Зрозумій: ти вища за все оце так зване життя.
— Ах, вища! Ах, як це прекрасно! А чи знаєш ти, Шульга, як мені довелося жити заради так званої любові за полярним колом? Ти знаєш, що таке полярне коло?
— Я знаю, що таке ти.
— І що ж це таке?
— Це знада, зваба і згуба.
— Тебе слід було б перейменувати, якось на "З", — так ти любиш ці ідіотські слова! Отже, не Шульга, а Зульга. Як?
— А ніяк. Шульга — це тільки в нас тепер означає "ліворукий", а в прадавніх шумерів Шульга був найславетніший цар. Сім або десять тисяч років тому. Тисячоліття тут не мають значення.
— Зате ти маєш зі своєю дикою потенцією.
— Ну, це для історії байдуже. Це просто полиновий світ… Полин–трава… У нас вона зветься євшан–зіллям, це наша незбагненність і наш відчай…
— Чому ти звешся Шульга, а не Євшан? І чому жоден з українців не здобувся на таке ім’я? Чи, може, я дурна і нічого не знаю? Скажи мені: був у вас бодай один українець з таким прізвищем: Євшан?
Він накинувся на неї, на її дикі хащі з своєю первісною дикістю, він ні про що не питав і не хотів відповідати на будь–які запитання, здивування і неусвідомлення, далі й глибше, геть усе людське, геть, пріч, до бабуїнів, павіанів, орангутангів, у темнощі, в каламуть, у хаос, бо тільки там блага надія на вибавлення, і, може, нарешті (нарешті, нарешті!) болісні розшматування його душі, породжувані безконечною жаждивістю, яка вічно впирається в межі дозволеного і можливого, чудодійно припиняться оцим безумним зануренням в ніщо, в мільйонні безодні жіночого повабу, де все знищується, щоб народитися, і народжується, щоб негайно знищитися, де зустрічаються і зіштовхуються всі крайнощі, спалахи, вибухи, нелюдська енергія і прострація, жертовність і жадоба обпадання, ненависть, ніжність, радість і печаль, мудрість і безумство, життя і смерть.
Вони були над просторами, над світами, над усім можливим і неможливим, залізний поїзд десь далеко внизу під ними гримів, стогнав, рвався на волю, а сталеві рейки не пускали, і поїзд бився у відчаї, а відчаєні душі, замкнені в ньому, билися у відчаї ще безнадійнішому, і безнадійно чужа та водночас і найрідніша своїм неповторним тілом жінка вистогнувала під Шульгою, знищувалася, але тільки на мить, потопала й виринала і хотіла жити, радіти, насолоджуватися веліннями, бо жінка — цариця життя, а всі так звані закони природи і закони всіляких держав (який глум і яка ницість!) — ніщо, як чоловіча нікчемність, кинута богами до жіночих ніг.
— О, яке щастя і нещастя! — стогнала Юлія. — Ти можеш зупинити цей поїзд, Шульга? Я не хочу до Москви, я не хочу, я не можу, я не мо!.. Зупини, затримай, ти ж енергетик, затр–р!
Він став чарівником, магом, великим чудотворцем, він володів космічними силами і необмеженою владою над усім сущим, над часом і простором, він зупинив час і знищив простір, і тепер залізний нічний поїзд безсило й безпорадно кружляв в енергетичному кільці між сонними містами і сонними водами, поїзд ще був залізний, і ці двоє в ньому ставали залізними і самознищувалися в залізі, опинившись всередині самих себе, в самому центрі внутрішнього стану, непевності, розгубленості, запаморочення, і вже не знали вони, куди несе їх невідома залізна сила, де вони, що з ними, чи ще живі, чи вже давно мертві, чи летять у чорне, бездонне вирло, що зветься кислим, як оскома, словом "Москва", куди вже віки цілі провалюються статки, здібності, кров і піт, надії й зрозпачення, а чи, може, вознесені на золоті гори праслов’янського града Києва і смутні води Дніпра–Борисфену вспокоюють їхні душі, а покриті плівкою нафти води Ітіль–Волги, масні, мов очі Батиєвої орди, коли вона споглядала золоті київські собори, зосталися десь в азіатських просторах назавжди й навіки, тої ночі сталося чудо з чудес, любов чоловіка й жінки подолала нездоланне, піднеслася вище небес, знищила все незнищиме, породила навіть те, що не могло з’явитися на світ згідно з законами природи. А що таке закони природи і що таке закони? У них якось можна вірити навіть тоді (недозрілим умам, недозрілим умам!), коли в твій танк б’ють стодвадцятиміліметровими набоями або навіть набоями підкаліберними, від яких не захищає ніяка броня. Та коли в твоїх обіймах жінка, до якої ти йшов ціле життя, заради якої жив і, може, народжувався на світ, то які тут закони, які уряди, боги і їхні святителі?
Коли згодом Шульга пробував відтворити в пам’яті все те шаленство, яке почалося в електропоїзді "Горький–Москва", він щоразу відступав безсило, безрадно, безнадійно, що було, а чого не було? Може, вони з тої божевільної волзької електрички, перескочивши з Ярославського вокзалу до Київського, знайшли собі купе в несподіваному поїзді "Москва–Львів" (літній сезон, наказ міністра Бещева про додаткові поїзди на Україну), і був ще цілий день і півночі, а тоді розставання в Бориспільському аеропорту, і Юлія так і не побачила Києва, не побачила Шульги там, де він хотів, щоб вона його побачила, однак вони заручилися обітницею нової зустрічі, невідкладної зустрічі, негайної зустрічі, вона брала все на себе, бо вона в Москві, а Москва — це столиця, це володарка не тільки просторів, а й душ, а жіноча душа — це суцільні темнощі, загадковість і морок.
