Із сїдлами і чапраками… Дарую вам не шаблю, не зброю, що є знаком війни, а верхових об’їжджених скакунів — на знак миру і доброго сусідства!
Ханські вельможі закивали головами, зацокали язиками. Під високою шовковою банею шатра прошелестіло загальне схвалення.
Тяпкін, не виказуючи здивування і того, що він приємно вражений, подякував і потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке він не сподівався, бо кримські хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як із своїми підлеглими. Таку поведінку хана, отже, можна було пояснити тільки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Порті.
— Спасибі, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я і мої товариші дуже задоволені. Особливо ми задоволені тим, що між нашими країнами встановлюється перемир’я. Бо, як казали древні, краще поганий мир, ніж гарна війна. Тож будемо сподіватися, що ваша милість дотримуватиметься укладених нами статей, а підлеглі ханській владі орди своїми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню і не даватимуть приводу для взаємної ворожнечі.
— У всьому воля Аллаха! — схилив голову Мюрад–Гірей, і важко було зрозуміти: схвалює він слова Тяпкіна чи суперечить йому.
Того ж дня московське посольство, супроводжуване Газі–беєм і його сейменами, виїхало з ханського стану в напрямку Перекопа.
Всі були в гарному настрої. Цьому сприяло, крім щасливо виконаного царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Сніг розтанув. Над Кримським степом віяли теплі вітри, дзвеніли жайворонки. З голубої високості пригрівало ласкаве весняне сонце.
Арсенові й Романові нетерпеливилося. Їм хотілося якнайшвидше добратися додому, на Січ, а звідти — в Буджак, де в неволі знемагає Златка. Від неї сподівалися щось дізнатися і про Стеху… Тому й підганяли коней, що застоялися за зиму.
Степ лежав перед ними плоский і безмежний. І дорога, ледь помітна серед торішніх бур’янів, тонула в синій далечині, і здавалося — не буде їй ні кінця ні краю…
ВАРВАРА–ХАНУМ
1
— Нене!
— Чоро! Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як!
Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з’явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі. поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.
Худа чорна служниця–татарка внесла на широкій дерев’яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір’ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби… Мати дивилася на сина з любов’ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:
— А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!
Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.
— Чоро, ви, часом, не посварилися?
— Так, — тихо відповів хлопець і відвів погляд.
— З–за чого?
Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:
— Не з–за чого, а з–за кого… З–за полонянки.
— З–за полонянки? Це з–за тієї, що ти привіз із Немирова?
— Так.
— Чого ж ви посварилися?
Чора раптом припав щокою до материного плеча.
— Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину…
— Я знала це, — спокійно відповіла мати. — Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу… Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж…
— Так, вона казала це…
— От бачиш!
— Але це нічого не значить! — вигукнув хлопець з відчаєм. — Вона з ним ніколи вже не зустрінеться… То наша полонянка!
Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.
— А що ж тобі сказав батько?
Чора здригнувся.
— Батько! Батько! — розхвилювався хлопець. — На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він — з Немирова… Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою…
— Ну?
Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:
— Мені соромно тобі казати, нене…
Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли, Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.
— Він відмовив тобі Чоро?
— Так.
— І налаяв тебе?
— Так.
— Що ж він казав — що сам одружиться з тією полонянкою?
— Так, нене… Пробач, що я розповів тобі про це…
На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:
— Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?
— Ні, він тут… Скоро прийде… Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич — ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки… А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам… Ти ж знаєш, як це робиться.
— Боже мій! Знаю, знаю… Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців… Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров’ю… — з болем промовила мати.
Чора обняв її.
— Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять… Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!
Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.
— Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?
— На цей раз — у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О Аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!
— І це говориш ти — син мурзи? — здивувалася мати.
— Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
— Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий був…
— Дякую, нене, за науку.
— Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!
Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З Дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір’я, де вешталися біля служб невільники і татари–батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.
— Ось вони, — сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.
Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин–наглядач.
— Салям, Варвара–ханум, — вклонився він майже до землі. — Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай Аллах продовжить твої золоті літа!
— Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, — скривилася жінка. — Покажи мені її.
— Вона тут, ханум. — Наглядач показав на вузенькі двері. — Її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, — дорога пташка! — Він відімкнув двері, гукнув: — Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара–ханум.
Почулося шурхотіння — і з дверей вийшла Стеха.
Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.
— Як тебе звати, дівчино? — спитала збентежена її красою Варвара.
Стеха мовчала.
— Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?
Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі, Варвара зрозуміла, що не доб’ється від неї жодного слова.
Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття — жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.
— Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? — спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев’язаною рукою і вигукнув:
— Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла — і раптом з криком метнулася йому назустріч.
— Дядьку Іванику! — Вона впала чоловікові на груди, заридала. — І ви тут! І ви в неволі!.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч. Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
— Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш–маєш. У Немирові все перевернули — не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов–салтан…
— О Боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…
— Ну, ти не тужи — він знайде вас! Ось тобі хрест! — Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. — Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити — знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…
Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
— Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе — і визволить або викупить.
Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне — і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.
— Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! — привіталася Варвара–ханум.
— Добрий день, ласкава пані, — буркнув хтось тихо з гурту.
Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках.