Витяг з великого бокового гамана хусточку, висякався. — Служи князеві своєму вірно. Будеш у милості завжди пребувати. Хто найближче до можновладців стоїть, той найшвидше може сягти висоти державної. Умій лиш робити все, чого велеможці жадають. А головне — умій мовчати. Стережи вуста свої — то вхід в обйталище твоєї біди і твоєї честі. На любов худорідних людців не сподівайся — вони люблять за доброту. Але доброта для чоловіка — то найбільше зло. Не пускай її у серце — загинеш. Висмокчуть її з твоєю душею і розтопчуть душу, не подякувавши, яко тарпани, й ім'я твоє на смітник викинуть…
Янь заморгав посоловілими від сліз повіками і додав:
— Найбільше, Василію, бійся отих лакуз і поспішителів-холуїв, що біля володаря товчуться. Вони підбирають крихти із княжого столу і тому хижі, яко пси голодні. І веле лукаві у серці. Найбільше галасують, що люблять князя і що віддані йому, а самі — найбільші лжесловці й зрадники. Бійся їх! Тікай од них. Умій розпізнати їхні мислі за улесливим осміхом і ласкавим словом…
— Як страшно ти говориш, Яню…
— Бо світ страшний і хижий є.
— То навіщо бути в такому світі?
— А нікуди від нього не дінешся. Життя — як твій Воронець: або ти зверху, або ти внизу, і на тобі будуть їздити…
В широко розкритих сірих очах хлопця згасли радість і захват. Дрібно тремтіли тонкі повіки з густою щіточкою загнутих догори чорних вій. Крізь смагу щік проступила прозора блідість. В цю мить Воронець, що непорушно стояв за плечима, торкнув його руку м'якими чорними губищами. Гордята стрепенувся, але осіла на душі від Яневих слів гіркота не зникла.
Хлопець поклав руку на гарячу шию чалуна. Під нею здригнулась шкіра Воронця. Відчуття лету знову увійшло в душу Гордяти. Мчати, мчати подалі від того страшного, підступного й лукавого світу, де немає щирості, правди, чесності…
— Зараз будемо рушати, Воронцю… — тихо мовив Гордята. — Зараз…
— Біжи одягнись, як належить княжому отроку. Візьми з собою мій меч… — Янь став відстібати свій пасок з мечем. Пальці у нього тремтіли… От і меч свій уже віддає… Ще в Новгороді… ще давно… В чадному світінні блистаниць під іконами сліпий Вишата простяг йому сей меч. "Твій час прийшов уже, Яню. Бери в свої руки меч Добрині, і хай він захищає тебе…"
— Бережи його, Василію… Нехай він тебе захищає.
Голос у Яня зламався. Бо назавжди відходить од цього суєтного і жорстокого світу. З жалістю великою відходить… І вже не буде йому в нього вороття
Гордята тримав у руках важкий Янів меч, і йому здалося, що від нього в душу увійшла важкість, торкнула серце холодним лезом… Ой, чи на добро той меч? Чи одіб'ється ним від того страшного світу і його сітей, в які штовхає його Янь?..
Дорога до Чернігова розвіяла короткі сумніви Гордяти. Тиша лісів, голубінь озер, в'юнкий путівець, давно вторований підошвами й копитами, гомін клопітливого птаства. Два ранки стрічав Гордята у дорозі. Двічі дивувався джерельній чистоті сонця, яке випливало над лісами.
Воронець то летів наметом, розвіявши чорний хвіст і витягнувши шию. Тоді Гордята припадав до його гарячої гриви і немовби зливався з його тілом. То йшов дрібною риссю, гордо здійнявши свою білозірчасту голову, — і тоді здавалося, що кінь зі своїм верхівцем пливе, як чорний лебідь.
