А точніше буде сказати, що Ніна втрачає нас з тобою. Тільки ж, Марійко, справа не лише в цьому. Коробейник якось іде проти всього колективу. Ось що страшно.
"Ну, це вже занадто,— подумала Марійка.— Юля іноді перебільшує. Коробейник любить свій класний колектив. У неї така болісна заздрість не до всього колективу, а до мене, наче я стала їй на дорозі".
Того дня увечері на комсомольських зборах обирали представника від шкільної молоді вітати обласну партійну конференцію. Юля Жукова запропонувала кандидатуру Марійки Поліщук. Почулися схвальні вигуки. Слова попросила Ніна Коробейник і зовсім несподівано почала:
— Мені здається, що доцільніше обрати не Поліщук, а Юлю Жукову. Жукова — найстаріша комсомолка, вона — секретар комітету, її знає вся школа, добре знає райком. Марію Поліщук останнім часом стала скрізь висувати група її друзів. І, я б сказала,— підносити. Це неправильно. Я проти її кандидатури.
Знявся шум. Негайно ж узяв слово Вова Мороз.
— Дуже мене здивував виступ Коробейник,— заявив він.— Ми всі добре знаємо Жукову як комсомолку-активістку. Але що це за обвинувачення кинула тут Коробейник на адресу якоїсь "групи друзів"? Ти, мабуть, і сама добре знаєш, — звернувся він до Ніни,— що Марія Поліщук не потребує ніякого ні висунення, ні піднесення. Вона сама по праву посіла перше місце в школі як найкраща учениця-комсомолка. Сама своїми блискучими успіхами в навчанні вона заслужила на честь вітати партійну конференцію від імені шкільної комсомольської молоді.
Ніні було боляче слухати цей виступ. Хай би сказав ці слова хтось інший, а не Вова Мороз. "Перше Місце", "найкраща учениця", билося в голові, вистукувало серце. В ту хвилину здалося Ніні, що Мороз навмисне хотів своїми словами принизити її. "Що я йому зробила поганого?" — майнула гірка думка.
Обрали Марійку. Коробейник відчула, що треба було й собі голосувати за неї, чесно відмовившись од своїх слів. Але не здіймалась рука, і Ніна була єдиною, хто утримався від голосування.
Після зборів до Коробейник підійшла Юля Жукова. Ніна чомусь так і думала, що Жукова обов’язково говоритиме з нею, і приготувалась до цієї розмови. Та Юля почала зовсім з іншого, а не з тих слів докору, що їх сподівалась почути Коробейник.
— Я бачила,— сказала Юля,— як тобі важко було слухати виступ Мороза. Правда ж, Ніно?
— Ти питаєш зараз щиро, як моя подруга? Гаразд, Юлю, і я скажу щиро: боляче було слухати. Адже він навмисне підкреслив оте — "перше місце" і таке інше...
— А мені було боляче слухати твій виступ, Ніно!
— Не могла ж я йти проти свого переконання!
— Ніночко, це не переконання твоє, а просто заздрість. Не роби таких очей, ми ж говоримо щиро, як подруга з подругою. Чи, може, вірніше — як колишні подруги?
Коробейник схопила Юлю за руку:
— Колишні? З тобою?
— Бачиш,— сказала Жукова,— ти продовжуєш шалено заздрити Марійці.
— Юлю,— скрикнула Ніна,— а ти хіба забула, як я принесла Тетяні Максимівні зошит Марійчин, як я просила за неї?
— Ні, цього не забула. Ти боролася сама з собою, і тоді перемогла в тобі наша Коробейник, хороша, щира подруга, однокласниця. Але Марія пішла вперед, і ти знову стала їй заздрити. Що ти робиш? Для чого ти вирощуєш у собі таке низьке, негідне почуття?
— Ой! — тихо зойкнула Ніна.— Ти мене звеш негідницею? Юлю!
