стілець, хоч і без Знака якості, пе поламався, витримав таке тяжке випробування. Ми витримали пайтрагічшпшй розділ. А мама Сашка? Годі й казати! Як крижулечка при тузі в лузі...
61
Зал урочистих церемоній у новому приміщенні Світлоярів-ської сільради. Герб Української Радянської Соціалістичної Республіки пад столом запису актів громадянського етапу. Державні прапори. Темні меблі, зроблені в лісництві в Щуся (так ніби знав, що Котя першою освятить ці меблі) з липи й сосни і не фарбовані, а тільки топовапі жпгалом, бо фарба полускається, пооббивається, а жигало — па віки!
Молоді (чорняві, гожі) стали па рупшпчок перед товаришем Зновобрать, той виголосив напутнє слово про потребу любнтися-кохатися, нагадав про високі принципи і революційні традиції, спитав про обопільну згоду, скріпив союз двох сердець і від імені й за дорученням побажав усього того, чого треба в таких випадках бажатп.
У ціп офіційній обстановці єдиною неофіційною деталлю був рушничок. Перше, що не освячений законодавчими актамп, а успадкований від епох минулих, від звичаїв, а може, й від забобонів. Друге: не входив у сільрадівський реквізит, а принесений був молодими. А де могли його взяти молоді? Витягти з бабусиної скрині, дістати з самого дна, до віп лежав як солодкий спогад нро літа бабиного дівування, про вечорниці, тюкання, смішкн-хішки, співання та вишивання.
Рушник ярів червоними квітками, півні й павичі ппгано розпускали на ньому червоно-чорні хвости, на червоній калині витьохкував червоно-чорний соловейко, коло криниці чорновусий парубок обіймав засоромлену дівку, а вороненький коппк терпляче ждав, чим воно все те закінчиться. Як і годилося, на такому рушнику був неодмінний напис. Читати його пе було ні часу, ні охоти, бо й так усі знали: або "Дівка в сінях стояла", або "Лугом іду, коня веду", або "Ой пе ходи, Грицю, та й на вечорниці". Написи, треба визнати, досить безпредметні й безідейні, суті сучасного життя не передають ніяк, але щоб прямо шкодили, то теж ні, отонс товариш Зновобрать і пе звернув уваги на тс, що написано на рушнику. Та коли скріпив словом і гербовою печаткою несподіваний для всього Світлоярська (навіть для Щуся, який тільки тепер збагнув, що готувала тихцем його підступна циганка) союз двох сердець, тобто серце Івана Безтурботного, яке, коли вірити медицині, що цей оргап мас розмір кулака, було завбільшки з добрячий горщик, і серце Коті Щуссвої (маленько й гаряче, як пташечка), а тоді випадково глянув їм під ноги, то аж затрясся від обурення.
— Де ви взяли оту контрреволюцію?! — вигукнув він.
Бозтурботппй і собі зттрішув під ноги на гарний широкий рушник, весь у яріині червоної заполочі, в закрутистих чорнігх вензелях, у нонлутапій в'язі слов'янських літер. На рушнику було вигаптувано: "Боже, царя храпи!"
— Виміняла! — ляспув об поли Безтурботний.— Впміпяла й підстелила мені, щоб скомпроментірувать як райопного працівника! Ну, я ж!..
Не треба було пояснювати, хто виміняв рушника і за що виміняв. Винуватиця, рідпа мати Іванова Вустя, стояла трохи позаду молодих із сонним своїм Петром і з сватом і свахою і ні тобі збентежилася, пі тобі схвилювалася! Бо хто там чптаз на рушниках? Тут же пе читальня, а зала для женіння! Але син її перелякався но на жарт. Ану ж дядько Зновобрать визнав його шлюб недійсним, а Котя тим часом персдумас! Тому він мерщій стягнув Котю з рушника, зібгав його, відкинув убік і тремтячим голосом (а каяіуть, у здоровім тілі — здоровий дух!) звернувся до керівника урочистої церемонії:
— Свпридоие Карповичу, ми з Котсю все повторимо заново... Щоб без цього...
— Правильно! — гукнув десь ззаду дядько Обеліск, який присутній був на церемонії від самого себе, хоч вважав, що —— від активу.— Повторить усе без контрреволюційного напису, бо обряд пе дійсний.
Але Зповобрать, вспокоєпий проявом високої свідомості в же-ппха, милостиво дозволив церемонії не повторювати, бо ж сталося все ненавмисне, тільки заявпв, що цей шкідливий рушник мас бути прилюдпо зппщеппй, як знищено все прокляте минуле, бо по можна ж допустити, щоб на радянське весілля хтось зпов отак песвідомо або й злочинно приносив богів та царів.
Акт зпищепня рушнпка було доручено дядьку Обеліску. Той спалив його на вогнищі коло причілкової сільрадівської стіни, щоб бачило все село, про обеліск на честь знищення, щоправда, мови пе заводив, але прийшов до Зновобрать з ініціативою, або пропозицією:
— От усе вже ми тут створили, а нашого світлоярівського рушнпка як не було, так і нема. Треба створити — хоч кров з носа!
— Чув я, що вже є радянські рушники,— спробував відмовити його від наміру Зновобрать.— Он двом жінкам навіть Шевченківську премію за рушнпкн дали.
— А які ті рушники? Бачив я в журналі. В одної все про Шевченка, в другої — самий орпамепт. А нам треба з написом.
— Напне — справа відповідальна,— промовпв Зновобрать роздумливо,— тут так одразу не розв'яжеш, кажеться-говориться.
— А хто каже — пе відповідальна? Написать примірио так: "ЖИТТЯ паше розквітає". І все — червоним.
— Так рушники ж вишивають червоним і чорним. У пісні он як співають? "Червоними і чорними нитками".
