Вона чи й не вона?
— Ждала свого гетьмана? — пошепки спитав я.
— Богдана, — самими губами, без голосу відповіла юна.
— Вже й не думав, що тебе побачу.
— І я не думала.
— Ну, йди я тебе хоч обійму та поцілую!
— Ні! Ні! Ні!
Та я заграбастав її в обійми, аж затріщали кістки, впився в уста, уперше в Житті так цілував жінку, та й жінка теж така була в моїх обіймах уперше. Несамовиті уста. Відхилився, глянув, і почорніло мені в очах. Невже уста ці могли цілувати слинявий рот Чаплинського?
— Цілувала?
— Кого?
— А ти й не знаєш?
Відтрутив, відштовхнув, відкинув. Зневажав, і ненавидів, і щдував. Затулив очі руками. Впав на лавку.
— Прости мене, Мотронко. Мені було так тяжко. Та й досі. Битви несамовиті. А тоді ще й різанина безглузда й злочинна. Я втратив Самійла.
— Хто се?
— Писар мій генеральний. Друга душа моя. Після твоєї, першої. Підійди до мене, Мотронко.
Вона підійшла і мовчки пригорнулася. Тільки тоді я збагнув, що брудний з дороги і після всього, немитий, у тяжкому грісі смертному біля цієї душі пречистої. Як же смію! Попросив її:
— Походи переді мною. Дай втішитися моїм очам. Щоб повірив, що то ти.
— А хто ж іще?
— Хіба я знаю? Мана. Янгол. А може, дияволиця — спокусниця?
Вона ходила по світлиці, сміялася, поверталася так і так, і груди в неї пританцьовували під просторою сорочкою, і сірі очі кликали до себе, надили й вабили, я дивився на неї оддаля, не насмілювався зворухнутися, підвестися з лавки, підійти, брудний, просякнутий духом крові, поту людського і ганського, пилом доріг, кривавих, тяжких, але ж і радісних. Жива ще козацькая мати! Грай, море, грай!
О, коли б така наша самотність тривала вічно!
Але пані Раїна з’явилася, мов нагадування про вимагання світу й набридливу його марноту.
— Матрегно, тобі треба перевдягатися до обіду, а пану Хмельницькому прийняти купелю з дороги.
— Навіщо їй перевдягатися? — подивувався я. — Хіба може бути стрій ще миліший моєму серцю!
— Так треба, пане гетьмане, хоч ми й перебиралися сюди в такому поспіху, що не могли взяти всього належного, бо ваші козаки — натренти такі негречні, зовсім не вміють поводитися з жінками нашого виховання. Пан підстароста для Матрегни…
— Мамо, нащо ти про це! — крикнула Мотронка і вибігла з світлиці, а мене стримала тільки дурна пиха гетьманська, яку мав виказувати перед пані Раїною, та ще й те, що не хотів утікати від самого імені того нікчемного підстаростки. Однак пані Раїну не збентежив ні вигук Мотрончин, ні її втеча, ні мій вигляд понуро — загрозливий, вона торохтіла своє, може й навмисно, щоб відомстити за давнє, за те, що знехтував колись її жіночими гідностями, не поцінував, бо мужик, мугир, неотеса, якому ніколи не зрівнятися з панством пишним.
— То пан підстароста, — торохтіла вона, — для Матрегни хоч півсвіту нахилити готов був, мов гілку з яблуками, Крулєвно моя! На всі дні року, на кожен день — нове вбрання, одне ліпше другого, багатше й коштовніше. Вона жбурляла йому межи очі, топтала, не хотіла йогр бачити, бо сподівалася, ждала, виглядала… Але я не стану про все… Я мати, ясновельможний гетьмане, і моє серце… Матрегна взяла шлюб по католицькому обряду. І той шлюб довічний, як єдиний Бог над нами. Хто може звільнити від нього?
— Всі священики України благословлять нас!
— Що ті священики!
— Митрополит київський замолить гріх наш.
— Чи досить митрополита для такого гріха?
— Патріарха царгородського або єрусалимського проситиму!
— Пан Хмельницький легковажить цю справу, а так не можна. Матрегна має шануватися. І вести себе не як дівча легковажне, а як пані…
— Гетьманова! — майже крикнув я.
— Я й кажу. Одяг щоразу повинен бути відповідний маєстату. Ці ваші козаки… Ми нічого не встигли взяти з собою. І нащо було нас перевозити в цей дім? Він затісний і надто простацький як для пана гетьмана.
— Палаців не маємо, — похмуро зауважив я, а сам подумав: чи забула, з якого "палацика" порятував тебе в Переяславі? Не завішувала б ти ряднами вікна в козацькій хаті, та не виганяла б мух, та не затрушувала б долівку свіжонакошеною травою?
— Можна б зайняти палац старостинський. Він і так стоїть пусткою.
— І хай стоїть. Так само, як оті вбранки на кожен день року. Козакові й одної сорочки досить. Щодень нова: то догори рубцями, то донизу.
— Ще б і в дьогті, — ущипливо додала пані Раїна.
— Може, й у дьогті для здоров’я.
— Але, сподіваюся, пан Хмельницький змінить свої дьогтяні сорочки на чисте вбрання? Я звеліла нагріти води. Пахолки зараз наготують купіль.
— Дякую, пані Раїно. Ви дбаєте, як про сина.
Вона зблідла й мовчки пішла від мене. Мав тепер жити між ненавистю і любов’ю, і не було рятунку.
Та все ж, хоч і з ненавистю, пані Раїна скип’ятила казаняру води із зіллям, пахолки вилили воду у великі вербові вагани — для купелі пана гетьмана. Очистити й відмолодити хоче мене пані Раїна чи, може, струїти своїм зіллям? Хотіла мене колись собі, тепер чи хоче для доньки, а чи для сирої могили? Нікого про це не спитаєш, бо ніхто не скаже, та й немає нікого, навіть Демка вірного. Тільки чистий одяг багатий лежить на лавці гіркою — подбав мій осавул і про це.