— А знаєш,— сказала Жукова,— якщо це почуття переможе все, що в тобі є хорошого, ти й станеш такою...
Коробейник зблідла.
— Як ти можеш мене так називати! — задихаючись, промовила вона.— Тільки за те, що я маю гордість, самолюбство! Я не можу... не хочу з тобою більше говорити!
* * *
Незадовго до початку останньої чверті Євгенію Григорівну виписали з лікарні, і Марійка забрала її додому. Мати дуже ослабла, схудла. Рани загоїлись, але шкіра злущувалась, сходила пластами, обличчя було спотворене.
— Не дивись на мене,— говорила вона дочці,— не завдавай собі жалю. Страшна я, правда? Ну, тепер — вдома, тепер уже пішло на одужання. За тиждень-другий встану.
"Вона не знає всієї правди,— з мукою думала Марійка,— їй дозволили повернутись додому, бо лишилось єдине — померти".
Проте неминуча смерть матері здавалась для Марійки такою далекою, неможливою, що не могла затьмарити радості бачити матір знову вдома і знову чути її голос. Лишалась і досі надія на диво, на новий могутній препарат, що ось-ось винайдуть радянські лікарі, надія на те, що сам організм хворої переможе.
Марійка не пропускала тепер жодного примірника газети "Медицинскнй работник", купувала медичні журнали, читала багато книжок з медицини.
Одного разу до рук їй потрапила стаття про досліди вчених з метою виявити походження пухирчатки. Наука лише намічала шлях до пізнання цієї хвороби, та дівчина немов відчула підтримку від зовсім незнайомих їй лікарів-дослідників, які вдень і вночі шукають засобів перемогти страшну хворобу. Коли б вона тільки вміла, коли б могла, вона б, не задумуючись, пішла до них у лабораторію, щоб працювати поруч з ними, допомагати їм.
Тепер, з хворою матір’ю на руках, Марійці стало ще важче справлятися з безліччю дрібних і великих справ. Правда, багато допомагала Варя Лукашевич, але їй же самій треба було наполегливо працювати над підручниками. Заходила часто сусідка, обіцяла приїхати й сестра Євгенії Григорівни. Хвору треба було уважно доглядати. На готування уроків у Марійки лишалося зовсім мало часу. А на порозі стояла остання чверть учбового року, випускні екзамени підсунулись зовсім близько.
Одного разу так сталося, що ніхто не зайшов допомогти, у Варі був грип, і Марійці довелося самій і обід варити, і прати, і доглядати матір, якій стало раптом гірше. А наступного дня Євдокія Казимирівна викликала Марійку відповідати фізику. Весь клас здивовано і занепокоєно слухав, як учениця в’яло і заникуючись відповідала урок. На більшість запитань вона зовсім нічого не могла відповісти.
Лише вчителька була цілком спокійною. Справді, її зовсім не дивувало, що краща учениця так відповідає. Її ніколи не цікавили причини, вона завжди була холодною та байдужою.
Євдокію Казимирівну в класі не любили. І, дивна річ, ніхто з учнів не міг би пояснити толком, за що ж її не люблять. Хіба, може, за те, що, викликаючи когось із учнів відповідати урок, учителька облизувалась? Так, так, делікатно облизувала кінчиком язика тонкі губи. Просто собі — погана звичка. Та всьому класові в таку хвилину було чомусь дуже неприємно.
А ще Євдокія Казимирівна не знала прізвища жодного з своїх учнів. Вона просто вказувала пальцем на школяра і говорила:
— Прошу вас до дошки!
Перед тим, як поставити оцінку, запитувала: "Хто мені відповідав?" Не — "Як ваше прізвище?" — а саме — "Хто мені відповідав?" Це теж здавалось образливим.
Коли хто-небудь, не вивчивши уроку, починав виправдуватись, Євдокія Казимирівна холодно говорила:
— Причини поясніть вашому дідові.
Іноді це речення вона варіювала:
— Причини поясніть вашому лисому дідові...