Гордяті не вірилось, що боярин Янь подарував йому цього красеня. Двадцять срібних гривен! Це п'ять холопів, або двадцять волів, або сто баранів, або десять срібних візантійських чар… Ціле багатство тримає Гордята у своїй вуздечці… І на собі має дорогі шати — голуба чуйка[76] із бухарської аличі, золотом мережана; а ще шапка, куницею оторочена, а ще чоботи із зеленої хзи[77], ногавки із чорної вольниці… Ніби не пасинок боярський, а високорідний княжич! Побачила б його тепер злоязика Кілька. Що сказала б? Чий він син є?..
Була б мати — пораділа б йому. Але де вона, матір його? Не пам'ятає її зовсім. Колись Килька усякі дурниці плескала про неї. Може, від заздрощів до краси Гайчиної. Конюхи-челядини оповідали: дивної краси жона була. Але він не пам'ятає її обличчя. Лише голос пригадується ніжний, ласкавий… "А в горобейка жінка маленька."
Скоро Гордята опинився па березі Десни. Дорога його обривалась на піщаному березі, з якого видно було великий кам'яний град, що височів на глинистих узвишшях златоглавими храмами і теремами. Поряд, на цьому боці, стояв на причалі пором. Забачивши верхівця, поромник замахав шапкою і став відв'язувати від стовпців товсті вірьовки. Гордята з конем ледве зійшов на дощані мостини порома. Воронець упирався передніми ногами,
нашорошував уха, боязко косував чорними очиськами по сторонах. Потім стояв незрушно, як укопаний, доки пором не причалив до другого берега.
Сухорлявий верткий поромник, у забрьоханих ногавках, у сірій від бруду полотняній сорочці, з розхристаною кучмою сивого волосся на голові й короткою цапиною борідкою, прив'язав пором до високих стовпців, що тримали собою поміст причалу. Раптом комусь пронизливо гукнув:
— А відійди-но, стара, з дороги! Бачиш — княжич їде!
Гордята обережно зводив коня на берег, не угледів, хто се шурхнув біля поромника й зашелестів у верболозі.
— Гі-гі-гі! — долинув звідтіля пронизливо-високий, нелюдський гегіт.
Кінь і Гордята здригнулись.
— А чорти бабою колотять! — лайнувся поромник, а потім уже спокійно сказав: — Ти, княжичу, не бійся, не бійся. Вона тебе не зачепить. А ти, відьмо, не чіпляйся до нього. Бачиш? Се добрий княжич їде. Він щедро заплатить… Не лякай його… Поромник винувато кліпав повіками. — Стара баба… З розуму вижила. Боїться чужих, тому й тікає. Та вона не зачепить. Вона нікого не чіпає.
Гордята притиснувся до Воронця і все ще не наважувався рушати. Вглядався у верболіз, чи не з'явиться там отся відьма… І побачив.
Зовсім з іншого боку, звідки він не чекав її побачити, стояла якась мара. Дрантя ледве прикривало її старечі, зігнуті плечі. Чорне землисте обличчя ховалося під патлами сивого волосся, у яке вчепилися реп'яхи, сухе листя, стеблини трави. Крізь розпатлане волосся впиналися у нього вибалушені великі голубі очі.
Поромник підійшов до Гордяти.
— Не бійся, княжичу. Вона причинна. Сама людей боїться. Тільки здаля на них гігікає. Все шукає у воді якусь Гайку. Бальбається тут усе літо. Мабуть, дочка її втонула тут. Не розбереш, що лепече. А буває, що кудись зникає. Ну, гадаю собі, утонула баба. Та через кілька днів знову повертає сюди. Біда якась тримає її тутка.
— А як зовуть її? — стривожено запитав Гордята. Щось далеке, смутне ворухнулось у його серці.
— Хто її зна. Гей, стара, як тебе зовуть?
— Гі-гі-гі!.. — розкрила вона відчайдушно свій чорний беззубий рот, замахала руками, яко пташина, що не може злетіти.
— Ото і вся її мова.
— А про яку Гайку вона говорила? — здригнувся Гордятин голос.
— Не розберу, голубе. Сам я не тутешній. З Новгородка-Сіверського добувся сюди повесні. Та став при поромі.
