— Оно йде, хіба ви не бачите?
— Слухай, Тамара,— ти мене тут пожди, я зара вернуся.— Тамара, проте, біжком уже зачепила Порахнюка — не буде ж сама тут стояти: — Куди це ви йдете, Павлович? — Вона далі вже іншим голосом, притуливши долоню до рота, а ліктя виклавши на стовпчик, казала до Порохнюка:— Може, Іру хтіли побачить? — Але Порохнюк немов був готовий до цього запитання:— То хіба Іра сьогодні приїхала? — Тамара вже своє слово назад брала: — Та то я так, не слухайте. Осьо Ганя вам скаже, спитайтеся в неї.— Порохнюк звернувся до Гані, що верталася з чарочкою й графинчиком: — То хіба Іра сьодня приїде, ти кажеш.— Ганя якось невдоволено, але й жартома водночас, відмахнулася од його питання-.— Так, не балакайте, а беріть.— Тамара й собі заохотувалась: — Порохнюк, беріть-но ви перші.— Але поки йому жінки тицяли в Руку чарочку, він знайшов час, проте, сісти на лавку, зняти кашкета, а вже, тримаючи чарку, навів товсті брови — буцім він знімав кашкета й це зачепив їх: — Пожди-но, Тамара, розіллєш,— він перейняв чарку в іншу руку, бо Тамара його зі сміхом чіпала під лікоть, а далі для годиться спитався в Гані: — Ганю, то ви Ігора провели? — Ганя з радістю такою, що це згадують Ігоря (якось він для неї уже немов далі був, як це типіро,— знала вона, що вже сина не вернеш), підгонила сусіда: — Давайте, Порохнюк, бо видихається.— Порохнюк сказав: — Ну хай буде там добре.
— Тамара, давай ти,— Ганя тепер до неї— Г-а-а, давай,— мовляв, і слухать не хочу— Бери-но, не видумуй.
— Ганю, я не можу,— аж голову Тамарі вело вбік— Повірте па слово. Осьо Порохнюку влийте ще.
— Бери, бо розсерджуся. Та-ма-ра — Далі втішала немов усіх: — Я ж багато не даю, я знаю, що на роботу треба. Осьо Петька приїде ввечері, то посидимо не так Порохнюк, і ви приходьте.
— То це Андрейович поїхав — диви, я не знав. Якби я був знав, не йшов би на автобус.
— Порохнюк, слухайте, він сам не знав, а це рано прийшов Андрієць, то вони помінялися,— той Петро хоче поїхати десь лікуватися.
— А-а, то це так. А я думав, він звечора знав. Вони, як правило, знають, коли їм їхати.— Порохнюк взяв кашкета до себе на коліно.— Тамара, бери, не задержуй хазяйку. Та будемо разом іти.
— Порохнюк, ви собі йдіть, нам не по дорозі Я десь на колгосп піду, може, там мої діти де. Може, мої діти до брата пішли на бригаду.
— Так, все, не балакай,— ІЬня вже поставила їй на долоню чарочку— Найдеш дітей,— г-е-е, де вони дінуться; осьо спитаєшся одного, другого, шо це — в городі тобі чи де,— хтось же бачив. А цс випий, і будемо щось робити, ти думаєш, в мене роботи мало.— Ганя аж оглянулася на ґаночок старої хати.
— Ганю, мені треба на бригаду, я з хлопцями договорилась, вони мені там щось вбіщали — ви знаєте, мені треба, я сама роблю, ніхто мені не поможе. Й нашо кому знати, як я мучуся сама. Але я сибі дустану й буду знати, шо це я своєю працею здобула. Ви знаєте, я красти не йду.— Тамара збадьорилася трохи, вже не могла, щоб сумною стояти.— Йдіть, Порохнюк, не підслуховуйте.
— Та про мене,—Порохнюк гладив коліна знизу доверху обома руками, не випускаючи кашкета.— Це жизнь така.
— Порохнюк, ще будете? — наготувалася до нього Ганя з графинчиком.
— Я норму вже виконав — ви мене знаєте. Я б самий
попросив. Типіро з больниці вернувся з ногами, то я воздер-жуюсь.
— Порохнюк, ви не забудьтеся ввечері прийти,— може, Іра буде.
