ле й це ще було не все, бо треба ж вивести середнє число з кожного лапу, а тоді середнє по кожній культурі, а тоді по всьому колгоспу. Роботи комісії вистачало па день, на два, а то й па три. Справи своєї комісія не відкладала школи, так було й цього разу. Інтерес до її роботи щороку затьмарював усі події в Світлоярську, цього ж року мимоволі виникало припущення, що цікавість не буде занадто гострою, бо й небіжчик у селі, і Петро Безтурботний з своєю химерною новобудовою. Але вже надвечір першого дня роботи комісії дядько Зновобрать зробив сенсаційну заяву: на світлоярівських полях достигав такий небувалий урожай, що колгосп "Дніпро" міг цього літа дати державі мільйон пудів хліба! Коли ж по всій Україні стоять такі хліба, тоді республіка вперше в своїй історії дасть мільярд пудів хліба. Ось тобі й иіфагорейські міфи! Про таке не чувано тут зроду, а люди ж ці жили в самому центрі грандіозного землеробства, може, найстарішого па планеті, яке зародилося в часи ненростежені, певно, за багато тисяч років до скіфів, розквітало, вмирало, земля заростала полином і пирієм, ставала цілиною, твердю, тоді знов розорювалась і цілі тисячоліття годувала свої п чула цивілізації хлібом, щоб умирати ще й ще і ставати цілиною, а тоді знов пухкою ріллею, чорним родючим лоном, яке приймало з рук людських кругле зерно, і щедро проростало злаками, просом, ячменем, житом-пше-пицею і всякою пашницею.
Всього було, але щоб мільйон і мільярд!
Автор негайно помчав до Світлоярська (не подумайте, що на весілля, ні!) і по телефону передав у центральну газету свою захоплену кореспонденцію, яка звалася "Колос братерства":
"Колп йдеться про хліб, про обов'язок республіки перед Радянського державою, ми призвичаєні до словосполучення "в засіки держави". Нині хотілося б сказати підпесепіше: "В житниці держави",— і це відповідало б народним уявленням про хліб як про синонім життя: иедарма ж один з найвідоміших злаків здавна зветься у нас житом. Але мені сьогодні, в цю високу й незмірно урочисту хвилину, хочеться вжити трохи невластиве слово "чаша", може, згадавши оті стародавні кам'яні зображення на могилах у степах, отих добрих і спокійних жінок — втілення родючості, які тисячоліттями стоять серед золотистого похилого колосся і тримають у руках чаші достатку й гостпппості.
Мільярди пудів хліба Росії, мільярд казахстанський — це вже було і ще буде. Мільярда українського ще не було ніколи. Ми сотворили його внерше і даємо в спільну чашу братерства. На цій землі пшеницю і жито вирощували здавна, але ще ніколи не бачили тут такого врожаю, по лилося ще ніколи таким потоком до-
'бірно зерно, і с щоеь символічне в тому, що Україна дає свій мільярд після того, як брати її російські й казахстанські вже не раз і не двічі наповнювали чашу братерства своїми мільярдами. Наш хліб мовби зродився сторицею від щедроти хлібів російських і казахстанських, справдилася народна мудрість: хліб — хлібу брат. ІСьогодпі думазмо про ту велику битву за врожаіі і за хліб, яку веде наш народ, про працю, тяжку й солодку водночас, про безсонні ночі на жнивах, про пестомне гудіння моторів у полях, про нескінченні валкп машин із зерпом, про. надзвичайно мудрі заходи по збереженню кожної зернини, бо ж надзвичайний уродився хліб, бо ж навіть для керування над достатком потрібна сувора ощадливість. Але сьогодні слід неодмінно згадати й іпше — про трактори з Уралу, про машини з Москви і Волги, про комбайни з Ростова, про пезвпчайні селекційні сорти пшспнці з Кубані, про добрива з Білорусії і Закавказзя, а ще, може, й про то зерно, яке давали брати для посіву в українську землю першої повоєнної весни. А ще й про історію, протягом якої зароджувалася, розвивалася й міцніла дружба народів Радянського Союзу. Земля у нас та сама, ідо й тисячоліття тому, але інші па пій люди, іішшії у них спосіб буття, і вже не в самотній відчаєності змагається сьогодні український ссляпин із землею і стихіями, а в дружній і могутній родині. І коли визріває на україпських полях псбувалпй в історії врожай, то це врожай братерства, це хліб братів і для братів. Доречно згадати сьогодні слова Миколи Бажана:
Ми в спільних битг.ах братство закріпляли. По-братськи хліб ділили.
