Так, набравшись нових вражінь з батрацько-робітничого побуту, поїхала я додому вилежуватися на свойому твердому тапчані. Вже не стало кругленької рожевощокої Явдоні, що всі горшки перепробує в хаті, Хватохи. А стала суха, як дощечка, Докія. З коротким волоссям — брита ж, — воно відростає поволі.
Вдома я інстинктовно накинулась на цибулю. Правда, воно в хаті й так не було присмак, але картопля й олія були. Я ж мала своєю основною стравою цибулю, тушену в олії. Накришу повну риночку цибулі й ставлю її наніч у піч, щоб стушкувалася, і нічого смачнішого за це для мене не було.
Так що, — думала я, відлежуючись на тапчані, — як не поривай з домом, а все ж таки він єдиний тебе прийме і вигріє.
Моя горда автобіографія в 1923 році до "Плуга", де я писала, що порвала і ідеологічно, й матеріяльно з міщанськими тенденціями й батьками, не виправдала себе. Звичайно, що я не могла наслідувати ідеологію батька ("Бандити! Грабіжники!") і не могла примирити її з ідеологією київської пролетарської студентки, але все більше і більше била мене по голові кричуща розбіжність між дійсністю й тим, що щодня писалося в газетах, що настирливо вносила у вуха пропаганда навколо. Я вже не могла казати мамі, що так і треба, щоб у нас відібрали майно. Не мала тихого жалю до "доми", що забули про мене в ці роки, не цікавились, як я там, нічого не висилали. Що ж, як самі ледве животіють за картоплею-цибулею.
А тут ще й дітей виганяють... Льона ще якось там тримається в канцелярії суду, але ось Колю викинули з піонерів, ледве дали закінчити двоклясову школу. Це була травма, що боліла не тільки хлопця, але й батьків. Що ж то його далі чекає? Він же хоче продовжувати освіту...
Ганя вже побачила, що треба мати якийсь фах у руках і лаштувалась до Києва на бухгальтерські курси. Житимуть вони в Святошині, там Дмитро працюватиме в кооперативі продавцем. Вітя вже їздив із Дмитром до Києва і дуже здивувався: "Хата на хаті!" Він уже вимагав: "Де моя читая"? (Це так називав книжечку) "Де моя писая?"... Ганя, вкладаючи спати, гріла йому ліжечко й простиралка-укривалка, щоб часом не простудилась дитина в холодній постелі...
В зовнішньому жашківському світі наче нічого не змінилось, подій особливих не сталося, за винятком одної: отой таємничий чоловік Наці Шепель, що приніс мені колись томик Лесі Українки і що жив інкогніто, вже він заарештований. Він у домі Шепелів роками ховався, був це учасник п'ятигірського партизанського загону Соколовського, чи не сам отаман Сокіл. Точно не скажу.
В Жашкові після напружень цілого року нападає якась така лінь, що воля руху наче спаралізована. Я збиралась конче піти на Городища до Кухтів-сватів, щоб на власні очі побачити старовинні вали, та так і не пішла. Тоді я вже читала в "Повісті временних літ" про місто Торчеськ, якого археологи й досі не знайшли, і вирішила, що напевно Городища й є Торчеськ. Справді, встановлено, що південніше Юр'єва (себто Білої Церкви), в допливах Росі. На шляху з Галичини до Києва князь Мистислав Удалий зупинявся в Торчеську, а це ж та сама дорога, що й тепер: Київ, Біла Церква, Ставища, Жашків, на
Бузівку, Гумань і далі... Половці обступили Торчеськ... — Можна казати й так: з Гумані наступили половці (кумани) на Городища, і так це описує літописець: "... Половці повоювали і вернулись до Торчеська, і знесилені люди в городі від голоду й здалися. Половці ж, узявши місто, підпалили його, а людей поділили й повели в вежі до своїх родин та родичів. Багато хрещеного люду: стражденні, сумні, замучені, зимном сковані, в голоді, спразі й нещастях, із змарганими лицями, почорнілим тілом, в чужім краю, язиком запеченим, голі й босі, з ногами пораненими терням, із сльозами казали одне до одного: "Я жив у цьому городі", а інший: — "Я з того села"..."
... З Узина, Карапашів, з Кагарлика, Сабадаша, навколишніх сел, де оселив торків Володимир, по Росі та її допливах... Діялося в кінці XI століття (1093), а тепер у цих самих селах живуть нащадки й ото їх можна побачити в Жашкові на ярмарках, Ґорґулів, Бейзаків, Барабашів, Джоґол усяких... Все це діялось між Гуманню і Жашковом-Городищами...
Таку я малювала собі картину. Жашків ще може був по цей бік Володимирового валу (Троянів), а вже дідів хутір — поза ними, вже там були вежі половецькі, Тальне, Гумань...
Та й ось прийшов-підкрався час їхати до Києва і я так і не спромоглася встати одного ранку й сказати: — Зараз іду до Городищ...
34
1925/26. Третій курс в ІНО. Це вже останній рік. Мені вже ІНО була більша "дома", як сама "дома". Тут і постійна хата, оця в Кубучі 19-а кімната, і бібліотеки, і довжелезні коридори ІНО-університету, навіть з отим кривим старим швайцаром, що був сам частиною цього будинку. Був це солдат ще царської служби, на одну ногу припадав. Особливо комічно виглядало, як у місті заходила пробна протиповітряна тривога. Гудуть сирени, міліція заганяє "граждан і гражданочок" у підворіття, щоб на вулицях не було ні душі. Тоді й наш швайцар шкутильгав коридором, калатав дзвоником і вигукував: — Сполняй тривогу! Сполняй тривогу! — Як це так, що ніхто не завважив цієї гуморески в житті?
