Він шкодував, що роздув цю сосонську справу, але відступати було пізно.
— Ми приймемо до відома заяву товариша Мостового і розберемось в усьому,— пообіцяв Бунчук.— Годі про це. Голосую. Хто за те, щоб оголосити товаришеві Гайворону сувору догану? Чотири. Хто проти? Один. Утримався? Два. На цьому нашу роботу закінчуємо. До побачення, товариші.
Коляда мав усі підстави торжествувати, але після бюро відчув себе жалюгідним і розтоптаним. Він залишився, щоб подякувати Бунчукові — той навіть не подав йому руки. Вони не насмілились подивитись один одному в очі. В обох на душі було бридко.
— Іди і менше язиком патякай,— буркнув Бунчук. У коридорі Коляда наздогнав Платона і Підігрітого.
— У мене машина тут, підвезу, а може, в чайну, з горя, га? — улесливо посміхнувся.
Платон промовчав, а Підігрітий аж сполотнів:
— Падлюка ти після всього, Коляда! Я у тебе не тільки партійного квитка, а й… паспорта забрав би. Шкура ти.
Коляда затрусився всім тілом, широко роззявив рота, але не міг промовити й слова. Потім він бачив, як Макар Підігрітий, попрощавшись з Мостовим і Платоном, вийшов на сосонську дорогу і пішов до села широким солдатським кроком.
Мостовий запросив Гайворона до себе повечеряти. Вони зайшли в магазин, купили ковбаси і, поминаючи статечні пари косопільських громадян та громадянок, які вийшли продемонструвати останні досягнення місцевих кравців, добрались до квартири Олександра Івановича.
Господар кинувся на пошуки ще якихось їстівних припасів, але, крім двох цибулин і коробки мармеладу, нічого не знайшов. Випили по чарці.
— Я цьому Кутневі наб'ю морду. Сьогодні зустріну і наб'ю,— пообіцяв Платон.
— Дадуть п'ятнадцять діб за хуліганство,— сказав Мостовий.
— Чорт з ним, а морду йому наб'ю. В очі бреше — і йому вірять.
— Хто?
— Всі. Бунчук.
— Бунчук йому не повірив, Платоне.
— Тоді чому ж він вигороджував Коляду?
— Він вигороджував себе. Зрозумів?
— Ні.
— Це Бунчук наказав Коляді і ще кільком головам колгоспів засіяти чорні гектари,— пояснив Мостовий.
— Не може бути! — Платон так і не доніс до рота цибулину.
— Саме так і є. Тому він і приписав усі гріхи тобі, а разом з тобою і мені. Коляда, бачиш, виконує вказівки Бунчука, хоче засіяти понад план кукурудзу, а Гайворон протестує. Мостовий підтримує Гайворона, отже, це вже група… Якщо підвести політичні формулювання, то це вже антипартійні дії. Ось що було потрібно Бунчукові. Він напише доповідну записку в обком, і Мостового знімуть з роботи. Такий був розрахунок.— Олександр Іванович налив знову чарки, але не випив.— А якби він оголосив догану Коляді, той одразу нагадав би: "Я зробив те, що ви, Петре Йосиповичу, наказали".
— Тепер я починаю розуміти, Олександре Івановичу,— замислився Гайворон.
Хтось постукав у шибку. Платонові здалось, що Мостовий розгубився. За хвилину легкі кроки почулись уже в коридорі. Олександр швидко вийшов. Його зустрів дівочий сміх. Платон насторожився: дуже знайомий був сміх. У коридорі розмовляли пошепки, і хлопець нічого не чув, але той сміх… Невже це Галина? Чого вона прийшла сюди? Напевне, хтось сказав, що він тут. Але чому вона не заходить?
Грюкнули сінешні двері. Хтось, постукуючи підборами, пробіг повз вікно. Платон виглянув: то була Галина.
Увійшов Мостовий:
— Це приходила одна знайома… А ти ж куди зібрався?
— Час, Олександре Івановичу, поки ще до села доберусь… Та й Наталка жде.
— Ну, якщо Наталка чекає, то затримувати не маю права. Кріпись, Платоне.— Секретар потис руку Гайворону і провів до хвіртки.
