Лена за Мишком тягне, каже Вері, Вера, нашо ти його виганяєш, хай курить у хаті.
— Я не знаю, шо це з нею таке?— Шия пробувала для себе згадати, коли це вчора до них Вера заходила, а як згадала, то розказала Тамарі.— Це ми сидимо якраз на тій смужці, де бабин город був,— ми там таке буряки, помідори, ну, всяке таке, туди вода не доходить з берега,— сидимо, о, це ще Валя з Славкою,— Петро з Славкою і я копаємо, а Валя підкидає за нами трома. Петро сів посидіти, а тоді лягає й качається; каже, давайте будемо качатися Кажу, Петька, вставай, бо земля сира, і Валя на Славку свариться, щоб держака підклав. А баба Явдоха на своєму городі посіяла буряки й обкатують катком, ще їй там невістка помагає,— їй-бо, вони там посходилися з дітьми, помагають-.
— Ганю, то це ви з ними у сварці ще?
— Ні.— Ганя ще подумала, чи вона правду каже.— От ні, ти знаєш! — швидко заговорила Ганя, бо ж таки правда, чого вона буде щось іначе казати.— Одколи хата їхня горіла, чогось понадувалися, й ми не ходимо (дне до одного. Я Явдосі казала, Явдохо, хіба ми з вами шо не поділили,— але чогось так Та я тобі скажу, в них своїх дітей хватає, зЧдуться — повна хата; вони не хочуть знатися. А той Мишко за ними, Прокопчук, той ні з ким не балакає А шо цій Явдосі треба: зійдуться, пороблять, такі дружні діти. Та й вони, видно, не хочуть. Вони собі там катають, а Петро чи Славко, я вже забулася, показує до Мишка на город; я сама бачу, шо він тоже на колінах довбеться,— то, може, клубніку садив, бо вони щоразу садять; і хлопці з невістками повиходили — це вже наче й собі садити картоплю. Але ми тако далеко; думаємо, досадимо, щоб уже завтра не ставать; коли це Вера з баночкою з-під концервів іде і щось дуже питає ще вщ Марини, а сюди не чути, бо вітер у її бік. Кажу йдіть сюди, бо нічого не чути; вона показує в баночці, які це буряки — білі чи такі, вона посіяла в баночці; мабуть оці-го, але халєра їх знає, вони якісь однакові, насіння зверху видно, і ключки повибивалися,— це вона хтіла знать, які садити; вона сама не знала, які посіяла Вера ножем колупається — повиколупувала трохи насіння, і ніхто не знає; але кажу, що білі; а може черво-о-ні, каже Вера, довбеться в баночці й не дивиться. А тоді щось мене питається, якось так тихо спиталася,— я думала, шо це вона в усіх питається,— шо, хіба тобі та ніхто не відповість, як щось спитаїся; а як це Петро вже встав і став заступа об заступа чистити, аж не чути було, шо балакають, і я не почула, шо Вера каже. О, то нехай вбіжається, а як не почула; я ж не буду казати Петькові, шо, Петька, перестань шкряботіти. Та й вона каже, спитаюся в Явдохи; кажу, спитайтеся, Вера, оно вона на своєму городі. Вера гукає Явдохо-о-о, ви не розбираєтеся, які буряки? Явдоха з дочкою поставали й дивляться у наш бік, стоять — наче думають, шо це з них хочуть, а вони не чують. Кажемо Вері, йдіть до них на город, вони, вас не чують. Петро каже, ну да, вітер же куди — на нас. Явдоха з дочкою сказали, що це білі; Вера вернулася й каже — білі, Ганю, ти правильно казала,— Ганя вкрила долонею губи, подивилася на Тамару й втихла, немов це вона слухала Тамару, а не Тамара її.— Це вона не знала, які буряки...— Тамара й собі дивилася Гані в очі й як прокинулася:— Цс я хотіла сказати, Ганю — це вона не знає сама, які буряки? — Ганя одпустила руку, бо трохи перестало боліти в передніх спиляних зубах.— Вера стоїть, довбе однаково землю в баночці кінчиком ножика, роздивляється і знов питає,— це вже я добре почула й подумала, шо вона й той раз це саме питала, коли Петро обшкрібував мого й свого заступа,— каже, Ганю, а ти на всчоринку не йдеш. Тако спитала, а я їй шо могла відповісти,— Петро мовчить, він не любить зразу щось казати, а я Вері кажу, то ще побачимо, у нас гості. "Ну да,— каже Вера,— це ж у вас гості".