На нашому курсі залишився до кінця той поділ, що накреслився напочатку. "Непачі-аристократи" і "плебеї-селюки" не бачили одні одних і не віталися. Міські паничі й панни говорили лише російською, а українською, хібащо, з обов'язку, та й то не дуже. "Селюки" — скрізь і всюди — українською.
Десь там якісь методисти в наближенні до ідеології комуністичного суспільства вирішили запровадити бригадну методу. Це означало, що студенти проробляють рекомендовану літературу не кожен поодинці в бібліотеках, з особистими конспектами тощо, а гуртувалися в бригади по 5-8 чоловік і разом читали та обговорювали прочитане. Не сказала б я, що мали ми більше користи для шліфування мозку від цієї методи, але ми більше познайомилися одні з одними — в строгих межах давно встановленого поділу.
Ну, Западинського то я давно знала. Перестав він бути екзотичною постаттю, як скинув свою дивовижну маскувальну кожушину, вдягнувся в чистенький дешевенький костюм із краваткою, а на голові постала пристойна хвилястість стриженої чуприни. А вже на третьому курсі то наш Юліян зовсім позбувся своєї заячої наївно-глумливої посмішки і більше не цікавився, хто була ваша прапрапрабабуня. Посмішка ця змінилася ситим вдоволенням. Це відтоді, як він оженився з жидівкою і перейшов жити на приватку, певно до її папи-мами. Чи так — не знаю, з ним про це не говорила, про цю кар'єру сказав мені його товариш, Іван Теліга.
Теліга мав тоді аж два закохання. Одне — в Миколу Зерова, а друге — в Пантелеймона Куліша. Це Зеров у свойому семінарі поглибленого вивчення української літератури захопив Те-лігу Кулішем. Теліга тільки ним і дихав та мріяв присвятити своє життя вивченню спадщини цієї суперечливої й багатої постаті. Я з Іваном була у великій дружбі саме за це. Ось і досі бачу перед очима його добро-іронічний чи то вибачливо-глузливий вираз лиця. Радісно було зустрічатися — але не більше. Був це досить великий, вайлуватий парубок із широким "полтавським" лицем, повільною мовою, сильним українським самопочуттям кубанського козака, а тепер ще й з пристрастю до історії української літератури. Я таких людей, що мають пристрасть до інтелектуальних радощів, дуже поважаю, маю собі за рідних. Чи не був Теліга справді найбільшим товаришем тих років? Я знала, що Юровська живе в нього, і питалася, чому таку дегенеративну діву вибрав...
Василинина приятелька й ондокурсниця, Леся Юровська, сутулувата аж горбата, мала довгі розкішні золоті льокони, що трохи прикривали її горб. Маленька, з більшою за неї торбою через плече, з гортанним безапеляційним тоном доброю українською мовою і з величезним апльомбом та кривими ніжками,
— коли йшла, то з виглядом, що весь світ належить їй. Жила вона недалеко ІНО з мамою-вчителькою та сестрами. Василина, хоч і приятелька, називала її "золотокоса фея"... То як міг Теліга вподобати таку "золотокосу фею"? Ніяк вона не підходить кубанському козакові.
— Я її вподобав? — дивився на мене гірко-глузливо Теліга.
— Не знаю, як спекатися. Не впускаю — вона вікном улазить, шибку розбиває. Сама лізе... Я вдаю, що сплю, — вона бере щось металеве (ножа, ложку) та склянку і годинами цокотить, стукає над вухом... — Якась садистка... І не можна від неї відчепитися? — Ну, як?
Стала зрозуміла та тонка домішка суму в іронічному виразі. Теліга став жертвою агресивної самички. Це я вперше зустріла агресивність жіночої іпостасі. (З роману Уріса "Екзодус" тепер довідалась, що це — риса дочок Ізраїля). Але ж я не знала, що в Теліги такі жахливі обставини, що Юровська кліщами вчепилась у нього. А що я довідалась геть-геть згодом, через роки,
— то це вже зовсім дика безглуздість: за кожну розмову зо мною Юровська дряпала йому лице, виривала волосся з чуприни!
Через 40 років я взяла цю бувальщину до "Золотого плуга", а мені не вірять, що таке в житті може бути. І хто ж не вірить? Той, що обох їх добре знав.
Друга пара оформилася на очах: Євгена Смолинська і Гавриленко. Гавриленко був уже цілком дозрілий студент, однокурсник Василинин, Юровської, Костюка, тільки на історичному факультеті. Саме тоді повернувся з еміграції Михайло Грушев-ський, його можна було часто бачити на вулиці біля Академії наук. Гавриленко відразу став його учнем і дуже гордився, що належить до школи Грушевського. Василинин приятель, він часто в розмові з нею відзеркалював думки Грушевського, то через Василину і я також часом дещо знала. От, наприклад, Грушевський висловив таку думку: можливо, ми живемо між двома льодовиками. Можливо, прийде час, що вся наша цивілізація зникне, все вкриється новим льодовиком... Справді, як було вже три льодовики, а після першого — на Україні тропіки (оті ліси, що тепер поробилися кам'яним вугіллям), то чому не може бути й четвертого?
Тоді, тією ж дорогою, чула я, що як приїхав Грушевський з еміграції до Києва, як побачив старців-жебраків, безпритульних на вулицях — став і запитав: — Оце такий рай вони нам принесли? — Але ні разу ні від кого не чула я тоді осуду, чому Грушевський повернувся з еміграції. Та повернувся до того ж Гавриленка й інших студентів-аспірантів!
Як заслали Грушевського до Москви, так не стало й Гавриленка, він був заарештований і вже більш ніколи нічого я про нього не чула.