Поскидав з себе тяжку, задимлену, брудну одіж, поліз у купелю… Відмолоджувався. Радувався. Мав нарешті найукоханішу жінку! Мав! Міг би взяти її без зволікань, як був, зіскочивши з коня і зграбаставши в обійми, взяти, як наїздця, жорстокий, брутальний, нетерпеливий, взяти як здобич, як винагороду, як помсту за все. Стати таким безжально — жорстоким, як ті тисячі, що йдуть десь степами від Жовтих Вод до Корсуня навздогін і навперейми Потоцькому й Калиновському, йдуть, як і він, брудні, немиті, здичавілі, озвірілі, без милосердя в душах. Міг і не міг. Хлюпостався в вербових ночвах, розбризкував воду, відпирхувався, віджимав чуприну, здоював воду з вусів. В чистоті й несміливості мав повернути свою любов, знайти і віднайти утрачене. Відбив, одвоював у запеклого ворога не для наруги, не для брутальності, а для високої шаноби і ніжності.
А пані Раїна, скрадаючись попід дверима й прислухаючись до мого кректання й розбризкування води, вважав ла, певне, що то вона Так приборкала цього степового пардуса, цього лева над левами, сама стаючи левицею, а Матрегну свою роблячи левицею молодою.
Матрегна. Цариця матерів і жінок. Жінка над жінками, як я однині гетьман над гетьманами.
Матрегна…
Чи стежили мої джури за пані Раїною, коли готувалася для мене купіль? Для неї я тепер був наїздця, жбур, насильник, хто завгодно. Мала всі підстави ненавидіти мене і бажати мені смерті, але змушена коритися силі — виказувала це кожним словом, схилянням голови, порухом уст, скиненням брови. Чи не вона тоді накликала Чаплинського на Суботів? Може, теж хотіла для себе, а той ухопив дочку? Ох, коли б довідатися! Мала втіха. Ой мала. Ніяка.
Був я несправедливий до пані Раїни. Прагла влаштувати все якнайліпше, з найвищою шанобою і гідностями гетьманськими. Поки я викупувався та чепурився, в світлиці налаштовано столи, накрито лляними скатертями, вставлено печеним і вареним, і вже й гості скликані найвельможніші з тих, хто знайшовся в Чигирині, і нас з Мотронкою посаджено на покуті, і була вона вся в білому атласі, сама вся мов шовк ласкавий, і я геть одурів і од неї, і од горілки, яку пив за своє здоров’я, бо ж пито тільки за мене та за мене, і од веселощів безкінечних, і од багряного світла, яке хвилями ходило мені перед очима, дратуючи мене своєю незбагненністю, невідступне й незносне, як тортури. Я ладен був стогнати від муки незнання, поки врешті збагнув, що то роздирає мені душу нетерпіння. Чому нас не зоставляють самих з Мотронкою? Нащо це все, навіщо усі ці люди? П’ють, проголошують гетьманське здоров’я, веселяться, танцюють — і яке їм діло до гетьманів, і до королів, і до всіх повелителів світу? Хіба трава питає кого, щоб рости, а дощі просять дозволу впасти з хмар на землю, і чи ріки течуть тоді, як їм скажуть, а птахи прилітають за королівським велінням? Я хотів теж бути як ці люди, власне, був таким самим, тож тихо доторкнувся до шовкової руки Мотрончиної і показав їй очима, щоб утекти. Вона спашіла лицем так, що видно стало й при свічках, але тихо спокорилася, я пропустив її наперед, закриваючи спиною від пані Раїнщ, яка метала грозові погляди.
Світ для нас не існував більше.
В ложниці було темно, тільки лампадка ледь блимала під образами та жеврів крізь вікна жар з козацького вогнища сторожового посеред двору. За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці з своєю любов’ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті!
Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. "Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…" Ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи… Майже з ненавистю кинув я в те біле шумовиння Мотрону, заглушив її полохливе "ні! ні!" тяжким своїм поцілунком, припечатав і запечатав. Гетьманська печать на устах і на сім такім пожаданім тілі, молодім і несамовитім.
Вчора ще був ніким. Втікач без надії повернутися, гетьман без перемоги, вождь без народу, володар без держави. Шабля в руках та кінь під тобою — цього досить і не досить, коли вознесений на височінь звитяг і влади. Влада вимагає обладания. Мав тепер жінку — і в ній усе.
Біля моєї шорсткості — те шовковисте тіло, біля моєї загрубілої, порубцьованої, пошрамленої душі — це чисте серце, біля моїх утомлених важких рамен — ця летюча істота, біля моїх насуплених густих брів — цей небесний усміх, здатний воскрешати мертвих, розтоплювати холодні сніги, примушувати ріки текти навспак і навіть — о чудо! — повертати втрачений час!
— Ждала мене? — спитав у темряві.
— А хто б же тебе ждав? — І голос вразив мене холодом неочікуваним.
Закричав би їй: "Як хто? Народ увесь! Україна! Будущина і надія ждали мене!"
Та хто ж викрикується перед жінкою? Змовчав, лиш засопів ображено, а вона миттю вловила мій настрій і пригорнулася ясочкою.
— А хто б же тебе не ждав? — перевернула свої ж слова так спритно, що розтануло моє серце, моє довірливе, зболене серце — полікуй його, моя мила, ой полікуй!
Дарувала себе, як проскуру в причасті, з урочистою ощадливістю, саму крихітку, а в мене ж наставлені були широченні долоні — пожадливі, невситимі.