— От Вера,— вдарила в поли Тамара, ще й до тину, де ящичок для пошти висить, ступнула, і ящичок їй став у спину— От Мишко! — Вона ще й оглянулася, що їй замуляло в спину, й стала трохи боком до цього старого тину — це ще кусочок його залишилося, як стару хату третій раз соломою перекривали; вже деякі штахети такі стали — нігтем колупни, й відстає дерево купками.— Чуєте-но, Ганю, я зара буду йти далі, я дітей своїх шукаю.
— Ти,— Ганя таки за Тамариних дітей подумала,— шо це таке, шо Люда твоя так рано прийшла; вони приходить — я їй гостинця дам, вона трохи побуде та й іде. А це чось рано. Я не спиталася. Диви! Я думала, може, ти за чим послала, але як вона мовчить — постояла трохи на дверях у кухні, й я не побачила, де вона ділася.
— Ганю, то я щось хотіла,— аж називаючи кожне слово, переповіла Тамара, але за її сміхом годі було вгадати, чого це Люда зрання приходила.— Але я не скажу Все. Г-а-ню, не допитуйтесь, а я вже найшла. Мені щось тра було,— а Люда в мене така, шо не скаже, це тра два рази питаться, шо ти, Люда, хочеш.
— Я в неї питалася, де мама, Люда, каже, мама думає на роботу йти. А батько де, питаюся, Люда; батько, ще ми спали, пішов, каже. То шо я більш буду питати. Це щось мені треба було Петькові сказати, чи поїдемо до кумів у Житомир. То взяла б написала записочку, як ти знала, шо вона не скаже.
— Ай, Піню. Нашо про це балакать. Я вам сказала. Мені бігом треба було зранку. Я перерила в себе усі шухлядки,— думаю, де вона могла дітись, я ж знаю, шо цюди клала, в мене місце своє є, і це іменно якесь з дітей переховало або гратися взяло.— Тамара згадувала, про що саме балакала,— як це голова болить, то чогось усе вилітає на ходу— Думаєте шо, Паню, це Люда йде до вас,— я її посилаю,— і щось мені стукнуло в голову подивитись в її портфель. Я дивлюся в портфелі — а вона собі, видко, замотала ще вчора й держить у портфелі Мені місця не було! Думаю, нашо це вона їй треба? А вже як я собі зробила, шо мені треба було, й подумала, може, в школі їй шо сказали, щоб приносили — Тамара згадала й за старшого хлопця свого.— Мені, думаєте, раз не було, шо Вітьку застала, а він папіросу скручує,— так, певне, хотів закурити... Ну то він у мене більше в руки не возьме —о, ні. Він ще не пробував, який то дим з цеї папіроси,— я кажу, на-но потягни, попробуй, але він затулився, шо й очей не видко, каже, мамо, я більш не буду. І я з тих пір не чула, щоб від нього смерділо димом.
— Ой-бо, дурна, шо ти його мучиш. Він як захоче, то ти й знати не будеш.— Тамара побачила все лице Ганіне, таке відкрите й аж підозріливе наче, й вона сама трохи стямилася —— бо вже нареготалася, то скільки можна.— Ти, це якби я до тебе послала за чимсь позичити й щоб це дитина мовчала, а ти не знала, шо вона хоче, то як би це воно все було. Як Щось треба, то нащо це мовчати.
— Ну це таке, я вам кажу. Я вже не рада була, шо послала Люду Але щоб ви бачили, як мені тяжко зробилося, Г-а-а-аню.— Тамара взялася за поперек, шукаючи, де були болі.— Я встать не могла рано. Я не думала, шо це в мене почнеться °Це-го; мені вчора на вечорниці ще було добре, я так гарно погуляла. Але я не думала на завтра. Микола чось сказився, Давай додоми; кажу, йди, я тебе не держу. То він пішов, а мені Ще тра було ложки свої позабирати, то я кажу братові Льо-нДі, пожди, проведеш мене, бо я сама боюся йти, це така Дорога далека, ви шо! То Льонька мене пождав, я забрала ложки й ми ще зайшли до Льоньки посиділи трохи, але кажу, тра йти додоми, бо мене Микола вб'є. Льонька каже: то вставайся ночувати, а рано підеш; йди-и, я хоч уночі, а додоми прийду, мене діти ждуть.