Несподівана поява Галини в квартирі Мостового не на жарт стривожила Платона. Що у них може бути спільного? Якась студенточка і секретар райкому… Хлопець подумав, що він зовсім не знає, як живе сестра, а останнім часом, після приїзду Наталки, вона стала мовчазною, знервованою. Може, гадає, що тепер Платон менше любитиме її і Васька? А може, в Галини якесь своє горе?
Гайворон відшукав сестру в червоному кутку гуртожитку. Грала радіола, і кілька дівчат, здається, забувши про все на світі, оволодівали рок-н-роллом. Серед них була й Галина. Бозна-ким привезений сюди рок-н-ролл у трактуванні косопільських дівчат нагадував то гопака, то польку, то ойру, хоча вони всіляко намагались уникнути звичних рухів і викидали інколи такі колінця, що Платон не міг утриматись від сміху.
Галина привела брата у свою кімнату. Чотири ліжка, чотири тумбочки, стіл і два стільці. На стінах — галерея кінозірок з усіх континентів. Кирпатенька, товста дівчина з гладенько причесаним волоссям сиділа на ліжку. Вона тримала в руках тоненьку брошуру і голосно читала:
— "Товарообіг є показником інтенсивності торгівлі. Обов'язок працівників торгівлі — боротись за прискорення товарообігу…" — Вона не звернула ніякої уваги на Платона. Прочитавши абзац, заплющила очі і кілька разів монотонно повторила: — "Товарообіг є показником інтенсивності… Товарообіг є показником інтенсивності…"
— Проведи мене, Галю,— попрохав Платон. Хисткий дощаний тротуар привів їх до скверика.
Сіли на вільну лавочку.
— Я хотів запитати тебе, Галино,— почав Гайворон,— бо мушу знати…
— Питай.
— Що в тебе з Мостовим? — сподівався, що сестра зараз почне плакати, все заперечувати, і вирішив відрізати їй шлях до відступу.— Я не гадав, що ти здатна на таке…
Але Галина спокійно вислухала брата. Ніщо не видавало її хвилювання.
— А чого це тебе тривожить? — відказала байдуже.
— Як, як чого? — Платон не чекав такої зухвалості.— Що в тебе може бути з ним? Він секретар райкому, а ти… а ти… зелене дівчисько! Тобі ще гусей пасти в колгоспі…
— Там уже одна пасе… А про мене не турбуйся.
— Чому ти не хочеш зрозуміти, що це просто… смішно. Ти — і Мостовий.
Галина раптово повернулась до брата і прошептала:
— Чому смішно? Чому? Що я звичайна дівчина, а він секретар, так? А я не думаю про це! Мені все одно, хто він. І йому теж. А ти мислиш, як дід… про чини… У нас з ним нічого нема такого… Ми… дружимо.
— І давно ви… дружите?
— Давно…
— Ти часто приходиш до нього?
— Двічі була… В нього є пластинки з операми. Слухаємо…
— Ти що, оперу любиш?
— Дуже…
— Ой дивись, Галино,— застеріг, сам не знаючи від чого, Платон.
— Ти, Платоне, про себе подумай… І про Наталку. Вона хвора, а ти…
— Що я? — винувато подивився на сестру.
— Ти її не зобиджай.
— Я не зобиджаю, Галино.
— Ти мусиш дорожити її любов'ю… Не кожна дівчина здатна отак вчинити, як вона.
— Ти чого це мене відчитуєш? — Гайворон зі злістю кинув сигарету.
— Бо вона тобі нічого не сказала, а в неї був приступ після тієї розмови. Упала на городі…
— Що? Коли? Я нічого не знаю,— злякано промовив Платон.
— Вона не хотіла, щоб ти хвилювався. А я на другий день застала її в ліжку. Щоки аж пашать, губи посинілі… так і в мами було,— пригадала Галина.
— А мені не сказала. Я не хотів її ображати,— виправдовувався Платон.— Але пішли по селі розмови, плітки… Обридло все. Хтось розповів Наталці, що я зустрічався зі Степкою.
— А хіба це неправда?
