Незабаром приїде до Марії тітка, листа надіслала. Тоді буде легше. Та вона ще працює, їй треба ще одержати відпустку, здати справи. На це потрібний час. А ми що ж? Теж чекатимемо тітку? Ми встановимо чергування, допоможемо Марійці. Кожна з нас чергуватиме по дві години. Я, Варя Лукашевич, Ліда Шепель...
Несподівано вона звернулась до Коробейник:
— Гадаю, що ти теж не відмовишся?
— Щодня дві години? — вихопилось у Ніни.
— Не щодня, а через день-два,— пояснила Юля. — Чергуватимуть лише дівчата.
Ніна знизала плечима:
— Без мене ніяк не обійдеться? Адже незабаром остання чверть, подумайте! Екзамени на порозі! Через день — дві години, легко сказати! Скільки ж це годин на місяць?
— Спитай у першокласників,— порадив Мечик.
— За місяць я витрачу тридцять годин! — продовжувала Ніна.
— Ми тут не арифметичні задачі розв’язуємо! — раптом спалахнула Жукова.
— Як вам не соромно! — несподівано втрутилась Варя Лукашевич, дивлячись Ніні просто в обличчя.— Хто ж рахуватиме години, коли потрібна допомога подрузі?
Коробейник скривилась і якось збоку, презирливо глянула на Варю:
— Тобі що? Тобі байдуже, хоч і провалишся на екзамені. А я дійсно помру з сорому, якщо не одержу золотої медалі! Та, мабуть, і всім вам буде за мене соромно.
В класі запанувала незвичайна і вимушена тиша. Однокласники уникали дивитись на Ніну.
І от серед цієї тиші Юля неголосно сказала:
— А нам зараз соромно за тебе!
...Жукова поверталась з школи вдвох з Віктором Перегудою. Віктор почував себе пригніченим і мовчав. Юля розуміла, що твориться зараз у душі друга. Їй було шкода його, але все ж таки вона не втрималась, щоб не зауважити:
— У тебе такий вигляд, наче хтось вилив на тебе відро холодної води.
— Мабуть, ще гірше,— сказав Віктор.— Я ж чув усю розмову з Коробейник... Мені здається, що я наївся полину. Бр!..
— А чому ж так? — глузливо спитала Жукова.— Законний рудимент! Індивідуальна риса характеру!
35
Ніні Коробейник запропонували звітуватися на комсомольському комітеті про свою роботу в загоні.
Вона охоче йшла на це засідання. Праця з піонерами по-справжньому захоплювала її. Ніні здавалось, що в неї є видатні успіхи, і, дуже можливо, комітет відзначить її як кращу вожату.
Історія з Сухопарою схвилювала Ніну, але все скінчилось гаразд — школяр вибачився перед учителькою при всьому класі. Коробейник вбачала в цьому свою власну заслугу.
Напередодні вона детально обміркувала все, що скаже на комітеті. "Мало того, що добре працюєш,— думала Ніна,— треба ще вміти виставити напоказ свою працю, як слід розписати її".
І справді, вона багато розповідала на засіданні, які в неї були труднощі (значно їх перебільшивши), як шукала стежки до піонерського серця, розказала про екскурсії, збори, про боротьбу піонерів за високу успішність. Із звіту можна було зробити висновок, що коли б не вона, Ніна Коробейник, то не провадилося б ніякої виховної роботи серед школярів, і класний керівник напевне втік би від своїх п’ятикласників.
— В кого є запитання до Коробейник? — звернулась Жукова до присутніх, щось похапцем записуючи стенографічними знаками в зошит.
— У мене,— сказала старша вожата Зоя Назарівна.— Що це за облік успішності, який запроваджено в загоні?
— Можна відповідати? Звичайний облік. У спеціальному зошиті записуємо. Оцінки піонерів. У нас найголовніше — боротьба за успішність.
Далі запитання посипались густо, Ніна ледве встигала відповідати. Вона відчула занепокоєння — невже її робота не така блискуча, як уявлялось?
— Скажи, будь ласка,— запитала Жукова,— хто "підготував" Кочеткова до виступу на шкільному диспуті "Моя улюблена книжка"?
— Тобто як це "підготував"? — здивовано зняла брови Ніна.— Звісно, його треба було підготувати. В цьому, гадаю, немає нічого такого...
— А ось зараз побачимо. Як ти його підготувала?
— Ну, як же? Написала йому все, що він мусив сказати. Хіба він погано виступав?
— Одно слово — підсунула шпаргалку? Це, звичайно, було легше зробити, ніж попрацювати з хлопцем. А на диспуті він читав, як папуга, чужі слова!
В обговоренні звіту першою знову виступила Зоя Назарівна. Коробейник насторожилась. З власного досвіду знала, як часто перший виступ "задає тон" усьому подальшому обговоренню.
— У тебе,— звернулась вона до Ніни,— досить гордо прозвучало те, що піонерський загін активно бореться за успішність. Можна було б і справді гордитися, якби він по-справжньому боровся за це.
Ніна здивовано підняла брови.
— Я ж навела факти!
— Боролися ви,— говорила далі Зоя Назарівна,— не по-піонерському, а по-бухгалтерському. От, скажімо, в п’ятому класі багато двійок з арифметики. Як же ти, вожата, і піонерський загін допомогли вчительці поліпшити становище? Тут було чимало можливостей — цікавих, справжніх піонерських заходів. Можна було, приміром, провести збір, присвячений професіям, в яких не обійтись без математики, організувати вечір цікавих задач-головоломок. А натомість у загоні провадиться звичайнісінький бухгалтерський облік оцінок, та ще й призначено піонера, який відповідає за успішність!
"Правда, правда",— майнула в Ніни думка, але тут же дівчина почала шукати виправдань.