Гордята підвів Воронця до води. Слухав скупу оповідь сіверця. Але більше нічого не міг дізнатися. Скочив у сідло, торкнув острогами боки коня. Воронець тільки того й чекав. Дрібною риссю бив копитами затужавілу піщану дорогу, що звивалася поміж круч і косогорів і вела до заборол града Чернігова.
З-за якогось повороту навстріч йому метнулася зграя гончих псів. Гордята збочив з дороги, стишив Воронця. Слідом за гончаками шпарко вилетіли вершники з луками за плечима й ощетиненими колчанами при сідлах. На їхніх плечах сиділи соколи. "Княжі сокольничі, певно, — здогадався Гордята. — Князь Володимир на полювання зібрався". З-за чагарів вигулькнула ватага комонників у високих шапках з куниць і соболів. Один з них мчав прямо на Гордяту.
— Гей! — крикнув ще здаля. — Куди і пощо?
— До князя Володимира я. Верхівець той був бородатий, кремезний, сидів у сідлі важко. Упритул під'їхав до Гордяти. З подивом оглянув його одіж, прицмокнув язиком від захоплення.
— Хто будеш?
— Гонець від Святополка, кажу ж, — визивно зиркнув на нього отрок. — Маю йому слово сказати.
— То кажи.
— Тобі не скажу. Скажу князеві.
— Я і є князь.
— Хе! Який ти князь? Князь не одягає полотняної вбері. Ану зійди з дороги, бо вперіщу пугою! — Гордята підняв над головою свій канчук і щосили стиснув коліньми боки Воронцю. Кінь свічкою здибився, захропів, одним стрибом обігнув упертого вершника, що не сходив з дороги.
— Гей, Слав'ято, Борисе, ловіть отого зухвальця! Переймайте, бо втече до лісу!.. — гукав услід бородань.
Напереріз Гордяті помчало кілька комонників. Гордята торкнув острогами коня. Алє йому назустріч звідкись виринув рудобородий дужак і ще здаля метнув у його бік петлю. Гордята миттю шугнув під черево Воронця, петля лише свиснула над сідлом.
Коли Воронець вимчав до Десни, Гордята вилетів у сідло. Спинив коня, поправив підпругу. І в цю мить почув над головою знайомий посвист. Звідки він? Мигцем озирнувся, але в цю хвилю зашморг перехопив йому груди і звалив на землю. Хлопця волочили по траві, а слідом за ним, похнюпивши голову, тихо ступав Воронець.
— Що ж це ти, ослушнику мій, не бережеш дорогої сорочки? Та й шапку он яку загубив! — мружив до нього медвяно-карі очі уже знайомий бородань. — Нерадцю, де шапка мого гостя, знайди. Негоже послу великого князя бути без шапки.
Рудобородий верхівець нахилився із сідла й списом підняв Гордятину шапку.
— Аби голова була, шапка знайдеться, князю, — могутньо прогучав із широких грудей густий голос Нерадця. — Осьдечки вона, шапка сія.
Хлопець кусав губи. Глушив у собі образу. Так оце той Нерадець, про якого мовила Килька? Там, на березі Десни, витає ім'я його матері — Гайки… Але не спитаєш ні в кого, чи ж то вона… Тут він бачить живого Нерадця… Він це чи ні?.. І також не спитати…
— Чий же такий ловкий? — білозубо усміхався до нього чернігівський князь. Гордята рвучко зірвав свою шапку зі списа Нерадця й насунув її на голову по самі брови.
— Боярина Вишатича!
— Ого! Схоже, схоже. Його пиха, бачу, — примирливо пробурмотів князь. — Ну, тепер кажи, із чим послали.
— Зі словом Святополка, великого київського князя! — шмигав носом Гордята. — Іди, каже, боржій у поміч брату своєму супроти половецьких веж. Іди на Стугну… З ратями! — уже від себе додав гонець.
— Угу… — опустив додолу очі Володимир Мономах і загасив свою усмішку. — На Стугну, значить.