З Новгорода — певніший шлях у великі князі. Хе! Виперли мене тоді! — Князь Святополк осміхався зажурено. Князь кпинив над своєю невеселою минувшиною. Може, через те й став до браги прикладати вуста та вдавав із себе недолужця? А ось такі пиявки, як сей Чудин, і розпускають про нього плітки, аби самим кермувати князем.
Дивнії діла тих, котрі стоять при підніжжі володарів. Не збагнути їх простому уму.
— Посли від хана Тугоркана прибули до тебе, — боярин Чудин хотів будь-що покласти край розмові Вишатичів із князем.
— Клич, — обернувся Святополк до нього.
Чудин миттю привів до гридниці двох половчинів. У широких шкіряних ногавках[74] — матня аж мостини підмітала, в довгих полотняних сорочках зверху (із награбованого руського полотна), заплетене в тонкі косиці чорне жорстке волосся. Посли Тугоркана дивилися на присутніх погордливо.
— Хан жадає із новим князем руським укласти ряд, — заговорив один із них ламаною мовою. — Нехай князь віддасть нам нові пасовища поблизу Торчеська і Воїня. І ще нехай князь пришле тридцять тисяч коней і ще золота — сорок сороків гривен київських. І ще дів руських… І ще…
Святополк з подиву витягнув обличчя: жартують отсі смагляві плескатолиці степовики чи й справді домагаються пів-Переяславщини та багатств стільки?..
— Де боярин Поток? — стрепенувся Святополк. — Домагаються, га?.. — з острахом зиркав на Вишатичів.
— Я тут, князю… Я біжу! — Опасистий, розчервонілий туровець саме вкочувався у двері гридниці.
— Що має робити київський князь? А? Чув? І землі їм, і табуни коней, і гривни…
— Так-так, — підбирали губи на безволосих лицях степовики.
Поток чухав потилицю, сопів. Затим стенув плечима.
— Хіба київський князь данник половчинів?
— Не данник, Поток. Це певно! — Святополку сподобалися слова свого боярина.
— Тоді у поруб їх. Най знають про сіє, — одсапався нарешті Поток.
— Га? Будуть знати! — задоволено зареготав Святополк.
— Не можна у поруб, князю, — обережно підступив Янь Вишатич. — Тугоркан тоді збере усіх ханів і піде на Русь. Змете усі наші гради, потопче усі ниви. Смердів розорить.
— А що порадиш ти, Чудине?
— Е-е… великий князю, воно звичайно… е-е… як вирішить князь, так і буде.
— А ти на моєму місці що вчинив би? Га?
— Я? Не можу бути я на місці великого князя. Я маленький собі чоловік. Але воно, звичайно, мир — є завше мир… Краще, аніж брань.
— Ану в поруб їх! — розлючено тупнув ногою князь. — Я їм покажу ряд! Новий князь київський не буде ханам половецьким данником!
— У поруб не можна, князю. Вели посадити краще в посольську ізбу і зачинити під сторожу, — зітхав Чудин.
— Князю, — втрутився боярин Путята, — не слухай нерозумних слів своїх радців. Половці воюють нашу землю. Збирай дружину і йди в степ. Візьми стару дружину стрия[75] свого Всеволода, візьми бояр з отроками і — в Степ. Знайдеш собі славу, а землі руській — волю.
— Се діло, се діло, — прицмокнув боярин Поток.
— Скільки можеш взяти, з собою раті, князю? — Путята відсунув ліктями Чудина від Святополка і дихав йому прямо її лице.
— Сім сотень.
— Сімсот! — розчаровано протяг Путята. Мав би і ще вісім тисяч і тоді нє подолав би орду. Проси помочі у брата свого, у Володимира, значить, у Мономаха.
— Проси, князю, — ствердно хитнув головою і Янь.
— У Володимира просити не можна! — скрикнув Чудин. — Повоює половців, забере і київський стіл!
