Знайде з-поміж них офіцера чи єфрейтора, примружить око й затамує подих; потім повільно й ніжно торкається вказівним пальцем спускового гачка, так повільно й ніжно, що постріл мов грім серед ясного неба гримить, неочікувано для нього самого, зненацька, аж сам від несподіванки Комсомолець здригається; аж там дивись – на насипу вже лежить мертвий Ганс Зельбман, колишній службовець з Лейпціга.
Стосовно тої історії з образом божої матері, то багато, хто мав великий сумнів у її достовірності, особливо якщо зважити на стан, в якому перебували під ту пору Марія Поліщук та її чоловік; та моє завдання як літописця полягає в сумлінному занотуванні всіх версій і фактів, незалежно від їхнього можливого витлумачення в майбутньому; піддавати все науковому аналізу з метою викриття всіляких "метафізичних відхилень – то вже турбота великого майстра цих справ, старого пенсіонера, невтомного нашого громадського діяча й публіциста С. О. Набатова. Я ж оповідаю тільки те, що чув від самої Марії Поліщук...
Після тієГ історії з гвинтівкою прийшов уночі до неї (жила вона в сусідньому селі) якось Комсомолець ще з двома хлопцями і сказав: "Прощай, Маріє". Вона й не питала, куди вирушають чоловіки. Удосвіта, перш ніж податися з хати, Комсомолець віддав Марії сувій її малюнків, знайдених на згарищі. Перекинув з плеча на плече гвинтівку, поцілував Марію – ніжний у нього був поцілунок, майже дитинний – г подався городами до берега Богунки, а хлопці з автоматами – за ним. Усі троє – в однакових, збитих набакир шапках-кубанках з червоними стрічками.
Повернувшись до хати, Марія недовірливо дивилася на жмут паперів, замальованих чистими фарбами, де все підкорялося внутрішнім ритмам спокою й химерним щасливим сплескам Маріїної душі. Заплакала гірко – вперше від того дня, як її розстрілювали, бо в малюнках тих жив синок її, Василько. Того ж дня попросила Марія діда Гордія, теслю, щоб збив домовинку маленьку. Поклала туди малюнки й крадькома віднесла домовинку на цвинтар, викопала могилку й засипала свої малюнки вологим піском, обклала той горбик дерном і хрест з двох осичок сяк-так збитий в землю встромила. Пошкандибала додому майже заспокоєна. Приходить – аж глянь – на столі, де приготувала вбогу вечерю поминкову по своїх малюнках, – лежать цілі-цілісінькі малюнки її щасливі.
А невдовзі звістка з Ярополя прийшла: у місті вбитий обер-групенфюрер СС Карл Рейнгард, особистий представник Гітлера. Невідомий месник влучив у Рейнгарда з дзвіниці Микільської церкви – обер-групенфюрер саме виходив з будинку гестапо в оточенні вищих офіцерів СС. Ці чини нібито приїздили до Ярополя у зв'язку з будівництвом у наших місцях ставки Гітлера – "вовчого лігва".
Ніхто в Ярополі "не сумнівався, що це була справа рук Комсомольця, його заклятої гвинтівки. Чутки потім ходили, що стратили партизанів, але де і як – ніхто не знав. Мовчанням хотіли їх вбити. Та залишився Комсомолець у пам'яті яропільчан навічно як герой.
По війні Марія повернулася до Рябого Хутора, викопала землянку якраз коло спаленої хати своєї й пішла в колгосп – трудодні жіночі гіркі заробляти. Позбиралося трохи тих людей в Рябому Хуторі – хто з лісу прийшов, хто з фронту повернувся, хто з Ярополя, а хто з сусідніх сіл приплентався на батьківські землі. Почали зводити хати – вбогі мазанки, дивовижні гібриди, складені із залишків минулої війни та надій на майбутнє. Так, один дядько влаштувався жити в німецькому "тигрі", тільки стріхою солом'яною вкрив цей танк велетенський, аби броня не розжарювалася під сонцем липневим; замість двигуна піч поставив, а димохід через гарматний ствол вивів. Другий збудував собі хату з алюмінію, використавши для цього фюзеляж розбитого "юнкерса". Крилами ту хату вкрив, а хрести чорні, з білими окантовками, вохрою позамазував; з бомб, в рядочок вишикуваних, зладнав собі тин хазяїн той кмітливий. А ще один знайшовся такий, що десь поцупив німецький аеростат оборони протиповітряної, й на ньому прилаштувався до Ярополя літати, базарювати, ще й двох-трьох тіток з собою в люльку брав, возив моркву та картоплю, аж поки його злапала яропільська державтоінспекція, звинувативши в калимництві, що фактично й мало місце, бо дядько той так знахабнів, що взявся людей за гроші розвозити по різних районах, ба навіть одного разу в Київ наважився на своєму аеростаті полетіти на Володимирський базар.
Якось життя почало потроху налагоджуватись, вже й рік минув, другий, третій, четвертий по скінченні війни Великої, вже й з голоду перестали люди пухнути, лиш чогось такого, без чого жити не можна, не вистачало в Рябому Хуторі: дітей. Не було дітей, не народжувались вони. Старі діди вже й забули, як це робиться, а жінки були або знесилені, безплідні, або ніяк не могли зачати дитину в лоні своєму, хоч і були в декотрих чоловіки ще при силі мужській.
Через це сум великий оселився в Рябому Хуторі, й люди почали потроху село кидати, немовби була земля та отрутою занапащена.