— "Життя" і "розквітає" треба неодмінно червоним.
— Слід над цим подумать.
— Чого думать, чого? — закричав дядько Обеліск.— Посадити жінок — і хай вишивають.
— Тобі легко сказати, а мені треба вирішувать першочергові завдання,— заіслопотапо підвівся Зновобрать.— Оп жнива на носі, врожай, кажеться-говориться, небувалий. Завтра ховати Щуся, а післязавтра свайба — і скрізь треба. Більше чи менше, вже як там воно діло покаже, а з'явись. От ти б, кажеться-говориться, міг мені пояспити, хто тут кого полюбив-покохав і за що: чи за районне положення, чи за лісникові достатки?
— Чого не мон"у, того по можу,— зніяковіло, що з ним траплялося надзвичайно рідко, сказав Обеліск.
62
А от автор повинен пояснювати. І поки в Світлоярську триватиме похорон старого Щуся, а тоді кричатимуть "гірко" і вибиватимуть гопака на нових дошках під комбайповим иавісом, автор має без будь-чиєї допомоги, пе використовуючи нічиїх свідчень, обома ногами стоячи иа суто науковому грунті, спробувати з'ясувати причини, які примусили Котю потоптати чисті почуття Гриші Левепця, відкинути мужню руку прославленого Самуся і вискочити заміж за Івана Безтурботного. Читачі можуть ще сподіватися на чудо: Котя втече до Гриші, або Самусь викраде її з-під свого ж таки механізаторського навісу, або Безтурботного зпімуть 8 усіх посад і відберуть квартиру в райцентрі, а справу передадуть до суду. Попереджаємо, одпак, що ніякого чуда не буде. Котя вийшла за Безтурботного пе з корисливих міркувань і не з марно-слав'я, а но любові. Безтурботний не спокушав її й не викрадав, а завоював чесио і засобами, сказати б, законними. Не його вина, що на Коті зійшлися інтереси одразу чотирьох по-своєму помітних (включаючи й Рекордиста Івановича) представників чоловічого роду. Але ця своєрідна єдність не заважала кожному з них застосовувати свої власні способи завоювання дівочого серця. У Безтурботного вони виявилися паннліднішнми, єдина хитрість, до якої вдався Безтурботний,— це таємшічість. Віп не рекламував своїх почуттів, з Котею зустрічався так, щоб ніхто про то не зпав, спільників і помічників не мав, бо циганка Олеля пе могла вважатися ні спільником, пі помічником,— вона тільки співчувала Безтурботному, але па відстані і без будь-яких дій. Приховувати своє залицяння Безтурботному доводилося тому, що остерігався він деяких атавістичних рис у характерах таких своїх суперників, як Самусь і Рекордист Іванович. Левенець в лік не йгаов — його Безтурботний взагалі серйозним суперником не вважав (а дарма!), від тих же міг ждати всього: реп'яхів у шевелюру, чорнила на білу сорочку, колючок Коті під плаття — все в найкращих традиціях проклятого минулого. Ці хлопці могли підпустити тобі осу, щоб воиа вжалила в одые місце, коли залицятимешся до дівчини, закипати розбовтками, підпалити тобі штани, заклеїти тобі рот широким пластирем, як в американських детективах,— вигадливості в таких справах немає меж.
До Коті и хлопців не могло бути ніяких претензій. Адже вона досить недвозпачпо пропонувала кожному з них відчепитися від пеї, не давала нікому запевнопь, зобов'язань і обіцянок, вигідно відрізняючись од тих поетів, які щосили б'ють себе в груди, обіцяючи "оспівати" то й се, але полишають цс прекрасне заняття для когось іншого, самі по ворухнувши й пальцем, щоб здійснити обітницю.
Рекордист Іванович погорів па золоті. Вигадане воно було чп справжнє — Котю цікавило тільки золото людських душ, а яка ж душа в Рекордиста? Гриші Котя розповіла про пього тільки для того, щоб натякнути про наявність ще одного — найголовнішого, назвавши його там на острові "ще дехто". Але Гриша засліплений 'був постаттю суперника найближчого — Самуся і нічого не второпав. А коли б допитався й довідався? Що б міг зробити за три-чо-[тири дпі, втративши три роки? Дівчині треба увійти в кожей [нерв — тільки тоді воиа твоя. Л Гриша й не пробував входити — тільки доторкувався. Самусь же просто смикав за порви. А Безтурботний увійшов. Як? Без будь-яких зусиль. Гриша сотворив собі з Коті кумира і хотів принести себе в жертву, а Котипої зго-[Ди па це не спитав. Самусь думав узяти трудовими успіхами, але теж забув поцікавитися, що Котю більше приваблює: трудові успіхи чи душа? Безтурботний же про жертви не говорив, успіхами (навіть своїми службовими) не хвалився, а почав одразу ж пе із обмеженого меркантилізму, а з високого ладу душі. А в чому |високий лад душі? В розчуленості, в чистих сльозах і в ще чисті-|шій поезії. Гриша Левенець не те що забув про поезію, а просто Іще був занадто недосвідчений. Самусі. взагалі не знав ні віршів, |пі сліз. А це ж зброя духу. Віршів треба читати якомога більше і якомога заплутаніших. Хай дівчина нічого пе зрозуміє, зате слу-!хати їй буде приємно. Дівчата пе переносять точного мислення. Коли все зрозуміло, тоді на них нападає нудьга, а носіїв нудьги |вони знопавиджують. Безтурботний мав природне відчуття дівочої психології, в його великій голові, пе переобтяженій знаннями, знайшлося досить місця для цілої купи віршів, і завдяки цьому, наприклад, він уже міг вважатп себе вченішим за міпістрів древньої Снарти, які вміли тільки читати, писати й плавати. А