Я б для цього навіть ногу собі зламала...
— Чи варто? У вас гарні ноги...
— Молодий чоловіче, а плащ,— торкнувся плеча товстенький дядечко, який, очевидно, дуже полюбляв пиво навіть без тарані.
— Я дарую його вам,— кинув через плече Сідалковський.
— Ти ба, який аристократ знайшовся,— долинуло до тендітних вух Сідалковського.
"Ти без цих штучок ніяк не можеш? — прокинувся в Сідалковському-другому Сідалковський-перший.— Ти прийшов її перевиховувати чи завойовувати серце?"
"Я ще над цим не думав",— відповів йому Сідалковський-другий.
Він проходив крізь натовп, неначе крізь стрій. Обличчя в нього горіло, як парниковий помідор, що не спізнав ще сонячних променів, але мав достатньо електросвітла. Єва ж цвіла і закипала, як цвіт на абрикосовому дереві в Одесі
— Давайте знайомитися,— мовила Єва, не випускаючи Сідалковського з рук.
— Сідалко,— відрекомендувався він.
— Єва. Єва Гранат,— сказала вона і двічі вголос повторила.— Сідалко, Сідалко! Щось мені ваше прізвище нагадує. Ага, згадала: Сідалковського. У мене є один знайомий — Сідалковський з "Фіндіпошу".
— Ви там працюєте? — перебив її Сідалковський.
— Ні. Мій чоловік там працює...
— Так ви заміжня? — збивав її з курсу Сідалковський.
— А ви розчаровані?
— Навпаки! Я нікого так на світі не люблю, як розлучених нарсудом мам і...
— Я ще не розлучена і не мама.
— От і чудово.
— Тільки не перебивайте мене. Я до цього не звикла,— губки у Єви набрали форми примхливого бантика, зав'язаного на один вузлик. Так-от: у мене є знайомий Сідалковський. Вам би теж личило: Сідалковський.
— Що ви кажете?
— Абсолютно. У мене є один знайомий. Звати його Коля, але він нагадує іншого мого знайомого, і я його називаю Вадиком. "Коля" йому зовсім не пасує. Як вам Сідалко. Можна, я вас називатиму Сідалковським?
Сідалковський не заперечував. Це йому навіть сподобалося. До його фігури пасувало саме таке прізвище: Сідалковський, а не Сідалко.
— Так-от, цей Сідалковський. Ну, Сідалковський-перший, а не ви. Ви будете Сідалковським-другим. Згода? Чи вас це ображає? Ну, гаразд, ви будете першим, а той другим.
Сідалковський посміхався і думав про своє: що б означала знахідка Грака і чи б'є Бубона Мацеста Єлізарівна, а чи тільки лає?
— Так-от, цей Сідалковський. Не ви, а той Сідалковський, знаєте, що придумав?
— Не знаю. Цікаво, що ж?
— За мною слідкувати!
— Ну?! — красиво переломив брови Сідалковський. — А хто ж ви така, що за вами стежать?
— Ніхто! В тім-то й справа, що я ніхто. А він, Сідалковський, доручив це начальникові мого чоловіка головбуху Бубону. Ви колись чули таке? Навіть дав йому дві мої фотокартки. А жінка взяла їх і порвала... Скандал був грандіозний!
— А звідки вам усе це відомо?
— Та мені мій чоловік сам про все і розповів. Я навіть знала, що він у вельветових штанях ходить. По них я одразу й упізнала Бубона. По них і по лисині,— Єва підстрибнула і зірвала недостигле яблучко.— Хочете пополам? — запропонувала вона Сідалковському й перша надкусила.— Кисле і гірке.
— Плід з дерева пізнання й зла,— промовив Сідалковський.
— Що ви сказали?
— Це з біблії...
— А ви що — сектант чи атеїст?
— А вам що більше до вподоби?
— Мені — ви. А професія мене не цікавить.
— А що вам ще чоловік розповів? — запитав Сідалковський.
