Відбувся сеанс контакту з майбутнім (кінець двадцять першого століття). Отже, це вже десь наша епоха. Чому ніхто ие знає про такий контакт в житті? Чи мости в часі законспіровані, засекречені?
Далі… Русалія й Гриць раптово зникають. Ніхто нічого про них більше не згадує. Про "Фітогомо" теж.
Якщо це правда, якщо був такий прорив у серце флори, то хіба щирість Гейї недостатня, щоб повторити спробу? В душі хвилювання, ніби вона має до цього якесь торкання, ніби Русалія, Гриць, та й легендарний "Фітогомо" — не луна минулого, а проста й дитяча реальність сучасності.
Гейя вирішила діяти…
Поглибила заняття по аутотренуванню, медитації, побувала в багатьох лабораторіях психоботаніки. Вче-ні вже вивчали контакти з психополем флори, проте домінувала думка, що рослинний світ перебуває на низь-кому рівні чутливості, не сформував розуму, а отже — не має свідомості. Дівчині такий зверхній напрямок до-сліджень був не до душі, вона шукала романтичних, магічних дослідників, проте не змогла їх знайти. Чи, може, вони уникали реклами і віддавали перевагу втаємниченим дослідам?
Вона вирішила діяти самостійно. День за днем виділяла кілька годин для контакту з квітами та деревами. В липні дві тисячі вісімдесят п’ятого року, коли літне буяння природи було в розпалі, дівчина повідомила вихо-вателям школи, що хоче усамітнитися, і перепливла на дніпровські луки. Не взяла з собою жодної крихти хар-чів, вирішила провести експеримент повного самозречення.
Попливли ночі, дні.
Спочатку дівчина прогулювалася луками, зупинялася над квітучими групами білих гвоздик, жовтих іва-ників, диких мальв, милувалася ними, посилаючи ніжним, запашним друзям любов, радість, дружність. Не че-кала швидкої відповіді, просто дарувала себе беззастережно, дякуючи зеленому диву планети за казкове багатс-тво краси й гармонійності.
На третю ніч Гейя ввійшла в стан глибокого зосередження. Чумацький Шлях оповив її чоло зоряними пелюстками, дівчині здалося, що зоряний світ і вона — лише іскорки на поверхні якогось ніжно-променистого моря. Відсутня тривалість, завмерла мить, десь у безвість відкотилися тисячоліття і химери історії.
Проте три квіточки білих гвоздик, що їх вона тримала в полі зору, не пропали, не щезли в хвилях світо-носної безмірності. їхні пелюстки мерехтіли примарним сяйвом, ледь чутно дзвеніли. Гейя знала, що квіти від-криті для розмови. І вона зважилася запитати:
— Ви чуєте мене, білі красуні?
— Як і ти нас, — продзвеніли гвоздики.
— Чи відома вам тайна рослинного світу?
— Про яку тайну ти питаєш? Ми не відаємо жодної тайни. Все відкрито, все прекрасно, все в потоці дива і радості…
— А коли прийде косар чи звір… коли ваша квітка падає в пилюку, під ноги насильникам, куди тоді пропадає гармонійність і краса?
Квіти довго мовчали. Потім почулося щось дивне:
— Те, про що ти мовила, — ваша турбота. Квітка тут, квітка там. Ми є всюди, завжди…
Дивні поняття пливуть у серце дівчини, змивають павутину забобонів та упереджень. Як це просто і уро-чисто. Ти не лише тут, ти — всюди. Хтось вважає, що зникає твоя голова, рука, мисль, творча дія? Дарма! Ти відроджуєшся знову й знову, ніби міфічний Прометей, міняючи місце, форму, вияв.
— Мої любі, я почула легенду про Людину-Квітку, котра знайшла шлях до серця зеленого світу. Чи знає-те ви про неї?
— Знаємо.
— Чи жива ще вона?
— Хто віднайшов спільноту з квітами — той уже вічний.
— Як зустрітися з ним?
