У той же час у європейському визвольному русі поширення дістала не марксистська, а інша теорія, котра на перший план поступу висувала ідею відродження державності у націй і народів. Зокрема поширеною ідеєю була ідея Фрідріха Ліста, котрий вважав, що саме державницьке існування будь–якого народу є першою основою його історичного поступу.
У 80–90–х роках XIX ст. теорія Ліста, яку сучасний український політолог Роман Шпорлюк назвав технократичною, оволоділа широкими верствами європейської інтелігенції, особливо у народів, які не мали своєї держави. Сутність її зводилась до того, що відродження держави може очолити національна технічна інтелігенція — інженери, підприємці, науковці. Вони можуть це здійснити за принципом планового господарства. За умови, коли нація єднає людей у державу і національний етнос складає основу держави.
Ця ідея була спрямована на те, щоб об’єднати численні невеличкі німецькі держави в єдину державу. Але цією теорією послуговувалися й інші народи, які не мали свого осібного політичного функціонування, як, наприклад, чехи. Ця теорія об’єднувала всі соціальні класи нації для досягнення єдиної мети — створення держави для всього народу.
У той же час російські соціалісти, зокрема більшовицька течія російської соціал–демократичної партії, повсюди проводили ідею роз’єднання націй за класовим принципом. Наприклад, В. Ленін висунув такий принцип діяльності своєї партії: "Социал–демократы как партия пролетариата ставят своей положительной главной цель содействие самоопределению не народов и наций, а пролетариата в каждой национальности". Цей постулат більшовизму — самовизначення пролетаріату, а не всього народу був спрямований на ідеологічне затьмарення зденаціоналізованого робітництва, зокрема і в Україні, в роки революції, щоб відірвати його від національно–визвольної боротьби українського народу і відродження національної державності.
До цього треба додати, що українські політичні провідники соціалістичного забарвлення на початку XX ст. були перейняті соціалістичними ідеями російського типу — з їх централістичними, вульгарно–матеріалістичними ("шлунковими") пріоритетами.
Саме ці українські соціалісти, що виховались у загальноросійських утопічно–соціалістичних гуртках і були рідними братами по духу і букві російським соціалістам, очолили найбільш активну визвольну боротьбу українського народу на початку XX ст.
У нових історичних умовах, в яких діяли ці українські соціалісти, вони не бачили, на жаль, ґрунту, який би підпирав ідею незалежності України. А через те помилково обстоювали федеративну концепцію Драгоманова з ідеєю автономії України щодо Росії, яка була непридатною адже Росія не стала ні демократичною, ні децентралістською. До того ж, Драгоманов говорив про свій час, коли не було в Україні жодної політичної партії, не було широкого політичного руху. А лідери українських партій, що виникли на початку XX ст., уже діяли в добу, коли в Україні розпочався широкий національний рух, як і в інших регіонах східної Європи, де народи виборювали свої національні держави. Проте українські соціалісти все ще не могли скинути з себе старе шмаття соціалістичних утопічних ілюзій, бо не розуміли, не відчували сутності епохи і продовжували відстоювати старі, утопічні соціалістичні концепції непотрібності самостійної держави при соціалізмі, непотрібності націй, армії тощо. Адже соціалізм, як твердила стара концепція соціалізму, має вирішити головні питання — соціальні. А з їх вирішенням відпадає нібито і потреба в національному житті.
Більше того, проголошуючи, наприклад, ідею автономії України на засадах федералізму з Росією, вони зігнорували важливий принцип Драгоманова, котрий вважав, що такий федеративний зв’язок можливий лише з демократичною Росією. Наші ж політичні провідники не врахували цього найважливішого застереження Драгоманова і проголошували федерацію України з Росією буржуазною — Мілюкова–Родзянка, а далі з Росією централістично–більшовицькою, яка й не збиралась, попри демагогічні заяви, ставати справді федералістсько–демократичною державою.
У Наддніпрянській Україні, отже, на рубежі XIX — початку XX ст. не визріло чіткої державницької концепції. I, як говорив тоді I. Франко, ідеал національної самостійності в усякім погляді — культурнім і політичнім — залишався для нас "поза межами можливого".
Але суспільна думка українців інтенсивно продовжувала пошук свого державницького ідеалу і в західних українських землях.
З новою силою вона ожила у працях I. Франка, хоча спочатку вона і йому самому здавалась міфічною — "поза межами можливого". Бо й справді, на кінець XIX ст. не було потужного політичного руху українського населення, ні в Наддніпрянщині, ні в Галичині, політична свідомість його була невисокою, політичні партії лише створювались і шукали своєї опори.
