Дещо і сам писав — кілька строф для нової, п'ятої, частини "Енеїди". На ранок, щоправда, все те переписував заново, як це було не раз і не двічі, та все ж таки, це була та робота, якої прагнув, вона полонила його, і тепер щодня засиджувався допізна, поки і на світ не бла гословлялось...
Десь на п'ятий день зрозумів: Огнєв не покличе, коли б хотів — вже знайшов би спосіб повідомити про наслідки розмови з князем. Певно, вельмишановний директор училищ забув про обіцянку доповісти правителеві краю, та, власне, заради чого б мав турбуватись? Адже слово, дане відставленому від служби капітанові, ні до чого його не зобов'язує.
Мати не знала про візит до Огнєва, а син, як завжди, був спокійний, навіть веселий, і це цілком влаштовувало стару. В ці кілька днів він помітно посвіжішав, неначе скинув добрий десяток років, і вигляд мав, незважаючи на свої сорок, як і не кожний юнак — стрункий, підтягнутий, нічого зайвого, у ході легкий і швидкий. Мати мимоволі милувалась ним, коли одягав шинель, капелюх, і виходив з подвір'я, не могла відірвати погляду, коли повертався додому з прогулянки — такий же легкий, як і годину тому, кожній жінці впадав, мабуть, в око, тільки ж чому не знайдеться жодної, щоб приворожила, причарувала, і тоді б у хаті повеселіло, і вона б не сумувала, знаючи, що у сина поруч вірна жона і друг на все життя, а там пішли б діти, то і зовсім було б добре. Дав би господь, не раз молила Всевишнього. А він, Всевишній, як і раніше — як п'ять і десять років тому — лишався глухим до її гарячих таємних молитов.
А поки що — хай би Івась влаштувався на службу, все ж таки до живого діла ближче і почував би себе потрібним людям.
7
Потрапити до князя на прийом слідуючого дня не вдалося: правитель краю ще тиждень тому відправився у поїздку по губернії і хто зна, коли мав повернутись. Ось воно як, а він грішив на Огнєва: "не ходив, не доповідав...".
Хотів було вже відкланятись і піти, не сказавши, з якого приводу просився на візит до генерал-губернатора, але ад'ютант — порівняно молодий офіцер у званні майора — попросив розповісти, в якій справі капітан звертається до князя; питав він про це таким тоном, що відмовити у відповіді не можна було. Довелось коротко, у двох словах, викласти суть справи. Записавши до книги ім'я відвідувача, ад'ютант пообіцяв, як тільки князь повернеться, одразу повідомити.
Подякувавши, Котляревський зібрався йти, коли це ад'ютант, червоніючи, вибачився за настирливість і спитав, чи не родич часом пана капітана автор "Енеїди", чи однофамілець? Дізнавшись, що автор поеми перед ним, ад'ютант страшенно зрадів, зніяковів ще більше і не знав, як загладити свою нетактовність, та капітан був настільки уважний та простий у поводженні, що ад'ютант скоро відчув себе зовсім вільно і розповів, що колись у Санкт-Петербурзі у товариша по полку, в якому служив, бачив ону книгу і тоді ж прочитав її з великим задоволенням, досі нічого подібного не зустрічав; він сам народився і виріс на Україні і тому добре знає місцеву мову і розуміє, як важливо те, що робить автор "Енеїди". Від'їжджаючи в Полтаву, він і не мріяв познайомитися з поетом. І раптом... такий щасливий збіг обставин.
Молодий чоловік розповів, що він, майор Смирницький, добре знайомий з Миколою Івановичем Гнєдичем, теж полтавцем, не раз з ним зустрічався, бачив також і чув незрівнянного Крилова, великого Державіна, Фонвізіна, Жуковського теж, і взагалі він, Смирницький, не байдужий до сучасної словесності, має і свою невелику поки що бібліотеку, і радий, що в Полтаві, маленькому губернському місті, живуть такі люди, як автор "Енеїди". До речі, їх сіятельство цікавився поемою нового видання, але знайти її в Полтаві не вдалося. Якщо у пана капітана є хоч один зайвий екземпляр — їх сіятельству було б приємно мати книгу у особистому користуванні, а як не можна, то хоч почитати.
Котляревський слухав, не заважав і, коли Смирницький закінчив, усміхнувся:
— Судячи з усього, мосьпане, у вас теж цієї книги нема?
— Вгадали. У свій час не купив, всього на один день запізнився, і лишився без оної. Тепер би знать, у кого можна умкнуть — пішов би на такий гріх.
— Умкнути книжку, кажуть, гріх невеликий, так що дійте. Проте я, здається, маю можливість вам допомогти...
Котляревський пообіцяв принести книжку князеві, і йому, Смирницькому, теж, і взагалі він радий випадку знайти у майорові приємного співбесідника і певним чином однодумця у поглядах на сучасну словесність.
Попрощалися майже друзями.
Смирницький свою обіцянку виконав. Днів через три ранком до Котляревських постукався кур'єр губернської канцелярії: пана капітана просили пожалувати до правителя краю... Збирався не довго, і за якихось півгодини був у приймальній. І тут не довелось довго чекати...
Князь — худорлявий, у мундирі, без лєнт та орденів — сидів за масивним з різьбленими ніжками столом і дивився теку, коли ад'ютант ввів Котляревського до кабінету і представив. Сивуваті баки підкреслювали здоровий колір обличчя князя, а мішки під очима свідчили про інше, можливо, притаєну хворобу, про яку не знав і сам князь. Доброзичливий і разом з тим уважний погляд спинився на капітанові.