Невідомо, чому вона так зворушливо любила дідів, але від неї часто можна було почути: "Ваш дід не буде вчити за вас фізику". Або: "Не заздрю вашому дідові, що має такого внука!"
Все це дратувало учнів.
Не подобалось і те, що вчителька фізики майже перед кожним своїм уроком заявляла класові, що в неї або малярія, або мігрень, або: "У мене щось схоже на базедову хворобу, і тому прошу сидіти абсолютно тихо".
Їй дали прізвисько Малярія Базедівна. Поряд з цим звали її ще й маркізою. Так назвали її дівчата після того, як вона побачила у Софи Базилевської пофарбовані нігті і сказала: "Ви не учениця, а маркіза!"
Незважаючи на це, дехто з учнів думав, що їхня "фізичка" дуже добра людина. Вона, наприклад, майже ніколи не ставила двійок. Коли учень відповідає на двійку, Євдокія Казимирівна ставила йому трійку, а троєчники завжди мали в неї четвірки.
Правда, саме така "добрість" учительки у багатьох десятикласників і викликала до неї явну неповагу. Навіть Мечик, одержавши в неї якось трійку, замість двійки, сказав:
— А нашій Малярії Базедівні, глядіть, скоро "заслужену вчительку" дадуть. Подумайте — жодної двійки з фізики!
Ніхто не знав, яку оцінку Євдокія Казимирівна поставила Марійці. В думках кожний вирішив, що більше як на двійку учениця не відповідала сьогодні.
Та ось на великій перерві Марійка підбігла до Жукової:
— Ти подумай, Юлю, вона мені поставила четвірку! Як це тобі подобається?
— А ти що, обурюєшся?
— Ні, просто образливо. Наче якась подачка. На, мовляв, тобі та знай мою добрість. Ти ж чула, як я відповідала? Всього один раз, і то швидко, прочитала завдання. Уявляєш?
— Дуже добре уявляю.
— Ну, от. Я не витримала, Юлю, сказала їй: "Євдокіє Казимирівно, адже я відповідала на двійку". А вона знизала плечима, каже: "Ви хочете, щоб я поставила вам двійку? Хіба ви зацікавлені в тому, щоб знизити в класі процент успішності?" Так і сказала, подумай! Процент успішності!
Цю розмову двох подруг чули й інші учні. Мечик гукнув:
— Марійко, що за музкомедія? Скажи Малярії "дякую", і все!
Саша Нестеренко, якого за смуглявість і чорні кучері звали в класі циганом, поблискуючи очима, доводив:
— Зараз "фізичка" зробила правильно. Адже ти фізику знаєш і тільки випадково сьогодні зірвалась...
— Мене обурює інше,— говорив Вова Мороз.— Малярія Базедівна навіть не поцікавилась, чому Марійка не вивчила урок!
Так десятикласники обговорювали сьогоднішню відповідь Марійки.
Ніна Коробейник теж здивовано слухала, як Марійка незграбно відповідала урок. "Це — закономірність,— майнула у Ніни раптом думка.— Роздмуханий успіх, дуті "особливі" п’ятірки не можуть стати чимсь тривалим і постійним".
Вона з задоволенням подумала, що в неї ніколи не було жодної посередньої оцінки. Лишається остання чверть, найкоротша, а також і екзамени. Немає сумніву, що й на екзаменах у неї будуть лише п’ятірки. Вона, Ніна Коробейник, напевно єдина одержить золоту медаль.
Їй було байдуже, що однокласники так вражені зривом Марійки, хвилюються, хочуть їй допомогти. "Диваки! Ось екзамени принесуть ще цікавіші матеріали",— в думках розмовляла з собою Ніна,
Юля Жукова запропонувала встановити на квартирі в Марійки чергування.
— Знаєте, як Марійці тепер важко? — гаряче говорила Юля.— Ну, допомагає Варя, та їй же теж треба уроки вчити.