Чорний димар зловісно стримів посередині вгору мовчазним докором невідомому лиходієві-палію. У вікна видно було, як палахкотіли всередині сволоки й трамки. Чекали всі, як завалиться стеля. Чорно-багровий дим клуботався, підіймаючись угору, й хутко зникав десь у темних просторах. Здіймалися з ним і цілі рої червоних іскор, гасли десь високо вгорі або падали дощем довкола. Метушилися, бігали, сновигали з криками й гамором діти, з уподобою розважаючись рідким видовищем. Мовчки стояли чоловіки, не знаходячи або краще вважаючи всякі заходи гасити вогонь безнадійними. Без устанку цокотали жінки й дівчата…
— Пан полковник! Пан полковник! — прокотилося раптом людьми.
Справді, у відчинених воротях, в яснині, вималювалась кінна постать старого Гудими й його джури. Подивився якусь хвильку на пожежу, насупив брови й озирнувся довкола. Побачив удову з дочкою.
— Ага, ти тут… Здоров, стара!.. Що це ти — горіти здумала, хрін тобі в ніс?..
Обеременчиха й Орися, а з ними й присутні жінки низенько вклонилися полковникові.
— Бог покарав, пане полковнику, — відповіла, плачучи, вдова.
— Бог?! Знаю, який Бог!.. Топила піч, а димар дірявий…
— З комори, знадвору зайнялося, а від комори й хата загорілась….
— То підпалив хтось?! У моїм полку?!
Полковник стиснув коня острогами й в одну мить опинився в дворі серед натовпу чоловіків. Люди поздіймали шапки й уклонилися.
— Хто підпалив, хрін йому в ніс?! — грізно погукнув на натовп. — Хто посмів таку каверзу вчинити в моїм полку?!
— Та хіба той признається, пане полковнику, що підпалив? — почулося з натовпу. Та й нема, мабуть, його тут…
— Авжеж нема, — хіба він дурний, щоб лізти на очі людям!..
— Його тепер і з собаками не знайдеш!..
— Що? З собаками? — іритувався Гудима. — Е, ні, голубчики, так не буде… Найпізніше завтра вранці щоб мені був палій в уряді в мене! Чули?! Я йому покажу палити, хрін йому в ніс! Підпалив та й думає, що так йому минеться?.. Ні, так не буде! Всіх перешмагаю канчуками, як не приведете! Чули?! То-то ж…
Взявшись рукою в бік, він знов від'їхав до воріт.
— А ти ж куди тепер, стара? — звернувся до вдови.
— Та ми й не знаємо ще, пане полковнику, — відповіла вона. — Є думка до пані Василихи…
— До якої Василихи?
— До вдови Похилихи.
— Якої це? Не отого молодого Похила матері, що втік на Запорожжя?
— Еге ж, еге…
Полковник глянув на Орисю.
— І ти, гостроязика, тут?.. Ще не забула свого шибайголову, хрін йому в ніс?.. Подай йому через кого-небудь звістку, нехай вертається безпечно: польного того вже нема, — вже інший — Конєцпольський.
Орися не відповіла.
— Нема кому вже, пане полковнику, подавати тую звістку: вбито його в поході турками… — завважила крізь сльози вдова.
— Де?! — скрикнув Гудима.
— Під Очаковом.
— Хм… — замислився старий. — Шкода, шкода… Ну, та Божа воля… а вмерти козацькою смертю дай Бог і всякому з нас… Хм… Був паливода, а вмер як лицар… Царство небесне… А хто вам казав?
— Якийсь молодий сліпець-кобзар, що недавно вернувся з неволі.
— Таж, може, він бреше?.. Є між ними такі, що язиком, як на кобзі, грає: нема чогось, то вигадає, хрін йому в ніс!
— Каже, що сам на похороні був, як спускали в море…
— Хм… може, може… Ну, бувай здорова, стара! А ти, дівко, не дуже в тугу вдавайся: молода, гарна, — ще знайдеш до пари.
