Гілея

мені більше нічого не треба.

– Вчинок благородний, – сказав Каїтан, – а твої особисті плани мене не цікавлять. Ти, Запорожний, про державні думай... Чому досі не перебрався у своє лісництво?

– Я там буваю часто, зараз роботи нема, а тут ми з Карагачем у майстерні хочемо зробити...

– У лісництві завжди є діло, – перебив Каїтан. – А в майстерні Карагач справиться без тебе... Треба перебиратися, Запорожний, я наказ підписав давно, а ти не виконуєш...

– У мене маленький син... Я там і склянки молока не дістану...

– Купи корову... Або поговори з Ільком, хай він іде на Вигонівське лісництво, а ти залишайся тут.

– У Сторожука повна хата дітей, де ж він там житиме?

– Вирішуйте самі. Скоро весна, до посадок треба готуватися, хімікати завезти, підготувати матеріал...

– Я все зроблю, – запевнив Запорожний, – але переїхати на Вигонівщину з родиною не можу...

– А як я живу другий рік?! – зірвався на крик Каїтан.

– Я теж два роки сам живу, як собака.

– Про себе тільки думаєте! – не хотів нічого чути Каїтан. – Мені лісничі на місцях потрібні... А якщо ви зі Сторожуком ігноруєте мої накази, то я можу подати заяву і... робіть, що хочете. Досить. Одне слово, або ти, або Сторожук повинні бути в лісництві. Негайно.

Повертаючись додому, Іван зайшов до Ілька Гнатовича і розказав йому про зустріч з Каїтаном.

– Готує позицію для відступу, – посміхнувся Сторожук. – Він тільки й жде моменту, щоб чистеньким вислизнути звідси, мовляв, обидва лісничі проти мене, І я :І ними працювати не можу.

– Що ж робити, Ільку Гнатовичу? – спитав Запорожний.

– Виїздити на ,Вигонівщину зараз не треба. Це безглуздя, Іване Трифоновичу, – відповів Сторожук.

– Але я повинен виконати наказ директора?

– Не всі накази пишуть розумні люди.

– Формально Каїтан має рацію, посилаючи мене в лісництво.

– А душа в нього є?

– Я мушу їхати, Ільку Гнатовичу...

...Зараз прийде Ярина, і він мусить розповісти їй про що розмову. Звичайно, він не може забрати її з сином в лісництво, Яке там лісництво? Триста гектарів сосонок, які лиш піднялися над землею, маленький розсадник і хатина... Найближче село за дванадцять кілометрів.

На ганку почулися швидкі кроки.

Яринка, подумав Іван. Знову доведеться вислуховувати докори й плачі. Але чи прожила без них хоча б одна людина?

Стрімко ввійшла Ярина, скинула хустку на долівку й обняла Івана.

– Я не буду більше...

– Де ти була, Ярино?

– У Марини... Вона мені все розказала про тебе...

– Що?

– Як знайшли тебе в степу майже мертвого, про шрам отой... Ти мені не розповідав нічого... Я завжди буду з тобою, чуєш?

21

А чим вимірюється щастя?"

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Лісовий кордон. Є щось у цих словах таємниче, загадкове, сповнене шепотом дерев, пташиним співом, гіркуватим димом мисливських вогнищ і первісною тишею.

Лісовий кордон – це й пристанисько лісника – хата, обнесена разом з городом високим тином, щоб не забігали звірі, криниця і сарай для худоби й лісового реманенту, копички сіна й пасіка. Гріх не тримати бджіл у такому раю...

Багато бачив Запорожний цих лісових кордонів, і всі вони були чимось схожими один на одного.

Вигонівський кордон, де розмістилося лісництво, не мав з ними нічого спільного. Він стояв посеред степу, як виклик усім лісовим кордонам світу. Тільки впертість Запорожного і традиція примушували невеличку хатину і хлівець, обвіяні всіма вітрами, іменувати лісовим кордоном...

До останнього часу тут самітно жив Парамон Чарій, зарахований на посаду лісника Іваном Запорожний. Жив один зі своїми турботами й горем. Восени сюди привозили робітників, які садили ліс, обробляли розсадник. Парамон усьому давав лад: і саджанці завозились своєчасно, і хімікати, і люди вчасно були нагодовані. Як він встигав усе це робити, знали тільки Парамон та Запорожний. Чарій міг не спати по дві доби, випрошуючи машини, людей на підмогу в директорів радгоспів і голів колгоспів, з якими не так легко було домовитися. Невідомо чому, але йому не відмовляли. Може, тому, що цей кремезний чоловік розчулював усіх якоюсь майже дитячою вірою в людську доброту...

Важко доводилося не одному Парамону. Важко було й коневі, але Артуй мужньо зносив тягар свого неспокійного життя, завжди був ситий, вичищений, з розчесаною гривою. Коли закінчувалися роботи в лісництві, вони залишалися вдвох: Парамон і Артуй. Кінь думав, що його другові живеться добре, – не бачив Парамона злим, а пісні, які він інколи співав, були здебільшого про коней і... дівчат. Принаймні так здавалося Артую, бо Парамон найчастіше співав про те, як він водить коня по садочку, або когось питав: "Ой чий то кінь стоїть, що біла гривонька?"

Артуй знав багато степових доріг, але однією вони з Парамоном ходили, мабуть, найбільше. Вона приводила їх до великого села. Чарій прив'язував коня до тину, і вони чекали дзвоника, бо після нього з великого будинку вибігали хлопчики і дівчата. Вони оточували Артуя, частували хлібом і цукерками. До Парамона підходили чорночубий хлопчик і висока ставна дівчина. Парамон цілував обох і щось дарував. Інколи він дозволяв хлопчику сісти на Артуя і проїхатись по вулиці. Хлопчик і дівчина завжди проводжали їх за село.