Лобанов-Ростовський вказав Котляревському на крісла, запрошуючи сісти, потім встав із-за столу і теж сів у таке ж крісло, щоб бути ближче до відвідувача: подейкували, князь не зовсім добре чує, особливо в останній час.
Народившись у старовинній дворянській сім'ї, він був досить відомий у "вищому світі". Ще в дитинстві, як це було прийнято у сім'ях високорідної знаті, князя зарахували сержантом у гвардійський полк, але служив він недовго, військову службу залишив у чині капітана; за Павла пішов зі служби зовсім, а коли на троні опинився син Павла — Олександр, став сенатором і мав доручення доглядати за будівництвом лікарні у Москві; на початку 1808 року несподівано одержав призначення на високий пост "малоросійського генерал-губернатора". За словами сучасника, князь був "молодим у колі молодих", а серед старших віком лишався "поважним, твердим, але ніколи не був недорікуватим, часто гарячим там, де бачив неправду, за те його не особливо жалували, та завжди був шанованим, як муж прямодушний. Хвалив за очі, лаяв відкрито".
Так говорили про нього люди його кола. Насправді ж був він людиною свого класу і насамперед вірним виконавцем царської волі. В багатьох поміщицьких маєтках довіреного йому краю творилось, як і по всій неосяжній імперії, дике свавілля, поміщики нещадно збиткувались над бідним людом, але "сіятельний" князь цього не чув, лишався глухим до стогону і сліз пригнічених, він і сам був одним з найбагатших землевласників.
І все ж пнувся показати себе, далебі перед місцевим обивателем, людиною ліберальних поглядів, милостиво дозволяв розвиток промислів у генерал-губернаторстві, а також і освіти, звичайно, у певних рамках. З цією метою він благословив думку зодчого Амбросимова і йому подібних про заснування театру у Полтаві — буде де розважатись торговим людям на ярмарках — і з часом здійснив будівництво першого такого приміщення в місті і, власне, на Україні, разом з тим, продовжуючи почате своїм попередником, Куракіним, завершив незабаром після приїзду до місця служби будівництво губернаторського і віце-губерна-торського палаців, а заодно і приміщень для поліцейського управління і дворянського дому.
Ось хто сидів у високих зручних кріслах просторого кабінету сам на сам з українським поетом. Погладжував долонею пещені вуса, косив поглядом на візитера, а той не поспішав починати розмову, і Лобанов-Ростовський розпочав її першим:
— Мав намір познайомитись з вами, мосьпане, давно, але, чув, ви були у від'їзді.
Котляревський відповідав лаконічно і стримано. Справді, упродовж майже двох років після виходу у відставку жив у Санкт-Петербурзі і тільки оце недавно повернувся, дуже, признатись, скучив за рідним домом, в якому не був понад сімнадцять літ, тепер, мабуть, нікуди вже не поїде — пізнувато шалатися по поштових станціях, та й синівський обов'язок не дозволяє надовго лишати батьківський дім.
— А я, правду кажучи, вважав: ви не з тих, хто подовгу засиджується під своїм дахом, — усміхнувся князь. — У столиці, мабуть, час протікав жвавіше, ніж вдома? І справи, думаю, займали вас немало? Адже саме справи привели вас у столицю, а не проста цікавість?
Не важко було здогадатись: співбесідник знає набагато більше, ніж говорить, і Котляревський після недовгого роздуму чистосердечно розповів про свої даремні намагання знайти місце у Санкт-Петербурзі, однак, не бажаючи здатися бідним прохачем, якому рішуче всі відмовили, додав, що службу по міністерству внутрішніх справ йому пропонували, обіцяли дещо і в інших установах, але з тим, щоб він трохи зачекав (це була істинна правда), та він не схотів чекати, бо, як уже говорив, скучив за рідним домом, та і немолодий вже.
— Скільки ж вам?
— Розміняв п'ятий десяток.
— Невже? На вигляд вам не більше тридцяти.
— Я свої роки добре відчуваю, а їх, як не крути, всі сорок.
— Та ви юнак, мосьпане! Мені п'ятдесят, а я — між нами кажучи — ловлю себе інколи на мислі: а не помилка це, чи не молодший я справді?
— Ви молодо виглядаєте, ваше сіятельство.
— Дякую... Але справа не в цьому. Ось ви молодший від мене на десяток років, а скільки встигли. Брали участь в Південній кампанії, доводилось і під Ізмаїлом бувати. Адже були там?
— Доводилось. Та, смію сказати, ваше сіятельство, заздрити нема чому: було там досить парко.
— Зрозуміло, штурм фортеці — не прогулянка після обіду. Але як і не позаздрити? Немало набачились, певно, і пережили не менше... — Князь розгладив короткі вуса, подумав. — Війна, однак, ще триває. Спір ведемо з падишахом, а справа поки що на місці. — Князь потягнувся за люлькою. — Ніяк не можемо мирно потрактувати, а Росії нині мир як ніколи потрібен... Буонапарте знову, чути, щось замишляє, надто гордо голову несе, як би не довелося з ним знову зіткнутись. Нам дуже мир потрібен на півдні, руки б розв'язали... Проте ми відхилились злегка. Так де б ви хотіли служити, мосьпане? Мені доповідали, ви саме з цією метою і шукали зустрічі.
— Цілком вірно, ваше сіятельство, мав намір просить вас про службу.
— Що ж вас цікавить?
— Все, що вважаєте можливим запропонувати.
— Одначе...
Князь підвівся, як на свої роки, ще досить стрункий, широкий у плечах, у добре пригнаному мундирі, лише волосся сріблилось на скронях, а під очима помітно залягли густі тіні.