Важко було знайти партизанів. Аж от чую, Ковпак розбив у Наровлі німецький гарнізон.
Минув місяць. Де сосна яка впала, де яка стежка лягла — все я знаю в своїм районі. Намалював на бумажці, села зазначив, де е німці, а де їх нема. Видав той листочок Петрові Оре-шичу.
Пішов Петро з своїми людьми до лісу, натрапив на загін Се-ливоненка. А я в своїм селі живу, людей вишукую підходящих та зв'язую їх з партизанами. Сто та ще й п'ять чоловік дав отак у загони.
А то присилає до мене Хитриченко з загону Ковпака дівку Марусю з пакетом. Вона мені й каже: "Треба цей пакет віднести до Радомишля на суконну фабрику і передати одній жінці".
Я питаю: "А чого ж ти сама цього пакета не віднесеш?"
"Мені,— каже,— не по дорозі. Я на Київ мушу йти по завданню, а пакет доведеться вам передавати".
Вона пішла далі, а я став ладнатися в дорогу. Коли це наскочили до радгоспу жандарми. Ніч була місячна. Я мерщій вискочив з хати та заховався біля комбайнів, обкидав себе сіном і лежу. Шукали, шукали — не знайшли, поїхали тоді в село, забрали мою жінку і сказали їй: "Як принесе твій чоловік той пакет, що йому дівка передала, то відпустимо тебе додому".
Це вже мені потім сусіди розповідали. А хіба ж міг я той пакет їм віддати?
659 22*
Два дні переховувався, на третій прийшов додому, застав старшу дочку та й раджу: "Слухай, дочко, може, й тебе заберуть, як матір. Ховайся!"
Та не встигла вона сховатися. Прийшли німці, взяли її з дітьми і повели. А менша в цей час до радгоспу ходила, а то б і ту забрали. Додому вже я більше не навідувався. Ночував то на полі, то в лісі. А мою Валю переховували сусіди. Отак і жив, доки не з'явився в наших краях Селивоненко. Тоді прийшов я до сусіда та й кажу дочці: "Ходім, дочко, до партизанів".
І пішли ми з нею. Я комірником зараз працюю, а вона допомагає куховарити. Тринадцять літ їй усього. Жінку мою розстріляли німці в чистий четвер, перед Великоднем, а старшу дочку з дітьми вивезли, а куди вивезли — ніхто того не знає. Гомоніли люди, що з Іванкова три машини виїхали вдень, і тільки надвечір повернулися. В лісі виявили потім могили. Може, і дочка моя з дітьми в могилах тих... А дружину перед розстрілом мучили, руки їй викручували, глумилися.
Був у нашім селі староста. Ото понапиваються з комендантом, а тоді заходять з крайньої хати і давай людей палкувати. Декого вже разів зо три бив. Упхається до людей, здрастуй не скаже, а одразу палицею б'є по чім попало. І не дивиться, чи дитина перед ним, чи стара жінка — йому байдуже. Таке ж стерво, як німець. Оце вулицею йде — бах чоловіка... А за що? До радгоспу приїде — теж б'є жінок. Не дожене, бува, то грудку землі схопить і кидає навздогін.
Допомагав йому у всьому німець Роберт. Ну й катюга — не доведи господи! Треба було скопати чотири гектари під город. Степан Осипенко каже своїй бабі: "Напечи хліба, бо немає вже чого їсти". Зосталась вона хліб пекти, а тут заходить до неї німець і давай її нагаєм шмагати. Бив, доки на поле не пригнав. Так і зосталося в діжці тісто не випечене.
Одного разу присікався до колгоспника Шиманського: "Чому не копаєш?"
"А я тобі що, найнявся?"
Німець підіймає нагая, а Шиманський лопату. Та як торохне нею німця по руці, аж держак розколовся. Тоді навалився на Роберта, мало не задушив. Вже стягли його полонені, боялись, щоб їх німці не порозстрілювали. Ну, ви скажіть, оцей Шиманський так міцно вчепився, що довелося його бити по пальцях, тільки тоді він німця випустив з рук.
