"Хто там?" —відгукнувся сторож.— "Іван Стружев".— "Чого тобі?" — "Чи не бачили, дядечку, Семена Лубкова?" — "При мені не виходив, хіба що до моєї зміни... а що?" — "Та в нас,— кажу,— а серце в грудях тільки гух, гух, гух...—У нас,—кажу,—хворий помер,— так головний лікар звелів негайно ж винести, а його, диявола, немає: мабуть, у своєї Мотрони виніжується!" — "Ха! ха! Звісно!" — засміявся сторож.— "То пропустіть мене, дядечку, його покликати, а то перепаде йому!" — "Збігай, збігай!" — Я вхопився рукою за воротину, щоб не впасти,— так у мене закрутилося в голові і від радості, і від страху. Заскрипів засув, напіводчинилася на ланцюгу хвіртка: я насунув нижче кашкета, обкотив комір шинелі, начебто змерз зі сну, й нагнувшись, вийшов із двору.— "Проворніше ж! — каже сторож.— А то мені випускати вночі й своїх заборонено".— "Я, дядечку, миттю!" — гукнув я —і влупив... А сторож іще й підхвалює: — "Так, молодець, живенько!"
— Ловко! — зауважив Андрій, широко усміхаючись.
— Так уже ловко, що тільки руками розведеш... Ха-ха! — розсміявся Дмитро.— Вранці, гадаю, яка там веремія знялася в лазареті! Ой, бодай їх курка вхвицнула!
— А далі ж як, мій орле? — нетерпляче спитала захоплена розповіддю Уляна.
— Що далі, моя люба? — усміхнувся Кармелюк і теж обпалив її поглядом.— Завернув я за ріг та й пустився не до міста, а до лісу, що зараз же чорнів над Дніпром. Біг я до лісу щодуху і аж тоді, як ускочив у густу ліщину, впав на землю й з півгодини відпочивав. Потім уже вільніше став пробиратися в гущавину, перебігаючи-галявини й просіки... На —світанку я вийшов на якусь доріжку й наткнувся на чоловічка; він дрімав на акуратному візочку, а в— нього була запряжена міцна конячина.. Спершу я хотів був сховатися в кущі, а потім ризикнув спинити чоловічка.
— Гей, пане-брате, куди їдеш? — гукнув я.
— Га?! — кинув він спросоння.
— Куди,—кажу,—їдеш? .
— На ярмарок у Трубайськ, пане службо.
— От і гаразд: мене теж посилав туди мій ротмістр.— Коня йому й візок під речі треба купити...
— Та я сам,— каже,— їду туди продати свого.
— То будемо сватами,— зрадів я, і чоловічок теж радий. Ну, наторгувався я для проформи, і вдарили по руках. Дядько запрошує мене в своє село могорич запити; та я відмовився, а попросив його продати мені ще свою свитку: на ньому була біла свитка, а зверху кожушок. "Солдатська,— кая£у,— шинель вітром підбита, а тепер ще ранками приморозки, то якраз саме під шинель була б свитка..;" Продав він і свитку мені за три карбованці...' Розпитав я ще в нього про. дорогу й, попрощавшись, сів на візка, та й покотив собі паном діло... Перепало таки першого дня конячині: тільки раз коло якоїсь"лісної корчми підгодував, роздобув у жида собі шапку та й махнув далі... Наступного дня вже спокійніше їхав, навіть у якомусь містечку купив собі дві пари одягу й доправився без будь-яких пригод до Проскурова... Ну, там уже треба було бути обережнішим: міг хто-иебудь і впізнати; я, на лихо, по дорозі постригся й поголився, а то в лікарні був отакенну бороду запустив, та не терплю тільки її... Ну, виходить, знову треба було мати, щоб відвести очі, бороду; от я й переодягся жебраком-дідом, змайстрував лляну бороду та й рушив іменем Христовим у рідні місця... По-справжньому навіть не знав, де б розвідати про вас, мої друзі, про своїх; думав у своєму селі розвідати, а от мене й привів господь просто до своїх та ще до яких, до найближчих моєму серцю, до найкрев-ніших!
