публіка, наклад було майже повністю конфісковано (все ж 250 примірників лишилося). Але цей альманах дійшов до людей і мав величезний вплив на розвиток літературної української мови та української ідеї в Галичині. Основну увагу члени "Руської трійці" приділяли відновленню історичної пам’яті, знайомили з історією козацтва як символом героїчного минулого всього українського народу і можливим шляхом для втілення державницької ідеї всіх українців у майбутньому.
Величезне значення для Галичини мала епоха європейських буржуазних революцій 1848 року, зокрема і в Австрійській імперії. Революційні події 1848 року підштовхнули невеличку частину українсько–галицької інтелігенції до пошуків нових шляхів у розвитку свого краю. Звичайно, ці явища торкнулися в основному середовища греко–католицького духовенства. У той час намісником у Галичині був граф Франц Стадіон. Він і постарався використати греко–католицьких священиків в інтересах імперії. Під час революційних подій 1848 року гостро постало питання про автономію найбільш політично зрілих народів імперії — мадярів, поляків, чехів. Щоб справитися з цими рухами, які потенційно могли використати українське селянство (а в цей час розпочався великий селянський рух на Буковині на чолі з депутатом парламенту — рейхсрату — Лук’яном Кобилицею), австрійський уряд вдався до організації протидії з боку інших народів слов’янських, зокрема галичан–русинів. 17 квітня 1848 р. в Галичині було скасоване кріпосне право. Згодом воно було ліквідоване й на Буковині та Закарпатті. Австрія була проголошена конституційною монархією.
19 квітня 1848 р. за порадою графа Стадіона група греко–католицьких священиків звернулася з петицією до уряду з проханням надати Галичині окреме управління, дозвіл займати вищі державні посади, зрівняти їх у правах з римо–католицьким духовенством, надати право на освіту в нижчих і середніх закладах українською мовою. Бо українці–русини, заявляли вони, є частиною великого 15–мільйонного народу, що живе у Наддніпрянській Україні, а в Галичині вони становлять два з половиною мільйони і є самобутнім народом, а не часткою польської нації, як це представляли поляки, намагаючись використати їх у своїй боротьбі.
2травня 1848 р. була створена перша українська політична організація в Галичині — Головна руська рада, її очолив єпископ Григорій Яхимович. Вона об’єднувала 66 осіб, майже половина з них були священики і студенти–богослови. Друга половина — це представники світської інтелігенції, але вони відігравали менш важливу роль. Через кілька тижнів було створено в Галичині 50 місцевих і 13 регіональних філій Головної руської ради. У цей час виникає й більш консервативна українсько–русинська організація "Руський Собор". Проте його роль у суспільному житті була слабшою.
Нечуваною подією в житті галицького суспільства був вихід 15 травня українського тижневика "Зоря галицька".
Несподівана поява на політичній арені Австрійської імперії українства з його політичною організацією шокувала представників польського сепаратизму. Вони звинуватили графа Стадіона в тому, що він придумав українців–рутинів, аби нацькувати їх на поляків, бо такого народу, як українці, мовляв, не існує.
Перебіг революційних подій 1848 року призвів до того, що українці потрапляють навіть у парламент. Причому серед українських депутатів була значна група селян на чолі з Іваном Капущаком. Вони зайняли рішучі антикріпосницькі позиції, вимагали беззастережної і безкоштовної передачі землі галицьким селянам.
У віденському парламенті розгорілась гостра боротьба за землю. Представники поміщиків домагались від уряду викупу за землю. Але Капущак сказав: "Батоги і канчуки, які обвивали наші голови і наші змучені тіла,— ось що їм належить від нас, ось що вони візьмуть собі як винагороду!" Ця промова викликала захоплені оплески. Але більшість землевласників проголосувала проти пропозиції селянських депутатів. Землевласники одержали від уряду компенсацію. А селяни втратили свої наділи й інтерес до парламенту і покинули його.
У Східній Галичині, яка була заселена в основному українцями, 1848 рік залишив великий слід. Передусім ліквідація кріпосництва розкувала не тільки селянські душі, а й селянську економіку, в якій почали активно розвиватись ринкові відносини, зростати міста, формуватися середній клас — основа національного відродження. Українці в Галичині вперше заявили про себе як самосвідома нація, яка є частиною багатомільйонного українського народу Наддніпрянщини, котрий має право на своє політичне, державне існування. В 1848 р. у Львові була створена ще одна організація — "Галицько–руська матиця" (за взірцем чеської матиці). Вона ставила своєю метою публікації дешевих книжечок для народу про звичаї, релігію, господарство, на педагогічні теми тощо. "Галицько–Руська Матиця" зробила великий внесок у розвиток загальної і політичної культури населення Галичини.
Головна руська рада наприкінці 1848 р. скликала з’їзд українських учених для вирішення загальноукраїнських проблем. Вирішено було в літературі та освітніх закладах відмовитись від латинської абетки, використовувати українську абетку — кирилицю, а також українську живу мову, а не церковнослов’янську. Українці домоглися відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький. Розпочалось будівництво Народного дому, де могли розміщуватись музей, бібліотеки, видавництво. У цей же період українці дістали дозвіл на формування військової частини — руських стрільців, їх було спочатку 1400 осіб. Вони не хотіли зливатися з галицькою народною гвардією, котру утворювали польські кола. Втім, віденський уряд відразу ж використав це формування для придушення угорської революції (діячі якої на чолі з Л. Кошутом, проте, "не церемонились" з українцями Закарпаття, вважаючи їх частиною угорського народу!).
Таким чином, перша половина XIX ст. для Західної України заклала той фундамент, на якому в другій половині розгорнувся активний процес формування політичної свідомості широких мас її населення і перетворення його в структури для відродження своєї культури й національної та державницької самосвідомості.
Самоорганізація українців у Галичині
Друга половина XIX ст. відкриває в Галичині нову епоху визвольної боротьби. Починає ширше розгортатись національне відродження, хоча об’єктивні умови для цього дедалі погіршувались. Австрійський уряд намагався владарювати, нацьковуючи народи один на одного. Так, уряд через посередництво нового намісника графа Голуховського почав підтримувати польську адміністрацію, яка знищувала попередні завоювання українців. Змінювалась і етнічна ситуація в Галичині. Наприкінці XIX ст. 58 відсотків місцевого населення уже становили поляки, 40 відсотків — українці. У Східній Галичині частка українців скоротилась на 62 відсотки. Це пояснювалося і переселенням сюди поляків і полонізацією непольського населення, а також тим, що єврейське населення міст, яке постійно сюди переселялось із Польщі, у своїй масі записувалося поляками. Воно займало провідне становище в містах і містечках краю в лихварстві, торгівлі, ремеслах. Українське населення всуціль залишалося аграрним і займалося сільським господарством. Рівень заробітної плати українського робітника в кілька разів був меншим, аніж польського чи німецького. У торгівлі ж українці становили лише 0,2 відсотка. Українська інтелігенція була нечисленною — всього 12–15 тис. осіб, переважно священики.
А, скажімо, польської інтелігенції в краю було 38 тис., окрім священиків. І демографічний, і освітній стан українців у другій половині XIX ст. постійно погіршувався у зв’язку з тим, що віденський уряд передав Галичину в управління полякам. Освіта в містах, чиновницькі посади також перебували в руках неукраїнців.
Міста Галичини через те були також неукраїнськими. В 1900 р. понад 75 відсотків мешканців міст розмовляла польською мовою.