Устав Роберт блідий, пом'ятий, переляканий. Нікому не пожалівся з начальства і Шиманського більше не зачіпав. А в німця вже така вдача: б'є, доки кров не виступить. І тоді втікай, бо стоятимеш, то він тебе до смерті лупцюватиме. Одного колгоспника, Данила, отак бив-бив, бив-бив, а той усе стоїть. А тоді впав і одразу знепритомнів. Так його, безпам'ятного, й до хати занесли.
А то ще німці таке придумували. Треба їм людей до Германії взяти, а люди ж не хотять туди їхати. Вони тоді оголосили,' що благочинний правитиме в церкві службу божу. Приїхали люди з Дубового, Буди, Вовчківської, Залішан, Військового, Шкниви. З хутора П'ятаків теж прибули. А німці на машинах оточили церкву, повибирали молодих та дебелих і погнали їх на Германію. А в селі Красятичах німці відкрили ярмарок. Поз'їжджались туди люди. Ярмаркують день, ярмаркують другий, а на третій оточили ярмарок солдати і почали людей ловити на Германію. Тепер народ нікуди й не потикається. Німці навчили.
До нас підійшла дівчина.
— Тату,— звернулася вона до Гаврила Гнатовича,— ходіть обідати.
— Оце моя дочка Валя. Самі ми тепер з нею лишилися. Дівчина зніяковіла. Потім на її молоде личко набігла немовби хмарка. Заблищали оченята. Глянула на батька.
— Ідіть же, а то прохолоне,— і помчала стежечкою, босонога, бистра, ловка.
— Піду,— сказав батько,— а то моя мала буде сердитись. Вона так турбується, щоб я вчасно поїв гарячої страви. Боїться лишитися сама. Нікого в неї з рідні нема, тільки я. А в мене — вона,— і Гаврило Гнатович глянув їй вслід поглядом, в якому було стільки зворушливої ніжності, любові і теплоти, що це мимоволі зворушило нас.
ВІН З НОВОСІЛОК ДНІПРОВСЬКИХ
У партизанському з'єднанні Селивоненка ми познайомилися ще з однією людиною, про яку бійці й командири говорили особливо тепло, ніжно.
Він сидів на пеньку, сивобородий, худорлявий чоловік у коричневому брилі, помітно вицвілому під сонцем, обмитому не раз дощами, посіченому міллю.
Червона стрічечка горіла на брилі стиглою шипшиною.
Цей партизан не був стрілком, не ходив у розвідку, не пускав під укіс ворожі ешелони, але робив у загоні велику справу — він шив і лагодив партизанам чоботи.
Своїм гострим оком одразу помічав тих бійців, у яких зношене взуття потребувало негайного ремонту, і говорив при цьому співучою українською говіркою:
— Ой Миколо, Миколо! Лаяти тебе нікому. Хто ж ходить у таких чоботях? Чи не знаєш стежки до моєї майстерні? Покажу зараз, покажу.— І він брав трохи зніяковілого бійця, вів до своєї "майстерні", де, крім чотирьох дрючків, закопаних в землю, і напнутої на них ковдри — від сонця й дощу,— нічого більше не було.
Сам майстер, замість стільчика, мав у своєму розпорядженні дубовий пеньок, біля якого лежали різних розмірів колодки, а в жерстяній баночці з-під консервів зберігалися кленові цвяшки, просмолена дратва з защетиненими кінцями. Тут же, просто на траві, лежали акуратно складені шматки шкіри для на бойок, закаблуків і всіляких латок.
— Ось куди, Миколо, потрібно було прийти. Ну, голубе мій, скидай чоботи.
— Та я ще можу ходити і в таких. Потім... Я скоро дістану собі нові. Ось підемо на операцію — і дістану. Навіщо ж в,ам завдавати собі клопоту?
— Дістанеш, то й добре. А поки що скидай! Ну, чого дивишся на мене такими очима? Наказую! — жартівливо гримає він на бійця, і в його карих добрих очах світиться турботливість і батьківська ніжність.— Промочиш ноги, застудишся, будеш хворіти. А хто за тебе громитиме фашистів? Про це думав?
