Пригоди молодого лицаря

Чорний димар зловісно стримів посередині вгору мовчазним докором невідомому лиходієві-палію. У вікна видно було, як палахкотіли всередині сволоки й трамки. Чекали всі, як завалиться стеля. Чорно-багровий дим клуботався, підіймаю­чись угору, й хутко зникав десь у темних просторах. Здіймалися з ним і цілі рої червоних іскор, гасли десь високо вгорі або падали дощем довкола. Метушилися, бігали, сновигали з криками й гамо­ром діти, з уподобою розважаючись рідким видовищем. Мовчки стояли чоловіки, не знаходячи або краще вважаючи всякі заходи гасити вогонь безнадійними. Без устанку цокотали жінки й дівча­та…

— Пан полковник! Пан полковник! — прокотилося раптом лю­дьми.

Справді, у відчинених воротях, в яснині, вималювалась кінна постать старого Гудими й його джури. Подивився якусь хвильку на пожежу, насупив брови й озирнувся довкола. Побачив удову з до­чкою.

— Ага, ти тут… Здоров, стара!.. Що це ти — горіти здумала, хрін тобі в ніс?..

Обеременчиха й Орися, а з ними й присутні жінки низенько вклонилися полковникові.

— Бог покарав, пане полковнику, — відповіла, плачучи, вдо­ва.

— Бог?! Знаю, який Бог!.. Топила піч, а димар дірявий…

— З комори, знадвору зайнялося, а від комори й хата загорі­лась….

— То підпалив хтось?! У моїм полку?!

Полковник стиснув коня острогами й в одну мить опинився в дворі серед натовпу чоловіків. Люди поздіймали шапки й уклони­лися.

— Хто підпалив, хрін йому в ніс?! — грізно погукнув на на­товп. — Хто посмів таку каверзу вчинити в моїм полку?!

— Та хіба той признається, пане полковнику, що підпалив? — почулося з натовпу. Та й нема, мабуть, його тут…

— Авжеж нема, — хіба він дурний, щоб лізти на очі людям!..

— Його тепер і з собаками не знайдеш!..

— Що? З собаками? — іритувався Гудима. — Е, ні, голубчики, так не буде… Найпізніше завтра вранці щоб мені був палій в уряді в мене! Чули?! Я йому покажу палити, хрін йому в ніс! Підпалив та й думає, що так йому минеться?.. Ні, так не буде! Всіх перешма­гаю канчуками, як не приведете! Чули?! То-то ж…

Взявшись рукою в бік, він знов від'їхав до воріт.

— А ти ж куди тепер, стара? — звернувся до вдови.

— Та ми й не знаємо ще, пане полковнику, — відповіла вона. — Є думка до пані Василихи…

— До якої Василихи?

— До вдови Похилихи.

— Якої це? Не отого молодого Похила матері, що втік на Запо­рожжя?

— Еге ж, еге…

Полковник глянув на Орисю.

— І ти, гостроязика, тут?.. Ще не забула свого шибайголову, хрін йому в ніс?.. Подай йому через кого-небудь звістку, нехай ве­ртається безпечно: польного того вже нема, — вже інший — Ко­нєцпольський.

Орися не відповіла.

— Нема кому вже, пане полковнику, подавати тую звістку: вбито його в поході турками… — завважила крізь сльози вдова.

— Де?! — скрикнув Гудима.

— Під Очаковом.

— Хм… — замислився старий. — Шкода, шкода… Ну, та Божа воля… а вмерти козацькою смертю дай Бог і всякому з нас… Хм… Був паливода, а вмер як лицар… Царство небесне… А хто вам ка­зав?

— Якийсь молодий сліпець-кобзар, що недавно вернувся з неволі.

— Таж, може, він бреше?.. Є між ними такі, що язиком, як на кобзі, грає: нема чогось, то вигадає, хрін йому в ніс!

— Каже, що сам на похороні був, як спускали в море…

— Хм… може, може… Ну, бувай здорова, стара! А ти, дівко, не дуже в тугу вдавайся: молода, гарна, — ще знайдеш до пари.