Гудима знов повернув коня до натовпу.
— А ви чого стоїте, роти пороззявлявши?.. Чом не гасите?.. Щоб мені за хвилю ані блиснуло нігде! Ач, яке багаття розвели!.. А той щоб завтра мені в уряді був! Чули?.. Прощайте!..
Полковник сіпнув коня за поводдя й за хвильку покрився темною ніччю разом із своїм джурою.
Люди здвигали плечима й сміялися:
— Чи він обезглуздів на старість, чи що?
— Та хіба не бачили, що нащедрувався до прости Господи?
— Авжеж, що під чаркою!..
— Ого, то ще й під якою!..
— А все ж таки як його бути з палієм?..
— Та ніяк: проспиться завтра то й про палія забуде похмеляючись!..
— Авжеж, забуде…
В цю мить із тріском і грюкотом завалилася стеля, а за нею й палаючі крокви з бантинами. З вікон і з дверей шугнули в двір довгі омахи, а над стінами знялися й химерно закучерявилися високо, аж під чорним склепінням небесним, велетенські клубки багрового диму. Жінки зойкнули з ляку, а діти кричали й аж не тямилися від захвату й утіхи. Але це вже був початок кінця: через який час полум'я почало пригасати поволеньки. Люди перестали тягати воду з криниці, а з сусідніх дахів спокійно поспускалися додолу рятівники. Натовп почав розходитись.
Біля Обеременчихи й Орисі ще стояло, розмовляючи, кількоро жінок, але незабаром під'їхало два великих вози, запряжені кіньми, й чоловіки, що ще зоставалися на пожарині, почали складати на вози те, що встигли врятувати від огню. Орися помагала.
— А як же, доню, кури?.. Та й поросята? — говорила, бідкаючись і плачучи, мати.
— Та ну їх, тих курей: все одно не позбираєш їх тепер. Завтра вранці дамо їм раду. А підсвинки аж у хліві, ніхто не покраде, бо ж люди до ранку вартуватимуть…
Вже на світ благословилося, коли наладовані Обеременчишиним добром два вози зупинилися перед ворітьми Василишиного обійстя. Василиха вже встала, запалила в печі й поралася коло варива. Почувши, що хтось стукає в хвіртку, виглянула у вікно, та, не побачивши як слід нічого крізь старі, побляклі оболонки, вибігла з хати. Глянула — й остовпіла, очам своїм не діймаючи віри.
— Відщіпніть нам, паніматко, хвіртку! — гукнула Орися.
Опам'яталася Василиха й підтюпцем подалася вітати гостей. Нічого не розуміла.
— Добридень вам, паніматко, — привіталася Орися. — В прийми до вас із ненькою — приймете?..
Обеременчиха не могла за плачем і слова вимовити, кинулась до Василихи й ще ревніш заголосила.
— Голубоньки мої, — трохи не плакала й сама господиня, — та скажіть же мені, яка лиха пригода вам сталася, бо я зовсім з глузду спала й нічого не второпаю…
— Погоріли ми, паніматко, вночі, — промовила Орися.
— Ой Боже ж мій! — сплеснула руками Василиха. — Моя ненько, то це вночі у вас пожежа була?.. А я почула дзвін, вибігла з хати: горить десь далеко, — постояла-постояла та й пішла спати… Мати Божа, яке лихо!..
— Дозвольте ж, паніматко, відчинити ворота…
— Ах ти Господ! Я зовсім з пливу збилася… Зараз відчиню… Поможіть, хлопці!..
Вона метнулася до воріт.