— Диво, шо Славка зайшов, а Микола надутий сидів,— Славка мені каже, так хочеться хліба домашнього. Йому хтось казав, шо ти пекла хліб у печі.— ІЬня помаленьку одгортувала газетку на хлібині на тому стовпчику й аж боялася собі признаватися, чи це той хліб, що Славка хотів— Він каже; я заходжу в хату, а син читає за столиком; коли з тої хати Микола йде — вони поздоровкалися, а Микола як-то до дверей іде, то Славці нема шо робити, він іде за Миколою. Славка каже, мені здалося, шо Микола хотів, щоб я скоріше пішов од них. Він уже за хліб не питався,— каже, я бачу, що в ґаночку на столику півхлібини лежить, але в Миколи не хтів питатися, бо той такий лихий був,— він Миколі сказав, щоб ви вдвох приходили ввечері. Микола каже, не знаю, вона десь на Закусилівку пішла; я не знаю, чи ми прийдемо. Якщо вона прийде, то я перекажу; добре, добре,— і зачиняє хвіртку— Ганя тримала хлібину, й якби це не так за Славку й Миколу згадувала, то тільки й казала б, що; "Т]эеба, щоб це з тим хлібом таке було",— але цей хліб вже ж її був, прийде, покладе в хаті на стіл і згадає, що й Ігор не подержав у руках печеного хліба, так пішов в армію, і Славка, певно, хотів узяти з собою півхлібини.
— Він лихи-и-ий, Ганю, я ж вам казала, шо він мені робив
за ці коси.— Тамара замовкла й перш перебирала ґудзики на
піджаку, чи всі застебнуті; хустку ж хотіла зняти легенько,
а це смикнула, вкрунулася шиєю з-під хустки, аж гребінець
вилетів і вона його біля бока зловила.— Дивіться тепер, яка я!
— Тамара дивилася на Ганю, аж очі в неї світилися, думає, ото
Ганя зараз ойкне, Ганя, проте, не так здивована була, вона
ж знала, що Тамара хотіла відрізати коси,— її трохи диво
взяло, яка ця Тамара зробилася: як-то чогось не хватало, й не
скажеш до ладу — геть тобі якась друга жінка; але Тамара
худіша, то їй не так погано, як це їй: підрубала Клава, шо всю
шию видко.— Мовчи, Тамара, тобі гарно.-? Гані не треба було
розкутуватися, вона хустку зняла ще біля корови, тільки
в куфайці розстебнутій це стояла.—Це я, як Бал ял я, ходжу типір.
— Шо ви на себе говорите. Ви гарна жінка. Ви тепер як до війни,— знайшла іншу думку Тамара, але Ганя відразу якось їй вслід сказала, навіть не пробувала згадувати, яка вона на фотокарточках ще з довійни; вона сказала Тамарі:— Ми тоді собі щось закрутимо, але тако ніколи не ходили.
— Ой, тоді якось жінки вміли глядіть за собою; й робили, кажіть,— не легше було, чим типір; я ще себе молодою трохи знаю з карточки — якісь ми гарніші були, Ганю.
— Ну то молодші, та й тобі гарніші. Шо ж ти хтіла.
— Е, йдіть, Ганю, це я не так трохи кажу. А візьміть оно тодішніх старших жінок, як оце-го ми типір, хто тоді був, то шо — вони не гарніші за нас, отаких Балялів, як ви кажете.
Ганя немов хотіла на сміх звести всю цю розмову,— вона щось подумала, чи нічого такого не забулася, що їй Петро казав.
— Йди до хати, Тамара, може, трохи поснідаємо,— сказала Ганя вже трохи одцаленим голосом, бо нічого у голові не спливало, чи це вона так не могла згадати; що це таке з цею пам'яттю!
— Я не можу за їжу слухать, Ганю.— Тамара взялася собі за груди аж біля шиї — так од душі балакала.— Чось Порохнюк так рано йде.— Ганя й собі за хвіртку виглянула: — Де ти бачиш Порохнюка? — Тамара аж пальцем показала-.