Гудима знов повернув коня до натовпу.

— А ви чого стоїте, роти пороззявлявши?.. Чом не гасите?.. Щоб мені за хвилю ані блиснуло нігде! Ач, яке багаття розвели!.. А той щоб завтра мені в уряді був! Чули?.. Прощайте!..

Полковник сіпнув коня за поводдя й за хвильку покрився те­мною ніччю разом із своїм джурою.

Люди здвигали плечима й сміялися:

— Чи він обезглуздів на старість, чи що?

— Та хіба не бачили, що нащедрувався до прости Господи?

— Авжеж, що під чаркою!..

— Ого, то ще й під якою!..

— А все ж таки як його бути з палієм?..

— Та ніяк: проспиться завтра то й про палія забуде похмеля­ючись!..

— Авжеж, забуде…

В цю мить із тріском і грюкотом завалилася стеля, а за нею й палаючі крокви з бантинами. З вікон і з дверей шугнули в двір до­вгі омахи, а над стінами знялися й химерно закучерявилися висо­ко, аж під чорним склепінням небесним, велетенські клубки багро­вого диму. Жінки зойкнули з ляку, а діти кричали й аж не тямили­ся від захвату й утіхи. Але це вже був початок кінця: через який час полум'я почало пригасати поволеньки. Люди перестали тягати воду з криниці, а з сусідніх дахів спокійно поспускалися додолу рятівники. Натовп почав розходитись.

Біля Обеременчихи й Орисі ще стояло, розмовляючи, кількоро жінок, але незабаром під'їхало два великих вози, запряжені кінь­ми, й чоловіки, що ще зоставалися на пожарині, почали складати на вози те, що встигли врятувати від огню. Орися помагала.

— А як же, доню, кури?.. Та й поросята? — говорила, бідкаю­чись і плачучи, мати.

— Та ну їх, тих курей: все одно не позбираєш їх тепер. Завт­ра вранці дамо їм раду. А підсвинки аж у хліві, ніхто не покраде, бо ж люди до ранку вартуватимуть…

Вже на світ благословилося, коли наладовані Обеременчиши­ним добром два вози зупинилися перед ворітьми Василишиного обійстя. Василиха вже встала, запалила в печі й поралася коло варива. Почувши, що хтось стукає в хвіртку, виглянула у вікно, та, не побачивши як слід нічого крізь старі, побляклі оболонки, вибігла з хати. Глянула — й остовпіла, очам своїм не діймаючи ві­ри.

— Відщіпніть нам, паніматко, хвіртку! — гукнула Орися.

Опам'яталася Василиха й підтюпцем подалася вітати гостей. Нічого не розуміла.

— Добридень вам, паніматко, — привіталася Орися. — В при­йми до вас із ненькою — приймете?..

Обеременчиха не могла за плачем і слова вимовити, кинулась до Василихи й ще ревніш заголосила.

— Голубоньки мої, — трохи не плакала й сама господиня, — та скажіть же мені, яка лиха пригода вам сталася, бо я зовсім з глузду спала й нічого не второпаю…

— Погоріли ми, паніматко, вночі, — промовила Орися.

— Ой Боже ж мій! — сплеснула руками Василиха. — Моя не­нько, то це вночі у вас пожежа була?.. А я почула дзвін, вибігла з хати: горить десь далеко, — постояла-постояла та й пішла спати… Мати Божа, яке лихо!..

— Дозвольте ж, паніматко, відчинити ворота…

— Ах ти Господ! Я зовсім з пливу збилася… Зараз відчиню… Поможіть, хлопці!..

Вона метнулася до воріт.