— Не гнівайтесь на нас, сестрице, — нарешті забалакала й Обеременчиха, — прийміть перебути якийсь час у вас… поки стягнемося на сяку-таку хижку…
— Не треба про це говорити, мої любі: шкода велика, що така біда, таке страшне лихо спіткало вас, мої рідні, а я завжди рада вам…
Тим часом вози в'їхали у двір і стали перед хатніми дверима…
І почалися для вдови й її дочки довгі-довгі дні й ночі проживання в приймах. Щоправда, вдова мала в скрині деякий заощаджений гріш, і Василиха зовсім не почувала, щоб її приймаки хоч трохи потіснили її в її гараздах, — навпаки, довелося часто змагатися, щоб самій не опинитися на їхнім харчовім держиві, бо ж вона тепер знала лише свої пиріжка та рибу, що ними торгувала на ринку, а все інше господарювання було в руках удови з дочкою; а вони намагалися з усієї сили й можності не чинити своїй добродійці жодної тяготи й обходитися тим, що самі мали. Життя ж стало й повніше, й відрадніше, а в хаті перестало тхнути пусткою, що так пригноблювало стару господиню по тій Павловій утечі з Канева. Двором весело походжали кури, що їх Обеременчиха перевезла-таки з пожарища, а в хліві поважно рохкало двоє підсвинків на втіху сквапній до господарських достатків Василисі. Хоч і не своє власне, та й не зовсім чуже.
Орися немовби відмінилася. До одного горя прибуло друге. Перше пригнітило, приголомшило дівчину, ввергло її в стан якоїсь байдужості до всього; але друге сприйняла вона як виклик долі на бій, тим паче що коли перше в найбільшій мірі доткнулося її самої, то друге зачепило й ту, що зосталася єдиною, найдорожчою й найріднішою на світі. Приспана першим, воля до життя раптом пробудилася й набула чинності, гону до змагання за життя, жадоби не скоритися жорстокій долі своїй. І дівчина скинула з себе байдужість, ожила, випросталася, як тая прибита до землі дощем-негодою, билина в полі від дотику живитворчого проміння соняшного, й уся ввійшла в роботу по господарству, так нагло зруйнованому. Тільки ледве помітний на чистому, гладенькому чолі сторчовий пружок між бровами над переніссям свідчив, що від великої бурі лишився в ній глибокий, незатертий слід на все життя.
Мати довго не змогла очунятись від несподіваного лиха, а прийшовши трохи до пам'яті, все тихо нила та нарікала на немилосердну до неї, зрадливу долю, що без пори відібрала в неї любого чоловіка, лишивши їх з дочкою маленькою безпорадними сиротами; нарікала, що через це саме мусила всю господарську тяготу покласти на свої жіноцькі плечі, а ввесь клопіт — на свою вдовицьку голову, обернувши життя в безнастанну, непереводну тривогу й турбу. Не вважаючи на все це, невсипущою працею і дбайливістю вона добилося сяких-таких гараздів, вигодувала дитину, як квітку, красну, собі й добрим людям на втіху, лихим на заздрість. Ніхто ж, мабуть, як не вони, тії лиходії, позаздрили її вдовиному щастю, пустивши його з димом. І от занепала, пішла за тим димом і вся її завзятість, і запопадливість до господарства, до праці, до клопоту, лишилося саме непереможне бажання — відпочити. Байдужо дивилася, як донька з ранку до вечора рук не покладаючи працює, порається коло того, що лишилося від її господарства. Мляво ставала до помочі й тільки все позирала на дівчину благущими очима та часто таємниче шепталася з Василихою, коли та мала дозвілля від своїх власних турбот.
Добре розуміла Орися й ті неньчині погляди, догадувалася й про що оті потаємні шептання, але мовчала. Часто, проте, зупинялася гадкою над ними. Боляче стискалося серце безталанної дівчини, але була така хвиля, що кожного дня сподівалася неминучої розмови й конечності так чи інак виявити своє становище до тих запитань, котрі мусили постати.
Одного вечора, по вечері, Орися сіла до світла щось полатати. Старенька мата сиділа на лаві за кужелем, байдуже гудячи веретеном, а Василиха вчиняла пиріжки. Говорили про сеє та про теє.
— А що це наш опікун забув про нас і ніколи й носа не наверне? — запитала раптом Василиха.