В коридорі лежав труп одного з вартових есесівців. Десь за зачиненими дверима знов чути кректання, тяжкий стогін, падіння. Лікарка переступила труп і озирнулася на капітана. Він перехопив її погляд — кивнув головою.
Підійшовши до виходу, лікарка ще раз для певності озирнулася. Побачивши такий же заспокійливий кивок голови капітана, відчинила двері. Спочатку відсахнулася, але пересилила страх, переступила ще один труп і пройшла повз вартового есесівця, який на колінах стояв з піднятими перед маузером руками, з кляпом у зубах.
Не слухаючи і не помічаючи більш нічого, лікарка швидко збігла по східцях, повернула за ріг вулиці. Через хвилину хлопнули автомобільні дверці, завив стартер, загуркотів мотор. Авто зірвалося з місця і понеслося вулицею. Мить, і воно вже мчало по набережній. Незабаром машина зникла в передранковому мороці.
— Прикінчити й цього, а чи...— запитав офіцер у капітана Горна.
— Залиш. Буде кому розказувати...— махнув рукою капітан Горн.
І швидко зійшли по східцях. Незабаром на подвір'ї комендатури пролунав постріл, почулися тривожні крики, галас...
А капітан Горн і його товариші в ту ж мить уже були за рогом, де тільки-но стояло авто.
— За мною і тихо: ми патруль... Стріляти тільки в крайньому разі. Візьміть, капітане, свій берет. Чудово діяли! Доведеш капітана до Річардо. А сам... на службу! Ні хвилинки запізнення!
Капітан Горн навіть озирнутись не встиг, як лейтенант кудись зник. Мимоволі лапнувся за цього, що лишився.
— Може, мені повернутися туди? — нагадав про себе лейтенантові СС.
— Ні, тільки наступної ночі і... лише зі мною. Той помилуваний нами напевне ж упізнає вас.
Десь на побережжі знов пролунало кілька пострілів.
— Чи не в авто з лікарем стріляють там? Давай, капітане, швидше! За мною в провулочок і не шкодуйте ніг! У комендатурі почалося.
Лікарка уважно стежила за кілометражними тумбами на трасі. Здалося, що чула якісь постріли позаду. Після тридцять п'ятого кілометра послабила газ, пригальмувала. Аж тепер повірила, що все це не гра. Якісь постріли десь далеко чула, коли спиняла мотор, але ж навколо все мовчало. На тридцять шостому кілометрі мусить бути просіка і дорога праворуч. Ось і стовп, а згодом і просіка. Авто вже котилося по інерції. Лікарка лише торкнула педаль гальма, воно й стало. Вийшла з машини, озирнулася. Попрямувала дорогою упевненою ходою. Стрілянина в місті трохи непокоїла. Десь же там її відчайдушний рятівник-капітан... Раптом почула, як хтось включив мотор. Мимоволі озирнулася, хоч і чекала чогось подібного: це авто мусять негайно ж відвести звідси. Авто заревло натужно і рушило далі по шляху. На його місці стояв якийсь чоловік. Помітивши жінку, кинувся наздоганяти її
— Доброго ранку, мадам Зельда. У нас все гаразд! — озвався, не спиняючись.
— Доброго ранку. Дякую, не скаржусь і я. Тільки не розумію. А де той німецький льотчик, мій рятівник? Там така стрілянина зчинилася.
— Ми чекали тієї стрілянини значно раніше. А з капітаном ви побачитесь завтра, коли... ніщо не перешкодить. Осюди, прошу, лісом пройдімо. Ви не стомилися?
— О, ні, дякую. Все це так загадково.
— Не так загадково, як чітко. Добре підготувалися. Поки що ніби все гаразд. Можу вам сказати й решту плану. Зараз ми йдемо до лісника на дільницю. Він оселить вас на дві-три доби в одній з своїх мисливських хаток. Це цілком безпечно. Вас доглянуть там... Потім переведуть уночі до одного льотчика, де й оселять на довший час. Можливо, згодом вивеземо кудись далі. У всякому разі фашистам уже вас не дістати.