Була вона тоді після поїзда з берегів дикої річкй Ітіль в поїзді до річки Дніпра чи не була? Про це Шульга не міг би сказати навіть на Страшному суді.
Та згодом рік чи два, а то й більше вона зваблювала його обіцянками–цяцянками, що ось приїде до Києва, вихитривши в Хомухіна відрядження, і тоді вже їм ніщо не стане на заваді, ніщо, ніщо, і вони нарешті належатимуть собі самим, і брами раю відчиняться перед ними, для них і тільки для них, брами раю, брами раю!
Він ждав, терпів, ненавидів. Київ — вічна провінція. Москва — столиця світу, ах, ах, ах! Жінки Москви — це особлива раса. Європа — тьху! Азія взагалі не для імпотентів, решта, як кажуть мудрі люди, — мовчання й мовчання.
Він жив, сказати б, в одному напрямку: в напрямку жінки, схованої в просторах. Ні Бог, ні люди, ні держава, ні високі теорії не могли схвалити такого способу життя, та водночас вони й не могли стати між ним і жінкою. Ніяких посередників ("Дай Бог, природа или кто, живую женщину в постели, чтоб нас любили ни за что, а мы любили, как хотели…"[20]).
Юлія зваблювала його здалечі, в її нещирості, крутійстві, дрібній брехливості виразно прочитувалася азіатсько–московська затаєна меланхолія (нічого спільного з дюрерівською!) і жадоба просторів, які не об’єднують, а роз’єднують, вона обіцяла бути з ним, ось ще трохи терпіння, ще якийсь час, і вони знов будуть, як тоді, в залізнім вагоні, в ошалілій електричці, в безконечному нічному кружлянні, мов темний біг електронів у енергетичному кільці, але ж навіть у методичному бігові електронів іноді відбуваються цез’ясовані збурення, і тоді запановує хаос у цій точній, математично вивіреній системі, тоді що ж можна сказати про людські взаємини, надто про зіткнення чоловіка й жінки, де немає рятунку від пристрастей, стихій і хаосів, ні рятунку, ні захисту, ні надії, а де тільки велике не терпіння і безмежна жага. Адже навіть суворий шотландець Джеймс Клерк Максвелл, який відкрив струми зміщення, може, вперше в діях світової науки керувався не категорією розуму, а категорією краси, коли зухвало стверджував, що розв’язувана ним система диференціальних рівнянь з суто естетичних позицій мала б набагато привабливіший вигляд з струмами зміщення, ніж без них.
Юлія докликалася до його розуму, розум міг виправдати її побоювання, обережність, виваженість, а душа, слов’янська душа, — яка споконвіку звична до дихання хаосу і живе презирством до будь–яких обмежень, бунтувалася і несамовитіла. Коли б ми жили тисячі років, як наші праотці, коли б не знали жорстких обмежень земного круга, тоді могли б спокійно ждати співу сирен або феніксів. Та ми не вічні, вічне тільки наше ждання, наша пристрасть і наша знемога. Шульга рвав телефонні проводи між Києвом і Москвою: коли ж ти будеш? О, приїдь, приїдь, прибудь, прилинь і ощаслив!
Він дзвонив їй, я приїду, і ми зустрінемося, ні, ні, тільки службове, ніяких побачень, ніяких інтимів, Хомуха мене вб’є, він простежує в Москві кожен мій крок, ось я сама приїду до тебе, і тоді… Він їхав до Москви, казенне відрядження, ходіння коридорами влади, безконечні приниження перед кожним міністерським клерком, Хомухін частував міцним московським чаєм і шоколадними цукерками фабрики імені Карла Маркса, а головний спеціаліст Міністерства енергетики щоразу перебувала десь у відрядженні — чи то в середньоазіатських республіках, де зазвичай дарують сановитим москвичам шовкові халати і гаптовані золотом тюбетейки, чи в одній з країн соціалістичної співдружності, де ми вимінюємо за наші електрони жіночі колготки, фарбу для волосся і зубну пасту.
Шульга важко ступав по міністерських коридорах і тужив за своїми фронтовими тридцятьчетвірками. Підвести сюди навіть не батальйон, а лише танкову роту, і вдарити, і, як кажуть у нас на Україні, зробити грязь. Цей кефірний негідник Хомухін, сховавши від Шульги фантастичну жінку, на яку не має ніякого права, має нахабство просторікувати про якусь інтеграцію, якісь паритети, переваги, привілеї, всі слова на "п", і сам Хомухін ставав мовби Гіомукін, Пукін, Перепукін…
І не спитаєш цього слизня: де Юлія, куди ти її відпровадив, де заховав, а вона сама з її азіатською кров’ю, перейнявшись до іііпіку кісток азіатським духом Москви з її Арбатами, Балчугами, дико розмальованими маківками Василія Блаженного, — хіба вона могла збагнути з тих відстаней стихію праслов’янського Києва, поставленого мудрими пращурами в самому серці тої частини континенту, що назоветься іменем жінки, яка для верховного давньогрецького бога Зевса перевершила своєю принадливістю всіх богинь Олімпу, іменем Європи, а стихія Європи, надто ж в її слов’янській іпостасі, — це правічне дихання хаосу і всіляке презирство до обмежень.
Іноді Шульга думав про те, що відстань, яка пролягла між ним і Юлією, хоч і завдає йому нестерпних мук, має в собі щось рятівне. Конфуція спитали: що таке знання? Робити належне стосовно до людей, шанувати богів і демонів і тримати їх на відстані. Бог, наближений занадто, — це страшно, це катастрофа.