Як і раніше, пошук тіл загиблих — це турбота волонтерів, рідних і близьких. Як і раніше, наших солдатів, які не мають розпізнавальних жетонів, продовжують ховати в безіменних могилах. Як і раніше, надання статусу учасника АТО кожному, хто захищав зі зброєю в руках Україну, — особиста, а не державна справа.
Іловайська трагедія мала не лише важкі військові, а й не менш важкі політичні наслідки для країни. Результатом помилок, які були допущені військовим керівництвом країни, стали сотні людських життів і покалічених доль. Стала падати довіра народу до керівництва країни й армії. Власну слабкість і нездатність керувати обороною країни очільники Міністерства оборони і Генерального штабу стали пояснювати силою і непереможністю агресора. З уст політичного і військового керівництва стала тиражуватися недостовірна інформація про втрату на полі бою 65% військової техніки. Так у країні і армії насаджувались настрої поразки, відповідальність за яку також повинні розділити міністр оборони Гелетей В.В. і керівник АТО Муженко В.М. Ці настрої стали фоном зустрічі президентів України і Росії, що відбулася 26 серпня 2014 в Мінську і в значній мірі визначили підписання 5 вересня 2014 року мінських угод, які неоднозначно сприймаються як мешканцями Донбасу, так і всієї України, а також прийняття не менш спірних законів "про Донбас" 16 вересня.
На жаль, після усвідомлення країною іловайської трагедії та її наслідків не відбулось усвідомлення персональної відповідальності тими, хто в ній винен".
Крила нашої Надії
Офіцер Збройних сил України, а згодом московська бранка Надія Савченко завдяки своїй мужності, духовній силі, незламності стала одним із символів України, котра бореться за свою незалежність.— Хто ви, Савченки, якого роду-племені? — запитав я у Надійчиної мами і сестри.
Марія Іванівна родом із села Білки Попільнянського району Житомирської області, батьківщина її покійного чоловіка Віктора — Бишів Макарів— ського району Київської. Славні, роботящі, чесні й дуже горді люди були в обох родах. "І я, і доньки мої вдалися породою і характером у мого діда Петра: якщо запланував щось чи пообіцяв, то хоч каміння з неба, а мав те зробити. Ні перед ким не гнувсь і нікого не принижував. Дуже його поважали в селі", — розповідає Марія Іванівна.
Але ж і батько Надійчин був твердий горішок. Ще 1953 року здобув фах інженера в Українській сільськогосподарській академії, десь у тих же роках познайомився з Марією і став до неї залицятися. Але робив це якось спокійно, з гідністю, ніби брав в облогу неприступну фортецю. 1962-го його призначили інженером Фастівської сільгосптехніки, а вона працювала на швейній фабриці у Києві і навчалася на вечірньому відділенні технікуму. Попросив у неї руки й серця. А вона... відмовила, як і багатьом іншим хлопцям. "Я ж бідна була, у перелицьованому пальті ходила, не хотіла бути попелюшкою, тож постановила: поки не стану на ноги і не забезпечу себе всім, заміж не вийду", — згадує Марія. Він ще кільканадцять разів приходив (от упертий!), але вона ввічливо і спокійно хитала своєю гарною голівкою. І аж 1980 року та фортеця викинула білий прапор. "І Надя точнісінько така, скільки орлів до неї клинці підбивало, а вона: "Без кохання заміж не вийду, а люблю я тільки небо й Україну".
Надійка розвивалася дуже швидко, ніби хотіла наздогнати час, який згаяли її батьки, коли тягнули з одруженням. У вісім місяців почала добре розмовляти, а в рік і два місяці шокувала батьків тим, що продекламувала віршик, який перед цим прочитала їй мама. "Ой снігу, снігу білого накидала зима...". Пам'ять мала унікальну. Під час навчання у 238-й київській українській школі на Троєщині дивувала вчителів здатністю схоплювати все на льоту, аналізувати, робити логічні висновки. Була лідером, володіла даром об'єднувати навколо себе людей, усі, хто, може, й хотів із нею ворогувати, ставали її друзями. Щира усмішка, жарт, спокійне правдиве слово, проникливий погляд синіх очей перетворювали лід відчуження на чисту і теплу воду товариських стосунків. Вона за своєю сутністю — митець. Із дитинства почала малювати, шити, в'язати, танцювати, грати у шкільному театрі, сміливо бралася за незрозумілі і, здавалося, б недосяжні завдання. Наприклад, відремонтувати електроприлад, сантехніку, заштукатурити стіну, поклеїти шпалери. І все в неї виходило на "відмінно".
Юність — саме той період, коли формуються найголовніші риси громадянина — патріотизм, стійкість, мужність.
- Як же ви виховували своїх доньок, що вони у вас такі патріотки? — запитую жінку.
- Ну, я їм читала різні книги про Україну, також Шевченка, Рильського... — поважно ділиться педагогічним досвідом мати.
- Ага, мамо, а на гречку хто ставив коліньми? — втручається в розмову донька Віра.
- Бо й заробляли... — віджартовується мама, пригортаючи меншеньку. Обидві якось невесело розсміялися.