— Не гнівайтесь на нас, сестрице, — нарешті забалакала й Обеременчиха, — прийміть перебути якийсь час у вас… поки стяг­немося на сяку-таку хижку…

— Не треба про це говорити, мої любі: шкода велика, що така біда, таке страшне лихо спіткало вас, мої рідні, а я завжди рада вам…

Тим часом вози в'їхали у двір і стали перед хатніми дверима…

І почалися для вдови й її дочки довгі-довгі дні й ночі прожи­вання в приймах. Щоправда, вдова мала в скрині деякий заоща­джений гріш, і Василиха зовсім не почувала, щоб її приймаки хоч трохи потіснили її в її гараздах, — навпаки, довелося часто змага­тися, щоб самій не опинитися на їхнім харчовім держиві, бо ж вона тепер знала лише свої пиріжка та рибу, що ними торгувала на ри­нку, а все інше господарювання було в руках удови з дочкою; а вони намагалися з усієї сили й можності не чинити своїй добродій­ці жодної тяготи й обходитися тим, що самі мали. Життя ж стало й повніше, й відрадніше, а в хаті перестало тхнути пусткою, що так пригноблювало стару господиню по тій Павловій утечі з Канева. Двором весело походжали кури, що їх Обеременчиха перевезла-таки з пожарища, а в хліві поважно рохкало двоє підсвинків на втіху сквапній до господарських достатків Василисі. Хоч і не своє власне, та й не зовсім чуже.

Орися немовби відмінилася. До одного горя прибуло друге. Перше пригнітило, приголомшило дівчину, ввергло її в стан якоїсь байдужості до всього; але друге сприйняла вона як виклик долі на бій, тим паче що коли перше в найбільшій мірі доткнулося її самої, то друге зачепило й ту, що зосталася єдиною, найдорожчою й найріднішою на світі. Приспана першим, воля до життя раптом пробудилася й набула чинності, гону до змагання за життя, жадо­би не скоритися жорстокій долі своїй. І дівчина скинула з себе байдужість, ожила, випросталася, як тая прибита до землі дощем-негодою, билина в полі від дотику живитворчого проміння соняш­ного, й уся ввійшла в роботу по господарству, так нагло зруйнова­ному. Тільки ледве помітний на чистому, гладенькому чолі сторчо­вий пружок між бровами над переніссям свідчив, що від великої бурі лишився в ній глибокий, незатертий слід на все життя.

Мати довго не змогла очунятись від несподіваного лиха, а прийшовши трохи до пам'яті, все тихо нила та нарікала на неми­лосердну до неї, зрадливу долю, що без пори відібрала в неї лю­бого чоловіка, лишивши їх з дочкою маленькою безпорадними си­ротами; нарікала, що через це саме мусила всю господарську тя­готу покласти на свої жіноцькі плечі, а ввесь клопіт — на свою вдовицьку голову, обернувши життя в безнастанну, непереводну тривогу й турбу. Не вважаючи на все це, невсипущою працею і дбайливістю вона добилося сяких-таких гараздів, вигодувала ди­тину, як квітку, красну, собі й добрим людям на втіху, лихим на заздрість. Ніхто ж, мабуть, як не вони, тії лиходії, позаздрили її вдовиному щастю, пустивши його з димом. І от занепала, пішла за тим димом і вся її завзятість, і запопадливість до господарства, до праці, до клопоту, лишилося саме непереможне бажання — відпо­чити. Байдужо дивилася, як донька з ранку до вечора рук не по­кладаючи працює, порається коло того, що лишилося від її госпо­дарства. Мляво ставала до помочі й тільки все позирала на дівчи­ну благущими очима та часто таємниче шепталася з Василихою, коли та мала дозвілля від своїх власних турбот.

Добре розуміла Орися й ті неньчині погляди, догадувалася й про що оті потаємні шептання, але мовчала. Часто, проте, зупинялася гадкою над ними. Боляче стискалося серце безталанної дів­чини, але була така хвиля, що кожного дня сподівалася неминучої розмови й конечності так чи інак виявити своє становище до тих запитань, котрі мусили постати.

Одного вечора, по вечері, Орися сіла до світла щось полата­ти. Старенька мата сиділа на лаві за кужелем, байдуже гудячи ве­ретеном, а Василиха вчиняла пиріжки. Говорили про сеє та про теє.

— А що це наш опікун забув про нас і ніколи й носа не навер­не? — запитала раптом Василиха.