Слово "хліб" завжди стояло в ряду таких зримнх понять, як "земля", "вода", "пебо", воно невіддільне од слів "життя", "добро", "світ", "мир".
Хліб порівнюють із сонцем, і рік небачено високого врожаю мас увійти в літописи радянської енохн роком радісного і яскравого сопця. Маємо всі підстави назвати цей великий хліб хлібом миру.
Золоте колосся в Гербі Радянського Союзу, туго, тучне, прекрасно обважніле. Цього літа воно немовби зійшло з Герба на поля, і пшеппці стояли непробивні, як золота вода, жито нагадувало якусь інопланетну фантастичну рослину, ячмінь вражав небаченою могутністю, ваговитість бронзи іі щирого золота була в кожному колоску, але пс була вопа мертвою, як у металі, а живою, радісною, розсміяною, як сміх дитини, як добрі очі хлібодара, як вродливі лиця матерів, що печуть паляниці.
Мені пощастило бути в перші дні жпив па полях Світлоярська. Бачив я поля, піби всуціль відлиті з благородного металу, сповнювався захвату від цього казкового видовища, бо справді ще ніколи не віддячувала земля за невтомну працю такою щедрістю, ніколи не стояв на цій землі такий хліб. І хоч знаємо, що хліб лише тоді хліб, коли він зібраппй, звезений і засипаний у засіки, але мимоволі хочеться затримати оту чарівну мить споглядання, вберегти її від псминучого забуття, залишити для нагадування, для історії десь бодай один невеличкий лап або клаптик поля з небувалою шпепицею па ньому. Сміючись із своєї недоречної мрійливості, ми, однак, гаразд відаємо, що псодміппо стоятимуть у кол-госиппх конторах, у райкомівських кабінетах, в обласних музеях снопи цієї рідкісної пшениці, оцих яштів, ячменів, вівсів.
Та вячо сьогодні хочеться відмовитися од слова "рідкісний". Можемо ствердичуватн, що нав'язлива ідея селянської стурбованості щодо прийдешніх врожаїв поступилася — і то назавжди! — перед ідеєю мудрої передбачливості, точного розрахунку, пауко-вого планування і забезпечення майбутнього хліба. І нинішній український мільярд у наших сміливих планах стає першим, щоб повести за собою подальші, а рідкіснпй урожай стане звичайним і ЗВИЧНИМ — великим хлібом, хлібом братерства".
— Ну як? — закінчивши диктувати по телефону, спитав автор товариша Зповобрать і Грнцька Грпцьковича, присутніх при цьому високому творчому акті.
— Та, каяїеться-говорпться...— пе міг знайти відповідних слів Зповобрать, не маючи досвіду роботи з амбітними письменниками, кожен з яких вважаз себе принаймні Львом Толстим і готовий розтерзати того, хто з цим пе згоден. Зате Грицько Грицько-вич, з чутливістю кіртійпого вожака вловивши бурю в авторовій душі, заспокійливо промовив:
— 11 ідходяще, підходяще...
— Дуже чи не дуже підходяще? — доскіпувався автор.
— Та дуже, дуже...
Я, кажеться-говориться,— парешті спохоппвся й Зповобрать,— хотів якраз сказати, яке то щастя, що ви до нас нагодилися і, кажеться-говориться, ото написали...