— Без нього не здолати Степу, — прожебонів Янів голос. — Половці заберуть наші ниви, полонять наших смердів і табуни… Бояри великі підуть за тобою, князю. Поб'єш половців, тоді одіб'єшся з нашою ж поміччю і від суперника. Без нас — не всидиш тут. Вибирай…
Святополк забігав по гридниці. Кермувати у Києві — це тобі не в Турові… Там про Степ не відають.
— Га? — спинився він перед боярином Потоком. Боярин Поток аж упрів від натуги розмислу. Шукав найвигіднішу середину. Чудин гне до миру, Вишатичі — до походу. Але, видати, правда в словах цих велемудрих бояр. Вони ж бо давно зубія поз'їдали в князівських радах. Та й у Потока також завелося вже кілька погостів у Пороссі. Боїться, що половці понищать їх…
— Проси Володимира Мономаха, князю, — застогнав боярин Поток. — А сього Чудина… жени геть.
— Іди геть, — мляво кинув у бік Чудина Святополк і витер вологі долоні об поділ своєї шовкової сорочки.
Чудин витріщився на князя, але з місця не рушив. Тоді Путята Вишатич штовхнув його межи плечі.
— Чув?.. Ану ж бо!.. Хутко! Одвладарював у цих покоях!..
Чудин, спотикаючись, шмигнув до дверей, вилетів у них.
— Га? — дрібно зареготав Святополк. — Отаких люблю. Будеш у мене воєводою. Твій старший брат Янь служив отцю моєму, а ти — мені послужи.
— Послужу, князю. На честь! Не пошкодуєш! Душу за тебе віддам… — бурмотів розчулено Путята.
Янь Вишатич заплющив очі. Лице його стало прозорим, на кінчику носа захиталася велика краплина поту. Старий ти став, Яню… Маєш поступитись місцем молодшому брату… Але краще хай йому, аніж Чудину…
Одним тепер міг потішитись старий Янь: ім'я Вишатичів знову спливло поряд з іменем великого князя… Щоправда, ченці-хронографи у своїх пергаменах називатимуть не Яня, а Путяту… Але не для того Янь ростив-пестив свого сина прийомного — Гордяту-Василія. Не для того до науки віддавав новгородським дякам і київським ченцям, аби його рід забули літописці. Його братець-гультіпака ще погризе свої лікті!..
— Кого ж послати, князю, до Мономаха у Чернігів? — новий клопіт оволодів розмислами боярина Потока. — Вірного мужа треба.
— Пошли, брате, сина мого Василія, — стрепенувся Янь, який, здавалося, дрімав до цього. — Вірнішого не знайдеш, — додав гордовито і врізнобіч стрельнув зизими очима. Путята хай проковтне свій язик!..
— Бути по сьому. Га? — радо замахав руками Святополк. Справді, усе так легко вирішувати з цими Вишатичами!
Боярин Поток ствердно хитнув головою. Хіба він знає, на кого можна тут покластись?
Невеличкі оченята князя Святополка сяйнули веселими іскринами. Не так уже й важко кермувати Руською землею. Великі бояри київські запобігають перед ним, послужливо гнуть хребти. А його боярин Поток, як мисливець, нюхом чує звірину. Недарма виріс у тих дреговичських пущах!
— Василій — так Василій, — підтвердив Поток. — Нехай передасть князю Мономаху: "Іди боржій у поміч брату Святополку супроти половецьких веж. Іди з усією дружиною до Стугни!"
Того літа Гордяті сповнилося п'ятнадцять весен. Отрок був нівроку — вищий за Яня на цілу голову, дужий у руках, бистрий розумом. Янь тихо радів: усім узяв хлопець — і за себе, і за нього, дрібнотілого Вишатича. Приставляв до хлопця то мечника, то доброго комонника, щоб кожен навчав своєму умінню.
Гордята полюбив верхову їзду.
Полюбив коней. Покладе, було, руку на гладеньку гарячу гриву — і аж сам здригнеться, коли почує, як під його долонею затремтить нетерплячкою кінське тіло.
Полетіти б йому на коні, щоб аж вітер у вухах свистів, щоб за плечима лишалася підкорена далина.
