Велика рідня

Михайло Стельмах

Сторінка 52 з 195

А Самойлюк, партієць, справді собі палац Збудує". Вона нітрохи не сумнівалась, що ліс везуть голові івчанського созу і лаяла його в думках гірш Івана, бо Іван хоч за правду допоминається, а той собі усе гуртовою худобою возить.

Ось уже і її подвір'я. Вона бачить: Іван з Югиною сидять на дровітні, читають газету. І це ще більше виводить її із себе.

"Найшли час почитувати. Чом не вчені! Доктора!"

— Чи там у газетах про нашу хату нічого не пописують? — Взявшись у боки, вона, сама того не помічаючи, стає в театральну позу і аж свердлить чоловіка очима. — Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жінка хоч розірветься, а він, як сорока у кістку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тільки галіфе надіти і пошпацірувати по селі.

— Мамо, тато ж цілий тиждень з роботи не виходив.

— А я виходила? Так я хоч картоплі приробила, а що твій тато заробив? Одних ворогів понаживав. Скоро через твого тата в село і носа не виткнеш.

— І ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку переміну видумала, а то товче і товче одне й те саме.

— І товктиму. Не наравиться? Он твій хвалений Данило Самойлюк прямо півлісу собі на маєток за один раз повіз. А ти досі й ломаки не притягнув.

— Ото і треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.

— Тягни, тягни. Ох, і послала мені доля чоловіка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смерті своїм созом доведеш.

І Іван Тимофійович зразу ж змінився. Коли говорили про нього, він міг терпіти, але як річ заходила за соз, то пробачте, щоб він промовчав.

— Марійко, — майже пошепки, бліднучи, промовив він.

— Чого ти на мене кричиш? — зразу ж заверещала жінка. З гіркого досвіду вона знала, що шепіт чоловіка нічого доброго не віщує. — Хіба я не правду про твої сози кажу?

— Марійко, — ще тихіше промовив Іван Тимофійович і ступив крок уперед.

— Не кричи ти на мене! Не кричи! — подалась назад. В цей час на вулиці зафоркали коні, заскрипіли ліги, і до воріт Бондаря підійшов Данило Самойлюк.

— Привіт, господарю! Приймай гостей! — весело гукнув з-за тину.

Марійка на мить остовпіла, а потім тихо і злісно процідила:

— Ах ти ж, стерво незугарне, очі безстидні. Собі ліс "возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатіїв. А Іванові що ж? Останнє заставить на стіл покласти. Ще й за чаркою в кооперацію пошле. Ой, і чоловічок, ой, і чоловічок попався!

І раптом, наче крізь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:

— Почули ми, Іване Тимофійовичу, про твоє нещастя. Зібралися гуртом, поміркували про наші діла і вирішили якось пособити тобі. Худоба ж своя є, райземвідділ виписав наряд у лісництві, а люди дружні. Оце й привезли тобі ліс. Будуйся на радість нам, на страх ворогам і тим вражим синам, що завидують нам... О, та ти вже цілуватись лізеш, наче я тобі дівчина. Ну, давай почоломкаємося. — І сиві кучері Самойлюка переплелися з вигорілим, як перестояне сіно, чубом Бондаря.

Гурток івчанських созівщв тісно обступив двох голів, і всі були раді, що, як зуміли, допомогли своєму чоловікові.

— Люди добрі, люди добрі, — з сльозами на очах кинулася Марійка до івчанців. — Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку і не ївши. Спасибі вам, люди добрі. Я ж це казала Івану: хто тебе порятує, як не свої... созівці, значить. От і справдилось моє слово, — значущо і строго подивилась на чоловіка.

— Да, да, моя баба як у воду дивилась — усе надіялась, що від колективу прийде нам виручка, — зразу ж погодився Іван Тимофійович і насмішкувато поглянув на жінку. А та схвильовано і зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Іван сумнівався в силі колективу. Тепер Марійка і справді починала вірити, що в душі увесь час стояла за соз. Ну, а що словом іноді розпікала чоловіка — так це ж тільки на користь ішло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полічила їх і, по-дівочи обкрутившись, кинулась до клуні. Звідти з перебільшеним підкресленням винесла дві пляшки з горілкою — їх старанно приховувала для майстрів, які мали будувати їй хату.

"Чортова баба. І хоч би тобі словом обмовилась", — здивовано поглянув Іван на Марійку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стіл і хвалила свого чоловіка, як він піклується созівськими ділами:

— Прямо і поїсти не має часу чоловік. Що ж, соз діло нове — всюди треба хазяйським оком доглянути... Ой, спасибі вам, люди добрі, щоб і ви, і ваші діти з щастям не розминались. Іване, побіжи в кооперацію, бо дорогі гості, созівці наші, цілий день у дорозі проморились. Ще одна чарка не завадить.

Очі її щасливо оглядали кремезну постать чоловіка, сивоголового Самойлюка і всіх івчанців. Її аж підмивало щось сказати і про свою роботу в созі, але, поки чоловік не пішов за ворота, не наважувалась розкрити уста.

XLIX

— Ти ж не барись, Степане. І не дуже накладай — треба, щоб відпочили коні.