Якраз саме тоді прийшла якось Марія з поля, де буряки сапала, в три погибелі зігнувшись, й почала картоплю чистити, аби вечерю вдовину зготувати. Сонце похилилося низько за вишневі садки, й листя на деревах висвітилось багряно-зелене, а гучномовець (він висів на тому стовпі, де колись вітер на бубоні вистукував свою пісню) розповідав щось важливе про атомну бомбу, й зморена Марія думала про те, що треба ще корову напувати свою, Ларку, а спина боліла, й сон змагав Марію, – і раптом в ту мить почула вона голос свого Василька. Не повірила була —та ні! Голос її Василька звучав виразно поруч:
– Мамо, – мовив Василько, – намалюйте мені птаха гарного. Якби ви знали, як тут сіро... Все тут сіре – і люди, й сонце... Тяжко мені в цьому сірому світі.
Знову якийсь сумнів укрався в душу Марії.
– Хіба ж це ти, Васильку? – стиха спитала вона. – Ти ж не вимовляв літери "р". Казав завжди "либа".
– Ви забуваєте, мамо, що я виріс і що тепер мені дванадцять років. Я вже навчився вимовляти "р", тільки "р" те сіре, і все навкруги сіре. Намалюйте щось, мамцю.
Озирнулася навкруги Марія – все як було: стіл під деревом стоїть, на столі миска, в мисці – картопля помита, шматок хліба, цибуля, сіль, і кисляк у глечику. І сонце вечірнє лежить на тому столі, все запилюжене, мов мандрівник стомлений, що ходить від села до села.
Другого дня Марія подалася до Ярополя. Купила папір, фарби, гуаш, пензлики. Руки в неї тремтіли, як вмочала пензлик у фарбу й перші кольорові лінії прокладала. Гадала – не вийде нічого в неї, гадала, що вмерли в ній ті птахи дивовижні й зів'яли ті квіти неземні, яких колись малювала. Та рука сама йшла по паперу, наче хтось вів її, знаючи наперед, що має вийти, й, вже не думаючи, Марія вмочала пензлик в ту чи іншу фарбу, впевнено відбиваючи один колір другим, контрастним. Так мало-помалу почав виходити на папері великий жовтий птах, вкритий дрібними білими квіточками з веселими зеленими оченятами; птах був оточений червоним листям, а потім сміливо й вправно обвела Марія свого птаха і листя темно-коричневим контуром, з'єднавши листя в'юнкими синіми гілками. В тому часі зайшла до неї за сірниками сусідка, Вірка-солдатка, і, пббачивши те диво, сплеснула руками:
– Ой, Марієчко, дай мені цього птаха... Такий гарний! Дала їй Марія малюнок, хоч і не любила Вірку за паскудний характер і лихомовство, та все ж приємно було Марії, що малюнок її комусь до вподоби припав. А невдовзі – за якихось місяців три-чотири – по селу поповзла чутка, що Вірка-солдатка завагітніла. І хоч чоловік її з армії не повернувся, хоч і невідомо було, з ким вона могла злигатися в Рябому Хуторі, та проте Вірка-солдатка з сяючим лицем по селу ходила, нахваляючись перед усіма жінками своїм животом. Тим часом Марія, ні про що не відаючи, малюнки свої надалі малювала: синю двогорбу корову, на боках якої стелилися білі дрібні квіти, рожеву птицю, в якої хвіст був з червоних і чорних квітів, або ж зеленогр лева з червоними очима. Малюнки свої сусідкам Марія пороздавала, щоб хати прикрашали, бо тоді з картинами кольоровими погано було, ще не видавало видавництво "Мистецтво" мільйонними тиражами репродукцію відомої картини художника Галактіонова-Хмари "Переселення в нову хату" чи художника Григорова "Засідання правління каси взаємодопомоги артілі ім. Суворова". Плакатів теж ще мало видавали, надто ж кольорових. Через це малюнки Марії користувались таким підвищеним попитом.
І щоб ви думали? Майже всі жінки на тому кутку, де жила Марія, завагітніли й почувалися щасливими, й невдовзі по селу перші гульки прокотилися на хрестинах, й хати сповнилися дитячим вереском, й заспівали по вечорах щасливі матері колискові пісні над своїми жабенятками, кицьками, над своїми пташенятками – Іванками та Гальками.
Першою про чудесні властивості Маріїних малюнків чутку пустила Вірка-солдатка, звісно для чого: щоб приховати своє соромітництво, щоб не допитувався ніхто в неї – де дитину нашльондрала, з яким таким героєм, а може, чого доброго, з якимось придурком малолітнім? Вірка-солдатка почала всюди нашіптувати, що це, мовляв, Марія така чаклунка, що вона, тобто Вірка-солдатка, й думати забула, як мужчина виглядає, і все ж, як тільки-но з'явився Маріїн птах у неї в хаті, так одразу й відчула, що дитинка прокидається в її материнському місці. Почали тоді молодиці бігати до Марії – просити малюнок на пам'ять – відбою від них не було. Дехто вже й почав гроші за малюнки пропонувати – тільки Марія не брала. Просила, якщо кому не жаль, папір їй приносити й фарби гуаш, бо дорого коробка цих фарб коштувала – 16 карбованців на старі гроші. Навіть з сусідніх сіл почали жінки приходити, бо і там люди прочули про дивовижні властивості малюнків Марії Поліщук. Марія, коли взнала, чому такий інтерес до її малюнків, просила жінок, якщо син у них народиться, називати Васильком. Народили в ті роки жінки в околицях Ярополя таку силу-силенну Василів, що потім через вісімнадцять років, коли призов почався, у військкоматі за голову хапалися: що не хлопець – то Василь.
Тут, читачі мої кохані, мушу застерегти вас, що я особисто не дуже вірю в антинаукові побрехеньки Вірки-солдатки. В тому, що це не так, переконують мене два фундаментальні факти.
Перший.