— Порохнюк прийде, не бійтеся, Ганю,— засміялася з вулички Тамара.
Ганя стала подивитися, як цс Тамара десь буцімто на колгосп подріботіла, близенько до тинів тримаючись,—от ця Тамара, вона й ходить якось так гарно; а за Порохнюком вона довго не дивилася — так наче на всю вуличку глянула й за хвіртку зайшла. Звідси вона вже тільки головою в той, і в той бік, де це Тамара проти сонця сховалася й де Порохнюк звертав на Солом'яну вгору.
Клава нагнулася взяти слоїка — мати їй рано ставила молоко на лавці, щоб далеко було не йти.
— Це Тамара приходила, маму?
— А ти хіба взнала, шо це Тамара була, Клава?
— Чо це я не впізнаю, диви-но на неї,— ти щось таке скажеш. Я спати не могла од рана,— ви тут як поставали балакати — Клава взяла слоїка зверху й спідсподу— Шо це вона хотіла так зараня?
— О, то це шо, не мона зайти нікому вже.— Ганя як-то йти хотіла у те подвір'я й кивнула головою: балакай.
— То хіба я вам шо кажу. Спиталася, чи вона шо хтіла... Ото вже вас не спитай нічого.
— Йшла собі та й зайшла,— велике діло.
Клава щось таке хотіла згадати, щоб мати не гнівалася,— Ці старі такі поробилися, що їх не чіпай.
— Я за Тамару спиталася, думала, може, вона мене хтіла бачити,—вона за мене нічого не взнавала, мам? Вчора Славіка проводила, то ми Тамару бачили. Вони чось з Миколою не мирять.— Ганя дивилася на дочку й наче боялася її чогось— геть їй як баба Прокопчучка жива стоїть і балакає.— Та й це... Тамара йде з нами до автобуса, каже,— а Славка її спитав, де це вона була, шо він приходив,—Микола такий зробився!
— Я не знаю, за шо це вона тобі казала,— немовто питалася Ганя в дочки.—Хіба Микола до неї сердитий?
— Певне. Шо він їй за ці коси робить.
— Ой ти, а я бачу, шо вона так переживає за ці коси.
— А коли це ви думали їхати в той Житомир.
— Може, сват приїде.— Ганя ще оглянулася до дочки з того боку, де до корови йти...— Там же щодня робить це, чи ні? — Клава голосніше сказала: — То щодня.— Може, Толька приїде, Тамара йому по телефону що казала?
— Хіба я була там, щоб чути. Я її просила, щоб передала,— може, приїде. Скільки ми тут будемо сидіти.
— А знаїш, Клава,—аж до душі доччиної промовляла Ганя,— може, в них це зара таке, то ти й не їдь. Батько потім одвезе, й без мороки буде.— Клава біля ґаночка й собі оглянулася, щоб спитати: — А Порохнюк шо казав.— Ганя стояла та думала, що дочка в неї гарна, ото брови які чорні й іусті, аж зрослися,— вона вже звідси, то бачила Клаву якоюсь аж меншою; так шкода її зробилося. Але почула знов Клавин голос: — Чи це ви тьотю Іру будете ждати?
— А, я не хтіла так зразу питати Порохнюка,— хай батько приїде та йдуть подивляться. Бо я не можу — я в тій хаті
молодою жила, мені тепер шкода на неї дивитися.
— Ну то як ви вбіщали тьоті Ірі, то ви вже її не дуріть,— чо
вона другий раз без нічого поїде.
— Бач же, шо його в Житомир покликали. Я йому казала, не 'їдь сьодня,— чи той Хробуст шо, не пожде дня?
— Хай би Порохнюк сам пішов подивився. А то...
— О, ну то чо цс він сам піде, без хазяїна. Щоб тамо ще дивилися.— Ганя замислилася й уже до себе казала:— Чо це він слова не обізвався за хату, сидів тут...
— А ви його пит-а-ли-и? Шо він вам так скаже.
Вона його ще буде питати — ой, хоч би ця Клава її не дратувала. Але хіба ти розкажеш, коли це вони вдвох з Петром — цей Порохнюк і її Петро, вдвох,— ходили до сестриної хати й дивилися.