— Ні, ні. Я вльот притягну оту клітину хворосту, — Степан Кушнір куцими пальцями вхопився за віжки і вже хотів вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибині подвір'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря:

— Вже наготували шефам подарунок?

— Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пішли в глиб подвір'я. Ніжний повів саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтікався по всій садибі. На повному возі з добірною антонівкою веселим рисунком, як зорі, уляглись червонобокі яблука.

— Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, — міцно вдихнув Кушнір пахучий настій.

— Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дівчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводські запросили дочку до себе на Жовтневі свята, а вона їх у село.

— Хай поїде. Більше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде, — раптом прояснився Кушнір. — Вони як виступлять, як виступлять з танцями" то і в місті не надивляться на них. А то тільки в нас і в нас виступають шефи.

— Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться.

— Рушаю, рушаю, — Кушнір вискочив на воза і, підібраний та гордовитий, поїхав вулицями до лісу. Селом він притримував буланих — хотілося, щоб більше людей бачило, на яких конях їде він, споконвічний наймит. А коні — це була найбільша слабість Кушніра.

Ще в дитинстві закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребі. І, дійсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавілими, налитими кров'ю очима, коня, кліщем вчеплювався в гриву і мчав бездоріжжям по чистому полю. Часто закривавлений і розмальований синцями, але незмінне веселий, завзято накульгував до пастухів і захоплено розповідав.

— Ох, і чорт, ох, і чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кісточці хотів рознести. А потім бачить, що нічого не зробить — підвівся на задні ноги і почав осідати. Надумавсь перекинутись на спину і придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летіти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кінь. А летить, як сокіл. Аж дихнути не можеш. Лялечка — не кінь. Така холера, що ніхто на ньому не втримається. Золото — не кінь. І ніхто не вдержиться на ньому, хіба що я трохи та дід Синиця.

І завжди однією з найприємніших розмов для Кушніра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, і не раз він люто нападав на декого з созівців:

— Тобі б, чоловіче, на черепахах їздити. Як запаскудив коні. Стрілки не розчищені, очі не промиті, хвости як бабина щітка у глині. Я куркульську худобину більше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвідомий ти елемент.

— Татку, татку. Візьми й нас! — назустріч Степанові бігла його чорнява Надія в супроводі невеличкого високочолого Леоніда Сергієнка. Позаду дітей на сірій дорозі залишались димчасті мережки дрібних ступнів.

— Нема часу із вами возитися.

— Дядьку Степане, візьміть нас. Я коні поганятиму, а потім у лісі будемо з Надійкою хворост збирати, — білоголовий Леонід пильно дивиться на Кушніра довгастими зосередженими очима.

— Сідайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.

— Я сам.

— І я сама.

Діти ціпко вчепилися ручатами в полудрабок і зі сміхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, і умостилися біля Степана.

— Дайте мені віжки. Я вже поганяв, — діловито вчепився Леонід у свіжі, іще із іскристими прожилками мотузки.

— Еге ж, тату, він поганяв. Ми із дядьком Полікарпом аж до Бугу їздили. Біля парому коні чогось налякалися і Льоня ледве з воза не вискочив.

— Щось я цього не пам'ятаю, — невдоволено поглянув на дівчину.

— Татку, а правда — в нас коні не відберуть?

— А хто ж може відібрати?

— Це Даньків Іван казав, що наші коні і коростяві, і скоро здохнуть, і їх у нас відберуть. Так Льоня йому духопеликів надавав. Сам ти коростявий, — каже. — І ніхто у нас худоби не відбере, бо вона созівська. А ти, куркуленко поганий, а... як то, Льоню?

— Агітацією займаєшся, — поважно промовив Леонід. На краю села діти поскочувались з воза і навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дівчину, почекав її. Потім діти взялися за руки і, щось співаючи, гордовито пішли по середині вулиці.

Обминувши Варчуків хутір, Кушнір в'їхав у рожеве надвечірнє чорнолісся. Дорога, переплетена тінями і проміннями, неначе казка, тягнулась в освітлену даль, в широке вікно тихої просіки. По-новому оглядав Кушнір лісові, прихорошені багрецем картини, і усмішка теплилась в його очах і на устах. Здавалось, наче все поширшало і просвітилось навколо нього. Він знав, що гіркі турботи не давлять йому плечі, — все далі і далі відходять від його серця. Він розумів і причину цього. Коли в декого із созівців думки ще були переполовинені, хитливі, то він усім своїм єством вростав у нові діла і ясно відчував, як розкривається перед ним широке життя.

— Ти знаєш, що товариш Ленін про сози писав? — раз на зборах комітету незаможних селян напався з запалом він на Гната Карпця.

— Товариш Ленін про сози нічого не писав, — поправив його з президії Крамовий.

Кушнір на мить оторопів, з ненавистю поглянув на Крамового.

— Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленін наперед нам життя показав. І про сози він сказав. І товариш Сталін про сози сказав. Ось я знайду це і докажу, докажу вам.

Цього ж вечора, під співчутливу усмішку бібліотекарки, він узяв кілька томів Леніна і у вільний час не відривався від книг.

"Що видумав, чорт окатий, — сердився на Крамового.

49 50 51 52 53 54 55