— Не застуджусь... Я вже загартований.
— Давай, давай, Миколо. Годі сперечатись. Мені треба працювати. Наказано тобі скинута чоботи,— значить, скидай. Це все одно, що командирський наказ... Ясно?
Микола нарешті піддається вимозі шевця, сідає босий просто на землю й з цікавістю стежить, як умілі, спритні руки Якова Ісайовича Сапожникова, озброєні шилом і щедро насмоленою дратвою, стали поратись біля драних чобіт.
Познайомившись з майстром, ми дізналися, що в нього перед війною було двоє синів. Старший, Олександр, працював в авторемонтній майстерні, а меншого, Овсія, мобілізували з дому до лав Червоної Армії. Про їхню долю він нічого не знає. При ньому жила тільки шістнадцятирічна донька Дора —— тиха, соромлива дівчина з непевними рухами, настороженим поглядом, наче вона все ще когось боялася.
Пережитий жах, здавалось, назавжди залишив свій незабутній відбиток в її очах, в її ще дитячій, незміцнілій душі.
— А ми з нею мало не загинули,— сказав Яків Ісайович, коли Дора, принісши батькові обід, пішла знову до кухні, де вона допомагала куховарці.— На волосинці від смерті були з нею... І не раз.— Відклавши останню пару полагоджених чобіт, швець почав розповідати: — Сам я родом з Новосілок Дніпровських, Вшцедубечанського району, Київської області. Може, бували в нашому селі? Не бували? Шкод<а! Село красиве, багате. Працював я в шевській майстерні при колгоспі і, мабуть, непогано, тому що не раз видавали мені премії. Адже я з малих років — труженик. Працювати люблю, роботу свою знаю. У тридцять дев'ятому році приїхали до нашого колгоспу люди з Розважівського району, просять голову: "Відпусти Якова Ісайовича — мене, значить,— до нашого села Красятичів хвилю ударницьку підіймати. Є, мовляв, у нас майстри, але досконалості в них бракує. Обучити треба, показати, що й до чого..."
Поїхав я, став до роботи. Жив добре. І ось почалась війна. Вже німець до Дніпра добирається, а я все шию чоботи.
Радять мені добрі люди: "Якове Ісайовичу! Хороший ти чоловік, справжній труженик. Жаль, якщо німець тебе заб'є. Кажуть, він в першу чергу винищує комуністів, комсомольців, активістів. Але і євреям не дає пощади. Рятуйся, доки пе пізно".
Вирішив я з моєю Дорочкою перебратися на той бік Дніпра... І рушили ми в дорогу. Підходимо до одного села, зустрічаєм діда: "Куди йдете, люди добрі?"
"У Мосейки",— кажу.
"Не ходіть туди... Там уже німці. А ви, я бачу, євреї. Краще десь переховайтеся, поки вони далі пройдуть, а тоді, може, вільніше буде".
"Хто ж нас переховає?" — запитую в нього.
"Та я можу вас помістити у своїй клуні. Живу на околиці села, у мене й перебудете. Якщо хочете, ходімо зі мною".
Хіба ж я міг відмовитись, коли добрий чоловік простягає мені руку допомоги? Ні, я відмовитися не міг.
Пішли ми з ним. Ховалися в його клуні вісім днів. Прізвища його не знаю, але живе він у Макарівці. Дві дочки в нього, вчительки. Вони нам їсти приносили...
Ну я так думав: "Доки ж ми будемо сидіти в клуні? Краще вже пробиратися до рідного села. Там мене люди знають, допоможуть у тяжку годину".
Подякували ми вчителькам і дідові та й вийшли на дорогу. Я кажу моїй Дорочці: "Ти, Дорочко, йди вперед, а я за тобою, немовби ми чужі. Якщо мене зупинять і вб'ють, то хоч ти залишишся живою".
Обійняв я її, поцілував, а вона плаче: "Тату, не хочу тебе лишати.