Ллє автор уяїе не потребував більше похвал. Він великодушио відмахнувся від слів Зновобрать, вчасно згадавши про свого героя, бо вже коли й говорити про щастя, то тільки про те, яке випадало Гриші Левеицю. Справді, збирати такий урожай — яке ще може бути щастя? Ллє навіть вопо могло б побільшати, коли б ота вередлива чорноока дівчина... Гай-гай! Нам як мед — то вже й ложкою!
60
А чи не хотіли ви шістдесятого розділу, пайтрагічнішого в усій цій не вельми стрункій розповіді? Ніхто тут не вмре, бо ж дід Щусь ще лежить непохований, іде восьмий день після його смерті, день щойпо починається, ще й не зійшло сонце...
А мама Сашка вже встигла подоїти свою групу корів і прибігла 8 ферми, що Гриша пе встиг піти й до своєї техніки.
— Чого цс ви, мамо? — здивувався він.
— Та нічого. Впоралася, то хочу тобі пиріжечків з сиром на Сніданок спекти.
— Чи я б сам не знайшов, що поснідати?
— Е-е, то ти сам, а то я.
Вона місила тісто, поставила сковороду па газову плиту, кинула на сковорідку масло, вмить зліпила плескатий пиріжок, другий, третій. Хоч па міжнародний конкурс по пиріжках.
— Чув? — промовила зумисне буденним голосом.— Котя розписується сьогодпі.
— Котя розпис?.. Яка Котя?
— Щусева!
— Щу..?
Bin не міг говорити. Ні говорити, ні дихати, ні жити! Навіщо жити? І взагалі навіщо було народжуватися! Удар був навіть тяжчий, ніж колись у героїв багатьох кінофільмів про кохання. Гриша стояв, дивився на маму Сашку і не знав, чи він ще живий, чи вже вмер. Одпп святий казав: учіться підпирати своє серце руками. Але то був католицький святий. Нам не підходить.
— Стнда на пеї нема,— перевертаючи на скопороді пиріжок, сказала мама Сашка.— Дід лежить непоховаїїий, а їй свайбуватиі А цей Зновобрать здурів на старість. "Ніякого,— каже,— трауру. Траур — це пережиток, як свідчить Обеліск. А коли й почнеться траур, то після похорону, а до того нема нічого". Ну, чи ти бачив таке? Злякався цього горлохвата!
"Самусь!" — подумав Гриша, і ожив, і захотів боротися, змагатися, отруїти, задушити, зарізати, спалити, розвіяти попіл! Самусь скористався з смерті старого Щуся. Три місяці сидів з лісником, пив і жер, поблимкував, як кіт на пташку, а тоді — гам! — і хоче проковтнути! Не дати!
— Самусь? — гукпув він на всю хату.—Так я іі знай! Пу, він же ще в мене!..
— Та який Самусь, дитино моя? — аж випустила з рук виделку мама Сашка.— Сідай хоч з'їж пиріжечка, хай вони всі показяться.
Любовний трикутник, так дбайливо вибудувапий автором, хилився, надав, руйнувався. Чп думав хто, що ця фігура така нестійка? А хіба чотирикутник міцніший?
— Не Самусь, то хто ж? — перескакуючи від розпачу до надії, спитав Гриша. МОЯЇЄ, жарт? Може, Котя хоче налякати?
— Безтурботний отой,— кинула мама Сашка.
— Без... Безтурботний? Та ви смієтеся, мамо!
— Лихо б моє так сміялося!
— Та не може ж бути! Івап? Та піколп! Це чиясь брехня!
— Брехня! А ото Петро струже столп третій депь та поли настеляє? А Вустя вже жарить і шкварить, солому січе, пироги пече, а сіно смажить, пироги мажить?
Гриша збілів лицем і впав па стілець Київської фабрики імені
Боженка. І