Вони там трохи поколупали ці стіни знизу, є дерево, що вже все струхлявіло,— хіба на дрова можна пустити. Але як це, що Ганя не може згадати, коли це цей Порохнюк сказав. Купила, каже, за вісімсот на старі, а це новими вісімсот хоче.
Хотілося Гані, щоб Клава й ще балакала, таке на неї найшло: вона думала за цю хату на Містечку, де вона й дівувала; й хоч сестрин чоловік і лихий до неї бував, а все одно ж — вона там жила.
— А Славка вам шо казав? — почула вона знов Клавин голос й це думала бігом помахати головою, що ні, не чула вона від нього слова; аж якось дивно було, що це він за хату нічого не взнає.
— То Славка казав, шо був у Семена Порохнюка; там якраз Міла з чоловіком були,— згадала щось трохи інше Ганя — Зайшов, каже Славка, у той садочок, аж з бур'яігу не видно його нікому,— й— напла-акавсь-а-а...
— То ви з тьотюю Ірою хоча договоріться.— Клава вже йшла в стару хату й оглянулася, але очима щось по землі видивлялася,— Славка найшов кашкета, маму?
— О. Він мені каже, де це я кашкета дів. Ми подивилися в хаті і в наметі — може, де на лавці валяється. Я йому кажу, то Петькового вдягни. А мені, каже, треба дядькові Андреюві віддати.— Ганя так само вже йшла у тому, другому, подвір'ячку, десь до хліва, але ще пождала, що Клава скаже.— Чи це він ще думав назад у Яроповичі їхати, я знаю...
— Ну то вони ж поїхали,— хіба ви забули; їм з Яроповичів їхати лучче, ніж од нас
— Ай-бо, це він забувся у Бери й тепер не може знайти. Йди до Вери, Славка, може, ти там де поклав. Й ти знаєш, кашкет був у Вери. Як це воно...— Гкні трохи рука затерпла тримати, й вона на руку зіперла, щоб біля грудей було, цю ношу— Славка прибігає до Вери, каже, вона якраз зі столу приймала, а він питається, чи нема в вас мого кашкета. Диво-но, сину, заходь, чо ти став на порозі, дядько, каже, ліг, як хоч, то я збуджу його. Дивися, може, де лежить, каже йому Вера, але вони ніде не найшли. Й коли це Славка хотів уже йти, він глядь на мисник, а на миснику кашкет лежить — як-то хто переклав. Вера каже, хто цс його туди поклав, я не знаю. Але як він уже радий, шо найшовся кашкет, то тільки дивиться, шо він буде казати — може, він його сам поклав, або хтось прибирав та й переклав на мисник
— Йшов Мишко лягати, взяв з лави кашкет й поклав зверху,— от ще думаєте...
— Ну то це Мишко не знав, чий це кашкет, Клава? — Ганя трохи вернулася, так їй хотілося довести свою правду.— Щоб це він побачив кашкета на лавці й нічого тако не сказав, узяв поклав на мисник та й пішов лягти. Щоб це він не спитався у Вери, чий це кашкет?
— А він його на Славці хіба бачив? Славка його більше в руках носив, він чогось стида вся, що це такий маленький кашкет.
— А то ти не знаєш, шо в Андрея голова більша й чого цей кашкет на Славку буде малий.
— То хіба я кажу, шо він на Славку зовсім уже малий,— він, тако як його в руки брати, якийсь маленький і мілкий. Я за це кажу. А ви нашось перекручуєте.
— А то Славка не сидів за столом, коли Мишко його спитався за телевізора,— це якраз снідати, там, хто міг, прийшов, а Мишко забігає й щось шепоче Славкові на вухо. Кажу, Мишко, сідайте поснідаєте,— нє, Ганя, нема часу. Та й він його потім забрав. От цей Мишко. Еге, він думав, шо Славка йому розбирається в телевізорах...
Клава вже слухала матір,— така їй трохи зробилася на Цей раз приємніша бесіда.
— Славік йому зробив, хіба він тобі не розказував.— Клава аж хотіла поставити слоїка знов на лавку— Ми йшли з Тамарою й з Славкою на автобус, і Славка нам як почав розказувати, як він телевізора справив,— що там було справляти, він уже справляний був.