— Адам? Та він мені все розповідає. Моє миле і покірне створіннячко. Якось прийшов додому та й каже: "Єво, тепер тобі нічого не вдасться. За тобою стежать". Я розсміялася. У мене днями був один знайомий. Казав, що з кіностудії Довженка. Якийсь каскадер. Все хотів з мене дублера Бріжжіти зробити. Я йому одразу сказала: "Ти от що, каскадер, мотай звідси, бо я тобі дам дублера Бріжжіти". Вона ж уже стара? — чи то запитала, чи ствердила Єва.— Ще хотів мене до моря вести...
— Пішки? — поцікавився Сідалковський.
— Не знаю. Я відмовилась. У мене тут своє море і Дніпро на додачу. Ви, Сідалковський, умієте плавати? — Єва раптово повернула у бічну вуличку, тісну й густо-зелену.— Якщо вмієте, то й мене навчите. А той каскадер передав мене своєму товаришеві із театру. Цей уже влаштував мене на роботу. Тепер я в театрі...
— Ким, якщо не секрет?
— А ви не здогадуєтесь?
— Здогадуюсь.
— Так чого питаєте?
— Цікаво,— Сідалковський несподівано зів'яв, як дерево, посаджене не в той грунт.
А Єва тим часом продовжувала:
— Так от, учора ми з цим товаришем з театру були на Дніпрі. Каже: підемо, поплаваємо, а сам плаває тільки на човнах, і то на тих, що на шістьох. Видно, для двох боїться. Ми сіли, від'їхали від берега, і я одразу хотіла скинути його у воду. Та він аж під лавку заліз. "Єво, не дурій,— каже,— а то я втоплюсь". Топись, відповідаю, хай думають, що втопився через мене. А він мені: "Якщо ти мене залишиш, то тоді, чесне слово, втоплюсь, не дивлячись на те, що не вмію плавати". Завтра побачимо: я йому даю, Сідалковський, громовідвід. Скажу, у мене тепер є Сідалковський — і плавати вміє, і не топиться. Чи не так?
— З вами весело, Єво.
— О, зі мною не пропадеш,— і, вискнувши, Єва підстрибнула й зробила ногами в повітрі ножички, як Пеле із команди "Сантос" при ударі по м'ячу.— За мною, Сідалковський, усі сохнуть, вішаються і топляться.
— Уявляю, скільки на вашій совісті мертвих душ.
— Жодної,— розчаровано промовила Єва.— Ні один не втопився. Тільки обіцяють. Всі вони однакові. Отаке життя. Умерти можна... Нудьга і сум з пірамідоном. Усі тільки лякають, але я не з лякливих. Мене цим не візьмеш. Он Адам, мій чоловік, той теж вішатися збирається майже через день. Я йому навіть мотузку принесла. На, кажу, я подивлюсь, як це ти зробиш. Тільки записку не забудь передати в Держстрах. Думаєте, повісився? Бубона лисого! Повісився — тільки мені на шию. Розплакався, усю нейлонову кофточку зіпсував. Така була кофточка... Тепер її жодна хімчистка не бере. Плями виводять, а сльози залишаються.— Єва крутнулася навколо своєї осі.— А правда, Сідалковський, давайте з вами дружить? Ви мені подобаєтесь. Ви хто — теж артист? Бо мені останнім часом самі артисти попадаються. Той, що нібито з кіностудії Довженка, виявилося, кулонами з міді торгував, видаючи їх за чисте золото. Тепер я зрозуміла, чого він так злякався, коли я сказала: "Бобик, за нами слідкують". Його звали Боб, а я називала Бобик. У нього лице враз стало в клітинку. Він усе носив у клітинку, а тоді по секрету мені зізнався, що йому навіть небо таким здається.
— Що ви кажете?
— Чесне слово.— Сам мені казав. Він же, виявляється, ще й хрестиками у Володимирському соборі торгував. Ви, Сідалковський, не торгуєте? Бо тепер багато хто торгує... З виду ніби люди як люди, а в душі — торгаші.
— Я, Єво, гриз граніт науки і по скелях видирався нагору.
— Науковець?
— Вгадали.
— Гм,— Єва зробила ще одні ножиці.— Цікаво,— цей жест, очевидно, був найвищим виявом її позитивних емоцій.— Цікаво. Мабуть, дисертації пишете? Їжаків схрещуєте?
— Ви що, знаєте, де я працюю? — вихопилося в Сідалковського.