— А хто ж той капітан, коли це не таємниця?
— Колишній гітлерівський льотчик. Чудовий і вірний товариш. Ви, здається, мусили б пам'ятати одного поляка, друга Каспара Луджіно по іспанських подіях.
— Як же, добре пам'ятаю. Де він?
— Він організатор вашого звільнення з гестапо і друг того льотчика! Відтепер бореться разом з нами в загоні "Вільна Франція".
Молочна завіса ледве ворушилася під подувом легенького вітерця над островом. З ранкового туману подекуди проглядали густі віти дерев, кручі. Океан неначе підкрадався до тої серпанкової пелени і знесилено ревів хвилями. Туман поволі відступав у зарості, знімався хмарою догори. На узбережжі широка піщана коса справді огинала майже половину острова прекрасним пляжним поясом. Завернувши востаннє і примірившись, літак зайшов на посадку і майстерно приземлився. Не виходячи з кабіни, льотчик оглянув місце посадки, прикинув у думці, як буде злітати, потім підійшов до радиста, який уже ввімкнув радіоапаратуру.
— Алло, говорить Адамсон. Літак "Ефір-47", "Ефір-47"! Так, так, Адамсон. Чудово приземлилися. О'кей! Піонери? Записуйте, так, так записуйте: четверо радянських хлопчаків і дівчинка... категорично відмовилися повернутися на комуністичну батьківщину! Так, відмовилися, це я вас запевняю. Познімали червоні піонерські галстуки і в сльозах молять забрати їх, врятувати від комунізму! Так, так, четверо хлопців і дівчинка. О'кей, всі як один відмовилися повертатися в Совєти. Везу їх на базу "Корсар"! Підготуйте кореспондентів. Адамсон. О'кей!
Скинув навушники і, нарешті, рушив до дверей. З них уже звисав трап. Члени екіпажу оглядали літак, сторожко позираючи на хвилі океану.
— Бачили їх? — запитав, спускаючись по трапу на припрасовану хвилями приливів шліфовану гальку.
Механік непевно озирнувся навколо, знизав плечима. Туман коржами брався, знімаючись над островом.
— Не видно, мабуть, там...— показав кивком голови на ліс і гори острова. Адамсон потягнувся на чистому повітрі, зробив кілька гімнастичних вправ.
Сходило сонце. Окинувши оком узбережжя, Адамсон повернувся і пішов понад берегом до крутих лісистих берегів. За ним рушили ще двоє з екіпажу.
Піщана коса потроху підвищувалася, гостре велике скелля височіло над лісом. Показалася й стежечка свіжо ходжена. Адамсон задоволено посміхнувся. Стежечка то дерлася на кручу, то спускалася в долинку, зарослу цьогорічною рослинністю.
Пілот поспішав. Вийшов ще на один пагорок і раптом побачив... Закритий з усіх боків віковічною рослинністю, на дзеркальній поверхні невеликої затоки стояв військовий німецький катер виробництва бременських заводів. З кручі на борт катера були перекинуті дерев'яні сходи.
— Певне, піонери ще сплять у каюті,— глузливо промовив Адамсон до своїх супутників.
Льотчик озирнувся і помітив мазану будівлю-землянку, що стояла оддалік. Екзотика, робінзонада! Показав рукою на будівлю. Кваплячись ступив на сходи. Розчинені люки — і жодного людського звуку навколо.
Десь глибоко підозра кольнула свідомість, що тут нікого немає. А радіограма ж уже передана, збираються кореспонденти!..
— Хел-ло-о! — гукнув у відкритий люк катера. Порожніми лунами відгукнулося тривожне "ло-о!"
Тоді обернувся до хати, послав туди борт-механіка.
— Що вони там, товариші? — запитав льотчик, іронічно підкреслюючи слово "товариші".