– Ти ще приїдеш, тату Парамон? – питав хлопчик. – Мені добре, коли ти приїздиш, тату Парамон.

– Мені теж, Юрасику, – відповідав Парамон.

Із села Парамон повертався веселий, співав про коней і дівчат і дозволяв Артую мчати галопом...

А недавно на Вигонівському кордоні з'явився ще один чоловік. Артуй бачив, як вони з Парамоном вивантажували з машини різні речі. Чоловік теж був, напевно, добрий, бо водив до степової кринички Артуя, коли не мав часу Парамон, і щедро насипав йому вівса.

...Каїтан був здивований покірністю Запорожного незабаром після їхньої розмови Іван прийшов просити машину, щоб перевезти деякі речі на Вигонівський кордон. Степан Стратонович, обеззброєний цією покірністю, розщедрився:

– Дам тобі, Іване Трифоновичу, нову машину... для лісництва. В господарстві згодиться, та й додому коли-не-коли приїдеш... Завтра одержиш.

– Дякую.

Запорожний пішов, і Каїтан пошкодував, що не затримав його, не сказав про те, що мучило, про що думав ці довгі місяці. Каїтану було по-людському соромно за свою дрібненьку підлість, адже Іван міг би спокійненько жити на центральній садибі, а на сезон робіт виїздити до лісництва так, як це робив торік... Зовсім заплутався Каїтан у своїй примітивній дипломатії, яка, до речі, нічого, крім одвертої або прихованої зневаги, йому не приносила. Перед людьми він поставав безчесним і злобивим, викручувався перед начальством, обіцяв золоті гори Юльці, тішив себе надією, що ось-ось вирветься зі Степового і почне якесь нове життя. Але все залишалося без змін...

Найбільше винуватим почував себе Каїтан перед Запорожний, пригадував свою роль у комісії, виступ на бюро райкому, історію з винищеним вівцями лісом і, нарешті, з Мариною... Все це Каїтан повертав проти людини, яка нічого не зробила поганого йому. Каїтан не спав усю ніч, і вранці запросив до себе Запорожного.

– Хочу, щоб ти мене вислухав... Тяжко мені, Іване. Злий я став... на всіх... на себе, на Юльку, на тебе... Колись ми в дружбі були, а зараз... нікого біля мене нема...

– Самі винні, Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний.

– Сам, – хитнув головою Каїтан. – Поганий я чоловік, Іване.

– Навіщо себе гудите?

– Боягуз, – добивав себе Каїтан. – Нікчема.

Запорожний розсміявся:

– Що це за приступ самокритики, Степане Стратоновичу?

– Я себе знаю... Всіх боюся. Юльки боюся, перед найменшим начальничком у піт мене кидає, перед Лобаном тремчу, перед Мартинюком повзаю...

– Ви не їх боїтеся, Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний, – ви, мабуть, боїтеся життя.

– О! – зрадів Каїтан. – Точно, Іване. Боюся життя, за себе боюся. За свою шкуру... Я ж до Марини справді ходив... ходив, падлюка... Але це було перший раз у моєму житті, віриш? Клянуся. Я цих молодиць десятою дорогою обходив... Одружився, коли мені вже було п'ятдесят... Юлькою нагородило мене... А тут до Марини понесло, щоб я був не дійшов, – проклинав себе Каїтан. – Та ще й тебе винним хотів зробити... Треба було мене, Ваню, в пику...

– Та що ви, Степане Стратоновичу, – стримував посмішку Запорожний.

– Ти смієшся, а мені плакати хочеться, – вдарив себе в груди Каїтан. – Оце сказав тобі все, і легше стало... Довго збирався, мучився... а тепер можеш писати на мене заяву куди хочеш – усе розкажу.

– Не будемо витрачати часу на заяви, Степане Стратоновичу, у нас з вами і так багато клопоту. Я поїхав.

Каїтан обняв Запорожного і провів до дверей. Потім повернувся до столу, взяв аркуш паперу і написав:

"Заява від директора Степового лісгоспу Каїтана С.С.

Прошу звільнити мене від обов'язків..."

На цьому місці Каїтанове перо зупинилося. Він замислився, відклав ручку, склав учетверо недописану заяву і сховав у кишеню – там їх лежало уже п'ять.

* * *

– Добре, тату, – сказала Настуня і почала збиратися.

– Ти в мене розумниця, – похвалив Ілько дочку.

– Та дурного батька маєш, – сказала Тетяна. – Де ж це видно, посилати дочку на ту Вигонівщину, в піски?!

– Таню, ти не з того починаєш, – зауважив Ілько.

– Своя сорочка ближче до тіла, – промовила Тетяна. – Призначте когось іншого, чого це Настуня поїде туди?

– Я, Таню, не про сорочку думаю, а про діло, а воно... мені ближче. Треба Івану допомогти хоча б одну комплексну ланку організувати, бо людей у нього нема, а роботи, аж до осені...

– Тяжко нам, Ільку...

Якби не тяжко, то не послав би, – сказав Ілько, – а мені людям в очі треба дивитися... Який же я секретар парторганізації, коли свою дочку біля хати держатиму, а посилатиму інших? Не розумієш політики, Таню. І не я посилаю Настуню, а, значить, комсомол. А я комсомол підтримую...

– Ой Ільку, Ільку, – зітхнула Тетяна й почала допомагати дочці.

Двадцять дівчат зібрав у комплексну ланку Ілько Сторожук, ланковою Каїтан призначив Настуню. За кілька днів на Вигонівщині звели ще один барак, обладнали їдальню й душ.