— Голови за тебе! — крикнули Андрій і Дмитро.
— Ну, то і я ж кожному другові вет за вет,"— скрикнув сп’янілий від бурхливої радості Кармелюк, обнімаючись з своїми друзями.— Ну, а пані дозволить... по дружбі... по-приятельському... як товариша... посланого богом?
— Ще б пак! — підтримав Дмитро.
Уляна стояла якусь хвилину, зашарівшись і потупивши в долівку очі, потім блиснула ними й мовила завзято:
— Що ж? Коли друзі, так друзі! — і-дзвінко, гаряче поцілувалася з отаманом. .
— Ур-ра! Бий з фронту! Вип’ємо тепер за здоров’я нашого батька, за його визволення, за нашу радість! — вигукнув Дмитро.
Уляна кинулась усім наливати повні склянки, і всі
•почали пити за здоров’я один одного з радісним гамором, поєднані однією любов’ю, одним поривом... А тепла,_ сповнена солодкою знемогою ніч непомітно пливла й наближала чао до світанку.
— Ну, пора і по дворах! —■ промовив, нарешті, Дмитро й рішуче підвівся з лави.— Отаман ще й після хвороби не дуже зміцнів та й натомився в дорозі... а ми все чаркуємо.
" Давно йому пора спочивати; вже, здається, світає,— стурбувався й Андрій,— а де ж батькові постелять?
— Тут, тут! —■ заметушилася господиня.— В цій хаті просторо.— Я зсуну два, три ослони...
— О-о,— потягся Дмитро,— наша господиня — золото, ублаготворить як слід... Ну, добраніч! Ходім* здоровило, до свого хлівця...— І Дмитро, ухопившись для рівноваги за плече Андрія, вийшов за ним, покривулявній, з хати.
Стривай, молодице,— заговорив Кармелюк, коли зостався з Уляною віч-на-віч,— я не зніжений, звик більше на сирій землі або на голому камінні вилежуватися, то для мене не труди своїх ручок...
Що ти, пане? Щоб я допустила свого дорогого гостя валятися, як наймита? — запротестувала вона й дужими руками підхопила ослона.
*** Та стривай же, люба! Покинь! — І Кармелюк узяв її за руку.— Звідки ти знаєш... може, мені приємніше бути в тебе за наймита?
Моєму панові? Моєму отаманові? Моєму батькові та бути за наймита? — жахнулась Уляна і нараз уся засоромилася, спалахнула, як полум’я, й закрила довгими віями свої очі.
Ну, в батьки то ще рано,— усміхнувся Іван,— в батраки, в наймити до такої кралі — і то щастя!
— Не жартуй! — промовила вона глибоким, грудним голосом і несподівано здригнулася, поблідла й сіла на ослоні, мов підстрілена пташка.—Тобі, пане, жарти, а мені не до них,— зронила вона.
— Слухай, моя красуне! — палко заговорив Кармелюк, не випускаючи тремтячої Уляниної руки.— Не жартую я... а хочу одразу, як новому моєму другові, висловити все, що кипить" отут,— показав він на груди,— бо не можу стримати неслухняного слова, не можу погасити полум’я... Краще одразу висловити все, щоб не плутатись, та й урвати, або дати вільну волю!..
— Не треба, батьку! — тихо скрикнула Уляна. *
—• Ні, треба... Одразу... просто... щоб не вадило й не ко-родило! Вподобав я тебе, як тільки вперше побачив... мало сказати вподобав: тавром урізалась у серце, і тавро те випалила своїми очима... Не брехав я, коли казав, що до всіх моїх мук ти додала ще найгіршої! Врізалась і стоїш от перед моїми очима пишна, сильна та гарна, як намальована картина, і просто дивишся мені в душу... а очі твої і печуть, і голублять, і пестятЁ... Солодко мені дивитися в них і боляче; якась' незрозуміла сила вабить мене, тягне до тебе, і я почуваю, що нові кайдани ламають мою волю, в’їдаються в серце й сковують душу... Ех, Уляно! Кайдани ці були страшніші й болючіші за ті, що рвали до крові моє тіло!