— Та вже зовсім погано,— сказала Зоя Назарівна,— що Коробейник останнім часом не вважає за потрібне радитися зі мною. "Мені ніколи!" — заявляє вона. Або: "Я знаю сама!" А мені здається, що Коробейник треба радитись і з учителями, і зі мною. І дуже шкода, що вона зазналась.
"Отже, мабуть, мене не відзначать як кращу вожату,— подумала Ніна.— Треба довести цій Зої Назарівні, довести..." Та щось заперечити старшій вожатій було важко, вона казала правду.
Ще гостріше говорила Марійка Поліщук:
— Мені було ніяково слухати Коробейник, коли вона щойно звітувалася перед комітетом. Це ж був не звіт, а самовихваляння! Жодного самокритичного зауваження, жодного натяку на скромність! Ніно, ти ж відверто нам замилювала тут очі. Зборів було чимало, теми різноманітні, це — правда. Але багато зборів проведено так нудно, що шкода було піонерів! Спочатку ти працювала непогано, а потім вирішила, що ти вже набула великого досвіду в роботі, заспокоїлась, перестала шукати і справді зазналась! Зазналась ти, Ніно, а того й не помітила, що попала під вплив — смішно сказати! — піонера Кочеткова!
— Товариші! — Коробейник встала з місця.— Що вона каже? Вплив Кочеткова? Які дурниці!
Жукова постукала олівцем:
— Сядь і слухай!
— Кочетков — придивися до нього — маленький бюрократ,— говорила Марійка.— Це ж на його пропозицію ти завела в загоні оту канцелярщину. Облік успішності! Та хіба це справа піонерського загону? Ти так захопилася своїми уявлюваними, успіхами, що навіть не поцікавилась, як працюють інші загони. А в них робота і цікавіша, і змістовніша!
"Вона має рацію",— з тривогою подумала Ніна. Згадалось, що й сама ж колись назвала Кочеткова "чиновничком", але ніколи з ним не говорила про негативні риси його характеру, навіть не намагалася його перевиховувати. І зовсім непомітно для себе самої почала заводити в загоні канцелярщину, живі й цікаві піонерські справи відсунулись на задній план, а наперед вийшов облік, гонитва за кількістю зборів, і все це справді було лише для форми, окозамилюванням.
Але почуття тривоги з’явилось зовсім не від того, що погано працювала, що змарновано багато цінного часу. Ні, Коробейник хвилювало зараз найбільше те, що вона безсила дати Марійці відсіч, нічим не може заперечити її правдивих слів.
"Гаразд,— пульсувала думка, — все справедливо, та навіщо так гостро критикувати на комітеті? Чи не можна було б сказати про все це тихо, без свідків, указати просто, по-дружньому на помилки?"
Ніна підняла голову, зухвало сказала:
— Твоя правда, Маріє. Визнаю. Ти задоволена?
"Це мені помста,— знову майнула потайна думка.— За те, що виступила проти її кандидатури".
— Ні, не задоволена,— немов не своїм голосом відповіла Марійка.— Хочу, щоб ти не тільки визнала. Ти зумій виправити хиби в роботі!
Марійку вразив тон, яким Ніна кинула оте "ти задоволена?" Стало образливо й боляче.
— Тебе дратує наша критика? — гостро спитала Жукова.— Даремно, Ніно! Ми ж указуємо тобі по-дружньому, по-комсомольському. Все, що тут кажемо, це ж допомога тобі! На помилках часом учимося, і нема чого тобі злитися чи занепадати духом. Не все в тебе погане. Є й хороше. Там, де ти шукала, творила, там було цікаво і заглушувалася казенність. Як бур’янець заглушується високими сходами. Шкода, що раніше не поставили твій звіт. Наша провина! В творчій роботі ти сама зростала. А як тільки самозаспокоїлась, зазналась, то й почала відставати од життя.
— Факти! — вигукнула Ніна.
— А, будь ласка, ось тобі факт,— продовжувала Жукова.— Пам’ятаєш, тебе якось запитав піонер Лукаш Коровайний — чи правда, що в підручнику неправильно написано, ніби земна куля колись була вогненною? Що ти відповіла? Не забула? Ти крикнула, щоб Лукаш "не молов дурниць" і нічого не слухав, бо в підручнику все правильно. Хлопчик чув десь розмову про нову теорію утворення Землі. Хіба так повинна була відповісти п’ятикласникові вожата, десятикласниця? Але інакше ти відповісти не змогла. Не змогла ж? Бо не читала про нову теорію, відстала! Дрібний факт, кажеш?
— Зате характерний,— зауважив Перегуда.
"Коровайний! — подумала Ніна.— Бешкетник, на якого я махнула рукою! Але випадок такий справді був".
— У мене велика дружба з Коровайним,— сказала Марійка. — Дуже цікавий хлопчина, йому все страшенно кортить знати. А от ніяких піонерських доручень у загоні йому чомусь не дають.
— Тому, що його може цікавити єдине доручення,— роздратовано промовила Ніна,— побити десь вікна!
Ніна сиділа червона, важко дихала. Коли весь комітет одноголосно визнав її роботу незадовільною, дівчина ледве перемогла себе, щоб не піти з кімнати, грюкнувши дверима.
Про Лукаша вона немов угадала. Наступного ж дня він і справді провинився: зламав біля шкільного ганку топольку.
Коробейник з задоволенням повідомила про це Марійку:
— А твій друг Коровайний що сьогодні натворив! Це благотворний вплив твоєї дружби, чи що?
Трохи згодом Ніна була свідком Марійчиної розмови з Коровайним.
— Навіщо ж ти це зробив? — спитала в школяра Марійка.
— Велике діло! — скривився хлопчик.— Тополька! Скільки вона коштує? Карбованець або два.