Платон промовчав.
— Степка й не приховує, що любить тебе.
— Я піду,— підвівся Гайворон.— Ти можеш не зважати, Галино, на те, що я подумав про тебе. Не мені бути суддею. Ти вже доросла… І в Мостового є на плечах голова.
— Я люблю його, Платоне,— прошептала дівчина.— Люблю…
— Ти сказала йому?
— Ні, ні… Про це ніхто не мусить знати, бо як візьмуть на язики… Ти не думай, я не за себе боюсь…
Платон зрозумів, що ці слова промовило вже не те дівчисько, яке знав раніше. Швидко минають роки…
27.
Дмитро лежав на вузенькій канапі, вткнувшись обличчям у подушку. Його нестерпно дратувало те, що діялось в суміжній кімнаті. Приглушені голоси зливались у суцільне бурмотіння."Бу-бу-бу-бу",— басив Бунчук.
"Сю-сю-сю" — шепелявив Коляда.
"Ко-ко-ко",— сокотіла мати.
Увійшов знадвору батько і неприродно голосно розсміявся. Дзенькнули чарки.
— Будьмо!
— Аби лише ви знали, що оце я зараз почув! Кумедія, та й годі, хе-хе,— заливає маслянкою тоненький смішок батько.
— Що ж ви чули? — смачно чавкає Коляда.
— Беріть, беріть варенички і курчатками пригощайтесь,— припрошує мати.
— То стою я, значить, біля паркану, а вони йдуть удвох… Надеждо, налий ще маслянки…
І оце "Надеждо" дратує Дмитра. Батько ніколи не скаже "Надіє" чи "Надю", а завжди, як терпугом проведе: "Надеж-ж-ждо…" І мати зараз скаже: "Пий, пий, не купована ж…"
— Пий, пий, не купована ж,— чує Дмитро з-за дверей. Натягує на голову ковдру і стогне від люті.
Як він тепер подивиться в очі Платонові, Снопові? Що він скаже Степці? Боягуз, нікчемний боягуз… А тоді, коли падав у ріллі, наздоганяючи Платона, клявся собі жити інакше. А цього запалу не вистачило не тільки для якоїсь там боротьби, а навіть для того, щоб просто сказати правду. Злякався батька.
Старому Кутневі не треба було розжовувати, що й до чого. Після дзвінка Бунчука він приїхав до райкому і забрав отетерілого Дмитра додому.
— Сиди і не рипайся,— наказав.
— Але я мушу бути на бюро, тату…
— Обійдуться без свідків… І не тобі виступати проти Коляди, чуєш? А як викличуть, то скажеш, що Коляда нічого не говорив про ту кукурудзу,— повчав Кутень.
— Ні, він говорив, а це обман…
— Ти мені в політику не лізь! — заверещав Василь Васильович і сам злякався свого голосу.— То не наше діло. А виступиш — в'язи швидко звернуть…
— А я піду! — Дмитро ступив крок і відчув, як маленькі кулачки вперлись йому в груди.
— Не пущу! — батько хватав за руки, за поли.— Ти до могили мене доведеш! Надеждо! Надеждо!
Хлопець вирвався з батькових рук, той заточився і впав на канапу.
— Батька рідного б'є, боже мій! — вбігла перелякана мати.
— Я тобі покажу, заслиняний! — Кутень, підбадьорений чи розжалоблений жінчиним лементом, підскочив і кілька разів ударив сина.
Дмитро схилився на стіл і заплакав. Як він ненавидів себе за ці сльози! Але стриматись не міг.
Батько, похитуючись, вийшов з кімнати і застогнав:
— Серце, серце… води… Надеждо… Оце рідний син, ой помру…
У цей час подзвонив з райкому Мостовий. Кутень з глечиком маслянки підійшов до телефону, мовчки вислухав і сказав:
— Тебе, Митю, Бунчук викликає в райком. Іди, тільки ж не забувай, сину, що ми з тобою люди маленькі… А мені пробач,— змахнув сльозу,— бо я ж про тебе думаю… Обіцяв Петро Йосипович роботу тобі в Косопіллі, він і в інституті може слово закинути.