— Звідки? Хіба ви кажете? Тільки відрекомендовуєтесь і всі, як один, брешете. Про їжаків я згадала, бо на роботі мого чоловіка їх схрещують з цими... ну, що шапки з них модні носять. Підкажіть. Вискочило з голови.
— Ондатрами.
— От-от, ондатрами. Але хіба це можливо? Їжаки ж колються. Правда?
"Свята простота,— подумав розчаровано Сідалковсьський.— Форми не відповідають змісту". А вголос сказав:
— Ви просто святість. Ви не Єва, а роза вітрів.
— Комплімент?
— Комплімент.
— Оригінальний? Таких ще мені ніхто не казав!
Вони опускалися вниз по ескалатору. Сідалковський їхав не дуже охоче. Цей візит перестав йому подобатися. Краще б вона не розтуляла своїх вишневих губ. Торічеллієва пустота. Мовчання — золото, а язик — млин.
У поїзді метро Сідалковський стояв, а Єва сиділа.
— Сідалковський, сідайте,— запропонувала вона.
— Коли у вагоні стоять жінки, Сідалковський сидіти собі не дозволяє.
— Який ви!
Поїзд мчав їх до Дніпра. Вони вийшли на зупинці "Гідропарк" і попрямували на човнову станцію. Сідалковський узяв човен на двох.
— Не боїтесь?
— Я колишній моряк, Єво.
— Ану, заголіть руки.
— Для чого?
— Хочу глянути на ваші виколки.
— Я без татуїровки.
— Першого такого моряка бачу. Мабуть, ви офіцер?
— Ви не помилились, Єво,— збрехав Сідалковський і додав: — Перший помічник мічмана.
У Єви очі зробилися глибокими й голубими. Сідалковський глянув на них, і йому здалось, що в них міг потонути легіон її прихильників. Єва роздяглась і підставила свою й без того напівшоколадну фігуру сонцю і теплим дніпровським вітрам. Купальник її схожий був на фіговий листочок.
— Єво, ви гарна,— мовив Сідалковський, а подумки додав: "Коли мовчите".— Ви гарна, як...
— Як хто? — підвелася на ліктях Єва.
— Як швейна машина "Зінгер" у моєї мами. Єва вдячно посміхнулася.
— А ваші очі, як оази...
— Як що?
— Як оази.
— А-а, це ми ще в школі проходили,— Єва зачерпнула рукою води.— Здається, по географії... Правильно?
— Правильно,— підтвердив Сідалковський, ритмічно й нехотя загрібаючи веслами.— Я — Сідалковський, Єво.
— Знаю,— розморено кивнула вона, навіть не розплющуючи своїх голубих очей, в яких міг би втопитися й Сідалковський, якби Єва їх відкрила.
— Звідки ви знаєте?
— Я ж сама вас так назвала.
— Але я справді Сідалковський з "Фіндіпошу".
Єва одночасно розкрила пухкенького ротика й голубі, як у серпні небеса, очі.
— Я працюю разом з вашим Адамом.
Єва мовчала, як риба, викинута на берег. Губи-вишні зморщилися, наче враз перестигли.
— Ніколи б не подумала,— розтулилась вишня і показала два разки гарних зубів.
"Зуби — як клавіатура на піаніно чернігівського виробництва",— подумав він.
— Я вас уявляла старим і противним дідуганом. Як ви могли придумати: посилати за мною діда Бубона.
— А ви хотіли, щоб за вами слідкував я?
— Хоча б!
— Що я й роблю.
— Ви мене вбили, Сідалковський. Отже, ви за мною стежите? А все те, значить, було не справжнє: і плащ, і компліменти, і ваші почуття?
— Плащ, Єво, справжній. З чистого японського синтетичного волокна.
— А почуття?
— Про які почуття ви говорите?
— Про наші з вами...
Сідалковський розвернув човен і, пливучи до причалу, думав: "Єва належить до тих жінок, з якими приємно, коли вони мовчать, але якщо вони починають говорити, та ще й так багато, від них хочеться негайно втікати і тільки після цього, через певний час, згадувати, як втрачене дитинство, яке здається значно кращим, ніж було насправді".
Саме таке почуття охопило Сідалковського, коли він несподівано залишив Єву (звичайно, як справжній джентльмен, провів її до самого "Фактуса").