— Ой матінко моя! — скрикнула Уляна, вхопившись руками за голову.
— Коли я був зробив замах на себе,— вів далі він,^ то справді ждав тільки самого забуття... тільки б скоріше з голови та з серця все вилетіло, щезло... і нутро в мене заніміло, а от як побачив тебе, як почув твій голос, так усі ра-* ни мої одразу відкрилися v й залилися гарячою, мов огонь, кров’ю... Люблю я тебе! Кохаю, як нікого ще, здається, не кохав!
— Як нікого? — вхопилася вона чіпко руками за отаманове ^плечей, нахилившись, вп’яла в нього свої палючі, сповнені кипучої пристрасті очі; груди її високо підіймалися й здригалися, коли вона дихала; збуджене обличчя палало вогнем, з уст виривалося гаряче дихання...
— Еге ж, як нікого! Любив я свою дружину глибоко, дуже, але та любов була спокійна й тиха... А ти в мені підіймаєш якусь бурю, кип’ятиш кров, туманиш голову, П?ЯНИПІ якимись чарами...
— Не чарами,-а своїм серцем,^ заговорила вона поривчасто,— бо й воно, мов п’яне, рветься до тебе... Постривай, вислухай! — спинила вона владним голосом поривчастий рух Іванів.— Ти ще не знаєш мене... Я ж страшна... Не відьма, ні,— а чую в собі якусь силу: якщо вже я кого полюблю, то не те що життя своє віддам за нього, а ніякої муки немає такої, якої б могла я злякатися заради свого коханого... Всю себе за нього, до останньої краплини крові, до останнього подиху!
— Орлице моя! — скрикнув Кармелюк, притягаючи до себе красуню.
— Стривай, ще не все! — вислизнула вона з обіймів.— Всю себе віддам, так, усю,— але тому, хто й мене вірно полюбить’... Але ж як узнаю, що коханець мій мене дурить, і за моє щире серце ще й сміється,— не спинюся я ні перед чим, а відомщу йому, відомщу! Жартувати, може, і я жартувала в своєму житті не раз, крутила голови й хлопцям,
ї жонатим, навіть тішило мене погратися з дурнями... А це тому, що я й досі нікого не любила... Нікого,— підкреслила вона,— але якщо покохаю... А тому-то я й кажу тобі, не жартуй зі мною... Чую серцем, що люблю тебе!
— Та ти мені ще миліша в сто крат з своєю грізьбою! — скрикнув Кармелюк і поривчасто притяг до себе молодицю; але вона знову, мов змія, вислизнула від нього й крикнула хрипко, наче пересохлим від спеки голосом:
— Постривай, послухай! Адже тут життя горить...— і вона швидко заговорила, боячись, що хтось або щось перешкодить їй висловитись: — Я ж нетутешня, а з-під Києва... Панською кріпачкою була... І служила навіть недовгий час при покоях панських. Пан хотів згвалтувати — так я йому покусала руки... А пані, довідавшись про те, ще мене ж і одшмагала, ну, я підпалила їм тік і клуні... Виждала час, коли все звезуть на тік, і підпалила... Майже через рік... На мене й подумати не могли... А потім повернувся в наше село москаль Михальчук, старий уже, а карбованців наскладав і надумав женитися. Сподобалась я йому; він до пана — купити, отже, мене; пан заправив триста карбованців. Той заплатив і на другий же день повінчався зі мною. Мене ж навіть і не спитали, любий він мені чи не любий? Яка там у кріпачки воля? Повели, та й годі! Та, правду кажучи, я була навіть рада: кохати я нікого не кохала, а воля все ж таки й нашій сестрі люба... Ну, прожила я з своїм дідом років два, звикла до нього; але несподівано його деревом прибило в лісі, і осталась я молодою вдовою.