— Шукай. Клич. Хто гукає — того чують!
— А ви — можете допомогти зустрітися?
— Ми вже допомогли. Він почув.
— Почув? І я побачу його?
— Побачиш. Почуєш.
— Коли? Де?
— Там, де це вже відбулося.
— Я сама не збагну, про що ви мовите…
— І нам не все зрозуміле. Ти жадаєш зустрічі? Вона вже є. Воля веде тебе до єднання. Зерно, що лежить у землиці, хіба печалиться тим, коли воно виросте? Воно вже росте!
— Я збагнула, чудові мої! Я розумію. Дякую, дякую…
ОСТАННЯ РОЗМОВА
Гейї здалося, що вона ступила на чаклунську стежку, де має відкритися небувале. На ту стежку, про яку сказав коханий учитель. "Шукай!" Вона шукала, вона рвала своє серце немислимим завданням і тепер — має право сказати йому, що відсутня потреба рвати єство руйнівними прагненнями, що казкові можливості відкри-ваються будь-де в глибинах самої природи.
Дівчина осмілилася викликати Радана, ввімкнувши його особистий код. На міні-екрані Інформа з’явилося зосереджене обличчя учителя, він здивовано поглянув па Гейю. Привітався.
— Трапилося щось надзвичайне?
— Можливо, — запаленівши, сказала Гейя.
— Що ж саме?
— Нам треба зустрітися, учителю, — мовила вона, ніби кинулася в холодну воду.
— Он як! А причину ти можеш пояснити?
— Ти сам сказав — шукай!
— І ти знайшла? — Брови Радана високо піднялися, в прозорих очах замерехтіли крижинки. — Ти певна, що знайшла щось суттєве й небувале?
— Я певна, що знайшла. — Гейя раптом відчула в собі певність. — А разом з тим… хай це буде іспит… чи варте чого-небудь моє шукання?
— Гаразд, — кивнув Радан, витримавши паузу. — Сьогодні ввечері, на тому ж місці. О десятій. Приго-туй хмиз для багаття, бо часу у мене обмаль…
— Дякую тобі, учителю. Я приготую…
Правду казали квіти.
Ніби й не було часу, безсонних ночей, терзання, сумніву. Знову переможно співає вогнище, хмара іскри-нок в’ється в потоці сизого диму, пливе до похмурого неба. Ось тільки зірок не видно, бо грозові хмари обсіли дивоколо, купчаться, вирують, сваряться десь за обрієм громи. І очей Радана теж не видно, лише тіні від густих брів. Він дивиться в жаріюче багаття, підкидає потроху сухі гілляки, слухає сповідь Гейї. Вона згадує все, що з нею сталося, не приховує сумніви й хитання, хвалиться тим, що торкнулася ниточки, де має відбутися давно загублена зустріч з духом життєвості, і тоді не треба буде самотужки рвати власні глибини ризикованими спро-бами, бо самі стихії природи подарують для нас суджені путі…
На завершення Гейя процитувала слова Ані — Сина Зірниці з шумерського епосу. їй здавалося, що тими авторитетними реченнями вона надійно підпирає дівочу сповідь:
"Всі міркування людські, якими б вони чаруючими не здавалися, ніщо супроти стихійної волі Життя. Ґвалтуючи живе зерно, можна лише спотворити його вияв, але досягти кращого плоду неможливо. Давши волю зерну, ми отримаємо суджений плід. Те саме в долі народів — слід збагнути Волю Світового Життя і йти за потоком радісної стихії Всебуття. Життя саме сотворить себе — за велінням Таємничого Лона…"
Радан уважно прослухав її. Довго мовчав. У душу Гейї почала закрадатися тривога — чи бодай чув її вчитель? Може, лише удавано слухав, а свідомість його десь бродила? Та й хто вона, що вона, щоб нав’язувати йому свої дівочі химери?