А він, яко стріла, летів би крізь простір, і нікому його було б перепинити…
В його тілі давала себе знати якась незбагненна сила, що кликала кудись на волю, у небо, в світи… І одночасно в його серці теплилась жалість і якась жертовність до всього слабшого і нужденнішого. Він допомагав комашці виповзти на листочок травинки, куди вона п'ялася, міг віддати свій обід бездомному псу, міг зняти із себе сорочку чи постоли, щоб одягти якогось жебрака з Подільського торговища, з привозу на Почайні чи з Либеді. Але в очах бояринового пасинка стояла якась жура. Хлопець чомусь зітхав, за чимось сумував. Ніхто не знав за чим.
Коли боярин Янь повернувся від Святополка, Гордята, перехрещений у Новгороді на Василія, був на конюшому дворі. Боярин переступив через перелаз, поминув ковбані, спинився коло стайні. Спочатку не збагнув, що робиться на вигоні, а збагнувши — остовпів. По утрамбованих доріжках вигону, закусивши вудила, носився дикий огир Воронець. Янь придбав його навесні за двадцять гривен сріблом на угорському гостиному дворі, у зайшлих купчинів-угрів. Високоногий, довгошиїй чалун з білою зіркою межи карими, яко вуглини, очиськами, розпустив віялом чорний хвіст і стриманим, карбованим чвалом ішов по вигону. Ніби танцював. А під його черевом, зачепившись ногами за спину й боки, вниз головою висів Гордята. То згинався, то розгинався тілом, перекидав з руки в руку меч. Золотисто-русяве його волосся метелялось майже по землі. Біла сорочка зсунулась на плечі й оголила його смагле й вузлувате від напруги м'язів тіло.
Аж дух захопило у старого Яня. На його повіках зблиснули сльози. Отак об'їздив дикого Воронця. Отак утишив його скажену вдачу!.. Мабуть, у тілі Гордяти тече кров не ратаїв-смердів, а відважних богатирів землі руської. Усякі були в роду Вишатича. Відважні, возносливі, книжні, хитрісні дорадники, але отаких зірвиголів, таких звитяжців не було…
— А йди-но сюди, Василію! — гукнув боярин.
Хлопець висунувся з-під коня, угледів Яня і одним стрибком вилетів на спину Воронця. Наблизився до боярина, скочив на землю. Сірі очі його світилися радістю. Уста тремтіли в чеканні похвальби.
— Бачив, бачив, — ховаючи в очах захват, мовив Янь. — Воронець слухняний, як меч у твоїх руках.
Гордятине обличчя розквітло в посмішці.
Янь підсмикнув штанини, що сповзли з його сухих чересел, простяг руку до Воронця, але кінь зловісно ошкірив зуби. Янь блискавично смикнув руку назад.
— Свого коня хочеш мати?
— Хощу, — Гордятині сірі очі, в чорних віяльцях вій, як у Гайки, засвітилися.
— Бери Воронця. Жалую тобі. — Янь від задоволення собою аж пританцьовував на місці. — А ще маєш од князя Святополка милість, — повагом докинув старий боярин. — Маєш скакати в Чернігів вістуном до князя Моиомаха. Маєш сказати: "Князю, іди боржій у поміч брату своєму супроти половецьких веж. Іди до Стугни".
Гордятині щоки заяскріли.
— Маєш знати, Василій, починаєш торувати свою дорогу в життя. Шануйся при князях, уславиш далі рід Вишатичів. Князь Святополк нині зробив мого брата тисяцьким при собі. А ти будеш при ньому. При Путяті. — Янь по-старечому шморгнув носом. — На тебе вся моя надія…
Янь Вишатич чув себе остаточно вибитим із сідла. Життя висковзало з його рук частками — відбирало в нього то чоловічість, то жону, то князя, тепер уже забрало чин і честь… Один Гордята лишився.
— Запам'ятай слово моє, Василію… — Янь врочисто називав нове християнське ім'я хлопця.