Практично здійснити навіть будь–яку автономію здавалося неможливим. Ідея української самостійності здавалась неможливою ще й тому, що виплоджений грубим матеріалістичним світоглядом фаталізм твердив, ніби певні соціальні, а разом з тим і політичні ідеали мусять бути осягнені, як говорив Франко, "самою іманентною силою розвою продукційних відносин без огляду на те, чи ми схочемо для сего кивнути пальцем, чи ні". "Але,— продовжує він,— ця думка належить сьогодні до категорії таких фатальних забобонів, як віра у відьом, в нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інакше він не буде існувати, і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин потопче і цим роздавить нас, як сліпа машина".
Погляньмо ж тепер на західні українські землі, де також українська суспільна думка шукала шляхів для відродження державництва України.
Цікаве явище: український народ протягом своєї багатої тисячолітньої історії не поневолив жодного народу, не зробив рабами жодної нації, не забрав ні в кого мови, і землі, культури, державності. І ось тепер ціле століття шукав шляхів для свого відродження. В усіх частинах розірваної української території — і в складі Російської, і в складі Австро–Угорської імперії, де народ жив власними історичними традиціями, де говорив українською мовою, ішов пошук національного й державницького відродження.
Після поділів Польщі Галичина відійшла до Австрійської (з 1868 р. — Австро–Угорської) імперії.
У Галичині українці були не в кращому становищі, аніж українці під Російською імперією. Глухий закуток Австро–Угорщини не мав можливостей для інтелектуального розвитку українського населення. Місцеві русинсько–українські феодали ще після Люблінської унії 1569 р. почали католичитися, полонізуватись й поповнювати польсько–шляхетський клас Речі Посполитої.
На початок XIX ст. Галичина перебувала в жалюгідному становищі. Економічна політика Відня не сприяла ні розвиткові тут промисловості, ні вирішенню соціальних проблем. Вся увага австро–угорського уряду спрямовувалась на розвиток тих країв, які були населені більш освіченими і згуртованими націями — німцями, угорцями, чехами. Тож Галичина лишалась занедбаною провінцією, сировинним придатком тих регіонів.
Наприкінці XVIII ст. шляхта, що була в основному польською або сполонізованою, становила 3,4 відсотка населення краю; міщани, незаможні ремісники та крамарі (останні в основному з єврейського населення) — до 10 відсотків. Пізніше з’являється тут нова нечисленна група населення — чиновники з німців або чехів. Українське селянське населення, яке становило більшість у краї, мало одну–єдину категорію власної інтелігенції — уніатське священицтво. В основному воно походило із селянської верстви, а через те швидко втратило ідеї вселенського панування ватиканського центру й перейнялося життям та інтересами власного, селянського класу.
У такий спосіб уніатське духовенство перетворилось із сили, якою хотіла скористатися католицька церква для власного звеличення й зміцнення, в антипод католицького анексіонізму.
Це, власне, й вирішило подальшу історичну долю українців Галичини. Священики греко–католицької, або уніатської церкви стали в опозицію проти наступу католицизму й перетворилися в українську національно–свідому верству населення, яка сприяла утриманню в ньому національних та історичних традицій, рідної мови, писемності тощо. Тож не дивно, що в галицькому краї перші кроки культурно–національного відродження робилися в середовищі окремих груп біднішого сільського духовенства.
Наприкінці XVIII ст. в Австрії правили реформатори — імператриця Марія–Тереза та її син Йосиф II, які провели важливі реформи і в Галичині. Зокрема вони послабили тут кріпосництво, обмежили додаткові повинності, трохи посилили греко–католицьке священицтво, яке постійно зазнавало утисків від католицької церкви тим, що дали йому рівні права з католицькими ксьондзами. Польським феодалам було заборонено втручатись у призначення парафіяльних священиків. Крім того, греко–католицькі священики дістали хоч і невелику, а все ж державну платню, що підняло економічний і моральний статус уніатського духовенства.
Ці заходи завершились тим, що вперше після Берестейської унії була встановлена 1808 року греко–католицька митрополія. Це мало величезне значення для всього галицького краю. З одного боку — зріс авторитет українського духовенства серед населення краю, з другого — все це протидіяло засиллю польсько–католицького елементу в Галичині. У такий спосіб віденський уряд якось урівноважував претензії польсько–шляхетського панства на повне володіння Галичиною в межах Австро–Угорщини і створював для себе опору в українському населенні проти польського натиску.
Але був іще й третій бік реформ: греко–католицьке духовенство, вдячне за підтримку віденського уряду, почало поширювати ідею вдячності до нього серед русинів–українців, виховувало вірнопідданство йому, а з другого боку, посіяло ілюзії про всесилля імператорів і почало з надією дивитись у бік правлячої династії Габсбургів, чекаючи нових поступок. У середовищі греко–католицького духовенства витворювалась ідеологія консерватизму, провінційного лакейства, яку пізніше політичні публіцисти назвали рутенством (тобто та, яка притаманна русинам, чи рутинам — тут і далі зберігалась первісна назва галльського племені — рутинів, або русини).