Знаючи про те, як іноді непросто розвиваються стосунки між сестрами, я запитав, як із цим було у Наді й Віри. "Я її завжди перемагала в дитинстві, бо кусалася, а Надя мене жаліла. Через це сестра називала мене Хом'ячком. А взагалі-то ми жити одна без одної не можемо. Ми найбільші у світі друзі. Я за неї життя не пошкодую. І вона за мене", — відповіла Віра.
- А звідки взялася мрія про небо?" — цікавлюсь.
- Мабуть, від мене, — зізнається Марія Іванівна, — я теж хотіла бути льотчицею, а стала швачкою.
Проте після школи її мрія ще не викристалізувалася, не набула форми твердого рішення. Приваблювало мистецтво, тому спробувала вступити до Київського інституту театру і кіно імені І. Карпенка-Карого. Не вийшло. Це був 1998-й. Рік, коли набирали сили звичаї нового часу (не підмажеш — не поїдеш). Її навіть не захотіли прослуховувати. "Приходите завтра... послезавтра... Вообще не приходите", — сказала богемного вигляду пані із дуже знайомим обличчям, не виймаючи цигарку із зубів... Романтична ідеалістка дістала перший урок цинічного і жорстокого життя. Високий світ вказав простій дівчині з робітничої сім'ї на її місце. Можна не сумніватися, що Надя завдяки своїй упертості пробила б і цей мур. Але, вочевидь, театр не був її справжнім покликанням. За наполяганням матері вона вступила до швейного училища №46, що на столичному Подолі, стала закрійницею. Навіть пошила чотири пальта, одне з них — для сестрички Віри. Директор того закладу і мати радили вступати в інститут легкої промисловості, казали, що в неї талант до цього ремесла, зможе згодом навіть відкрити своє ательє. Однак дівчина віджартувалася: "Ні, новою Марією Лопес (героїня бразильського серіалу) я не буду".
І почала штурмувати небо. В авіаційному училищі їй сказали: "А ти спочатку послужи в армії". З радістю прийняла цей виклик. Але на службі півроку просиділа біля телефону в штабі. "Ні, це не моє", — вирішила і перевелася в аеромобільні війська. О! Відчула себе у своїй стихії. Стрибала з парашутом, вчилася влучно стріляти, опановувала прийоми рукопашного бою, водіння БТР. І була у всьому — і в діях, і в прийнятті рішень — настільки меткою, що дістала прізвисько Куля. А тут почали набирати команду для миротворчої місії в Іраку. Написала рапорт із проханням включити її до того елітного підрозділу. Майор Коржилов влаштував для претендентів тест. Найтяжче випробування було — пробігти 15 км із вантажем 15 кг. Вона дісталася фінішу першою, і якщо решта хлопців після того марафону попадала, то Надя з гідністю доповіла командиру про виконане завдання. Словом, взяли її в ту пустелю, в те пекло. Згодом її хрещений батько Олег Метіжев (всі наші там ще раз приймали хрещення) сказав, що під час виконання бойових завдань дівчина варта була сімох. На Різдво стався на їхній базі страшний випадок — вибухнув склад боєприпасів. Загинуло близько десятка наших хлопців. Плац був буквально встелений кривавими останками. Командир наказав їх зібрати. Хто не брався за ту страшну роботу, або зомлівав, або починав блювати. Тоді зголосилася. Надя. Згадувала потім, що ніби ходила по розпеченій сковорідці. Плакала, але, зціпивши зуби, без метушні формувала скорботний вантаж. Причому всіх пізнала: "Це той, а це той...".
Документи в Харківський університет повітряних сил надіслала ще з Іраку. Проте у приймальній комісії, коли приїхала, заявили, що не одержували їх. Зібрала новий пакет — знову відмовили: їй, мовляв, уже 24, а приймають до 23. Добилася прийому в тодішнього міністра оборони Анатолія Гриценка. І той поклопотав за ветерана Іраку. Почалося навчання. Мама і сестра згадують, якою вона була окриленою. Ще б пак — опинилася за крок від утілення мрії. Але "підводили" її впертість і принциповість. Помітивши, що дівчина має безліч талантів, у тому числі й до штукатурно-малярної справи, начальство стало її експлуатувати. Якось один із високих командирів попросив: "А не могли б ви відремонтувати ще й он ті приміщення?" (перед цим Надя разом зі своїм підрозділом ідеально впорядкувала кімнати, де він розташовувався). "Але ж потрібні хоч якісь матеріали." — сказала дівчина. "А ви зберіть із курсантів по 500 гривень", — запропонував офіцер. "А може, ліпше буде, якщо командування поділиться прибутками від торгівлі землею та майном інституту?" — відрубала Надя. Через кілька днів її відрахували за "неуспішність". Бунтівна курсантка поїхала шукати правду в штаб Повітряних сил, звідти прислали комісію, яка зробила висновок, що підстав для такого жорсткого покарання не було. Через деякий час — новий "зальот". Надя з кількома подругами чергувала в їдальні, в якій діяли правила самообслуговування. Тобто кожен і курсант, і викладач мав віднести використаний посуд на мийку.