— Не турбуйся, дівчинко, — певно, відчувши її стан, ласкаво озвався Радан. — Я все запам’ятав — від слова до слова. Ти принесла мені важливу вістку. Ти багато зробила, здійснила. Хвалю, як твій учитель і стар-ший друг. Проте, — він поглянув на темний обрій, прислухався до бурчання грому, — хочу зауважити: посилання на авторитети, навіть легендарні, вельми ненадійне. Геній звертається до різних психік по-різному. Ди-тині відкривається один бік явища, зрілому чоловікові — цілком інший. Той же Ані — Син Зірниці, якого я глибоко шаную, бо давно вже вивчаю, сказав і дещо інше, відмінне від процитованого тобою уривка: "Просто скористатися світлом готовим, даним тобі одвіку: сонцем, зірками, світляком, променями коханих очей і сер-дець. Важче, незміряно важче запалити Новий Вогонь серед Великого Океану Пітьми. Не ворожа стихія Пітьма, як охрестили її ще з правіку неуки, а Світло Всеохопне, Джерело Всебуття, не сприйняте нами. Воно чекає крилатих світоносних душ, котрі дерзнуть запалити в серці Материнської Пітьми нові, небувалі Зорі й Планети.
Світи, що дані людям і звірям, квітам і деревам, — лише грубі риштування грядущого Храму Душі і Се-рця. Треба поспішати сотворити той заповітний Храм, щоб нарешті відкинути риштування, що загрожують ста-ти постійними ґратами для сліпців, заворожених видимим убозтвом тимчасовості, неспроможних переступити порогу до судженої домівки Радості…" Як бачиш, Гейє, вражаючі слова. І в них дещо інше, аніж те, що ти ци-тувала. То як же нам бути? Дуже просто. Діяти в кожному випадку відповідно до вищої необхідності.
— Гаразд. Хай так, — з надією глянула на учителя дівчина. — А що ти скажеш про мій контакт? Хіба не варто повторити експеримент Людини-Квітки? І випробувати небувалий шлях в цьому напрямку?
— Ти не переконала мене, Гейє, — просто й дружньо сказав Радан. — Світові громів та блискавиць, у якому живемо ми, треба протиставити потужну альтернативу. Ти навіть для себе не відчинила дверцят, а що ж казати про людство?..
***
Спогади, спогади.
Гейя тоді зрозуміла, що він просто не любить її. В цьому вся справа. Небувала стежка, парадоксальні ідеї? Все це химери, коли є у серці кохання. Вона для Радана — лише одна з тисяч земних учениць. І ця зустріч біля вогнища має бути останньою.
Що ж, хай так буде. Вона щезне з його стежини. Йтиме самотньо. Ба ні, будуть у неї вірні друзі. Трави, дерева і квіти.
Трави, дерева і квіти…
У ЛАБІРИНТІ ВІКІВ
Минали дні, тижні, місяці.
Гейя забула все, час минав калейдоскопом тіней. Вона пірнула у глибину тієї криниці, звідки текла поту-жна ріка квіткового розмаїття. Від травинки до травинки, від квітки до квітки, від дерева до дерева передавала-ся естафета довір’я, щирості, любові. Дівчина в самозаглибленні зрікалася своєї виключності, вливала почуття й мисль у потік зеленого дива, жадала стати своєю у океані нового буття. Проте діалоги з квітами, деревами й травами обмежувалися приємними, але якимись розмитими загальниками, принципово нової інформації Гейя не могла здобути. Чи, може, вона має оволодіти новим ступенем взаєморозуміння? Адже мислення людини по-лонене віковими штампами власного самообману. Хіба доречно квітам нав’язувати свою "логіку", свої світо-глядні напрямки? Що спільного у напрямках наших еволюцій? Де критерій єдності? Чи може флора підказа-ти такий критерій? Якщо зможе, то це має знати центр Рослинного Царства. Чи є такий центр у зеленого ди-ва? Де він може бути?
Гейя запитала про це у незабудки, у троянди, у верби, у шипшини. Рослини мовчали.