— Немає й духу! Недавно ще, видно, спали тут, але...
Адамсон кинувся по сходах униз, аж у трюм катера. Всюди розчинені двері. Були — і немає їх!
Тоді згадав про свою поквапну радіограму. Яка необережність, нерозсудливість, кокетування політичною акцією: "...Категорично відмовилися повернутись на комуністичну батьківщину..."
Піонерів і сліду немає на острові. Може, англійці перехопили? Адже у них тут ближче є бази. Адамсон губився в догадках, не знав, що ж далі чинити. А може, може, німці? Стривай, стривай — на березі, здається, справді видно було сліди коліс літака...
Адамсон кулею вискочив наверх, збіг по трапу на берег і заквапився на піщану косу, до свого літака. За ним ледве встигав борт-механік та другий пілот. Так і є. Тут уже був літак.
— Який же я дурень! А все це туман. От же гади, яка несолідарність! Таки перехопили! Що ж тепер? Ще одну радіограму посилати: втекли, мовляв, передумали?
— Містер Адамсон, видно, хтось випередив нас. Ширина коліс, як і в нашого,— гукнув другий пілот.
— Знаю, англійці з островів... Літак готувати до вильоту!
— Єсть до вильоту!
За кілька хвилин мотори потужно заревіли, і літак рушив по піску, беручи розгін. Пронісся понад берегом, на краю коси, підмитої хвилями, відірвався, злітаючи вже над бурхливими хвилями океану.
Генерал Армії прочитав подану йому перехоплену радіограму льотчика Адамсона і розреготався. Ад'ютант ледве стримувався, щоб і собі не розсміятися.
— Льотчик Каспар Луджіно читав це? — запитав генерал, відсапуючись од нестримного реготу.
— Ще ні. Дати прочитати? — запитав ад'ютант.
— Стривайте. Треба думати, що цю радіограму Адамсона перехопили інші станції?
— Так точно... Навіть гітлерівська пропаганда вже підхопила повідомлення Адамсона, кинула в ефір з крикливим галасом:
"Група радянських юнаків і з ними дочка відомого радянського генерала відмовилися від комуністичного раю!"
— Покличте до мене майора Луджіно,— звелів генерал, підводячись з-за столу.— А що відповів генерал Дорошенко?
— "Радіограму прийняв, за годину прибуду літаком".
— А Марія Йосипівна?
— "Радіограму одержала. Сердечна материнська дяка". Більше нічого, товаришу командуючий. У неї ж немає свого літака.
— Чому нашого не послали? Негайно ж зв'яжіться з партизанкою і пошліть літака по неї. До речі, й тих дітей, що в загоні, нехай вивезуть. їм же вчитися треба.
— Єсть послати літака. Майор Луджіно прибув, чекає в кімнаті.
Командуючий вийшов у ту кімнату, привітався з розігрітим від швидкої ходи майором Луджіно:
— Чули, льотчик Адамсон радирує з острова, що наші піонери позривали з себе червоні галстуки? А ви привезли їх звідти в самих трусах. Де ж галстуки? Піонери, хвалиться Адамсон, зажадали вивезти їх до того капіталістичного "вільного світу". Природно, що Адамсон охоче вволив їхню волю. Навіть гітлерівське радіо підхопило ту чванливу похвальбу...— Командуючий обернувся і взяв з рук ад'ютанта папірець:— Ось, товаришу майор, маємо радіограму про нагородження вас ще одним орденом за вдалу операцію по вивезенню вночі піонерів з острова!
— Прибув генерал-полковник Дорошенко! — доповів ад'ютант.
— Заходь, заходь, Андрію Тихоновичу. Тут якраз і майор Луджіно...
— Дозвольте мені, як батькові врятованої дочки, не по-військовому подякувати льотчикові.— І Андрій Тихонович міцно обняв Каспара Луджіно.
— Ад'ютант, зв'язалися з Марією Йосипівною?
— Так точно, літак послано.