Цьому сприяв конфлікт, що виник на Раді козацтва наприкінці 1631 року. Напередодні реєстровики затримали поблизу Києва російського та шведського таємних послів. Московітський посол віз царську Грамоту на Січ, Трясилові, в якій цар провокував козаків на нову війну з Польщею, маючи на увазі свої імперські інтереси. Петражицький-Кулага розпечатав і прочитав ці листи на Раді і тут виявилося, що більшість козаків готові піддатися цій новій авантюрі, не дбаючи про те, а чи готовий до нової війни сам український народ і що принесе йому панування Московії. Стався конфлікт, під час якого гетьмана — вже тоді — звинуватили у зраді. Й російська агентура доносила в Москву, що "мелкие де люди черкасы (українці — Б.С.) говорили все", что де им... от поляков утеснение". І наполягали на тому, щоб "служить тебе, государю" Ось так, змінити господаря. Невдовзі у Каневі, на превелику радість найзапекліших ворогів України, Петражицького-Кулагу стратили. І ніхто інший, як самі козаки. І не йому першому та останньому доводилося платити за свої старання такою ціною.
То ж хоч ми з вами повинні повернути цьому гетьманові те місце в історії України, яке він сам собі здобув.
Андрій Гаврилович, гетьман нереєстрових козаків.
В історії Козаччини існує кілька імен гетьманів, про яких ми знаємо надзвичайно мало. В кращому разі про них — у тих чи інших джерелах — з'являлися лише згадки. До таких гетьманів належать, зокрема, Лук'ян Чорнинський (про нього є згадка 1578 року, а згодом ще одна — 1586-го), Войтих Чановицький (1590), Каленик Андрієвич (1624), Пирський (1625). Виникає серед них, пропливаючи історичною тінню, й гетьман нереєстрових козаків Андрій Гаврилович.
На всілякі історичні згадки нереєстровикам взагалі не щастить. І це має своє пояснення. Козаки реєстру перебували на польській державній службі, одержували платню. Ясна річ, імена цього козацтва залишалися в певних документах, хроніках, реєстрах. Кошові отамани Запорізької Січі залишали автографи в польських, турецьких, молдавських хроніках своїми бойовими діями.
Що ж до імен нереєстрових козаків, то вони здебільшого танули десь поміж січовиками і реєстровиками. їх загони, громади, коші виникали, як правило, на час походу, а по тому десь зникали. Частина козаків гинула, частина вирушала на Січ або ставала реєстровими, Тож чи варто дивуватися, що й відомостей про них обмаль?
Як же виник на політичному обрії гетьман Андрій Гаврилович? Це сталося одразу після придушення повстання Т. Трясила. Козацтво потрапило тоді в надзвичайну скруту. Польща робила все можливе, щоб остаточно здолати, пригасити, звести зі світу цей рух українського народу. Саме ж козацтво поділилося на "угодовську" частину — тобто на тих, хто мав намір відновити мирні, нормальні стосунки з Річчю
Посполитою, і, кажучи сучасною мовою, "непримиренних", які наполягали на тому, щоб не припиняти боротьби з поляками — аж до цілковитого визволення України.
Як ми вже знаємо, придушивши повстання, коронний гетьман Конецпольський зробив чимало, щоб козаки віддали булаву Тимофієві Орендаренку (Орандаренку). Проте досить швидко з'ясувалося, що об'єднати під одним командуванням реєстрове козацтво та нереєстровиків — усіх отих "ви пищиків", колишніх січовиків, що після повстання залишилися "на слободі"; просто вчорашніх селян, які брали участь у повстанні і тепер мали себе за козаків і повертатись до своїх панів не хотіли, буде дуже важко. Та й те сказати: більшість реєстровиків схилялася до служби королеві — вони ж бо професіонали, за службу їм платять... А нереєстровим стелилася вільна дорога лише до бунту.
В цій ситуації на одній з рад, що відбулася, за деякими даними, 1631 року, козаки позбавили булави Т. Орендаренка й обрали двох гетьманів: І. Петражицького-Кулагу — для реєстру; Андрія Гавриловича — для нереєстровиків. Діяльність Петражицького-Кулаги спостерегти хоч якоюсь мірою можна. Постать А. Гавриловича розчиняється в мареві часу й подій. Дещо можемо визначити лише опосередковано.
У тогочасній Польщі зайшли серйозні політичні зміни. Помер король Сигізмунд (Жигмонт) ІІІ. На елекційний сейм, що мав обирати нового короля, послів Петражицького-Кулаги не допустили.
Гетьмана це образило. Він зібрав величеньке військо, близько 16 тисяч реєстрових козаків, і вирушив з ним на Волинь. Навіщо? А щоб нагнати жаху на місцевих магнатів, які виступали проти козаків, проти їх участі в роботі сейму, проти обрання королем сина Сигізмунда III Владислава, та й узагалі всіляко шкодили козацькій справі. Та суть не лише в цьому. Для нас важливо, що водночас із козаками реєстру на Волинь подався і великий — налічував майже стільки шабель, як реєстровий — загін так званих охочекомонних козаків. Тобто нереєстровиків, які добровільно приєдналися до реєстрового війська. Отож можемо припустити, що саме їх очолював щойно обраний гетьман Андрій Гаврилович. Більше діватися йому в той час було нікуди.
Погоджуючись на булаву гетьмана нереєстрового козацтва, Гаврилович розумів, що доля його, як і доля нереєстровиків — трагічна. Січове козацтво нереєстровиків не визнавало, оскільки вони городові, не професіонали, вчорашні селяни. Реєстрові козаки не могли і не мали права визнавати нереєстровиків, оскільки ті були "незаконними" і, згідно Указу короля, мали скласти зброю. Польська влада ненавиділа їх, як вогнище безкінечних бунтів і повстань. Існувати це козацтво могло, тільки грабуючи панські маєтки та заможне селянство. Але серед них були і маєтки козацьких офіцерів-реєстровиків та січовиків, Піднімати велике повстання Гавриловичу теж не випадало: авторитету народного героя в нього нема; підтримки Січі і Реєстру нема. Народ стомився від воєн, повстань та грабіжницьких нападів.
Ну а щодо походу, на Волинь, то, як відомо, він був успішним. Деякі історики вважають, що цим збройним тиском козаки допомогли прихильникам королевича Владислава посісти трон. А саме цього й домагалося козацтво, вважаючи, що Владислав IV досить помірковано ставитиметься і до козацтва, і до православ'я. І не помилилося.
Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.
Вперше Григорій (Грицько) Чорний примусив заговорити про себе ще навесні 1624 року, під час морського походу до Константинополя. Тоді він був не гетьманом, а, мабуть, тільки кошовим отаманом чи просто наказним, обраним для керівництва походом. Суть не в цьому. Головне, що до столиці Туреччини вирушила флотилія з 102 чайок! Правда, коли згадати, що екіпаж кожної такої чайки складався приблизно з 60 мореплавців, то стає зрозуміло, що козаків було не так вже й багато. Але кількість суден справляла враження. Так ось, під командуванням флотоводця Григорія Чорного козаки зуміли прорвати сильну морську блокаду, що її турецький флот улаштував ще на виході. Турки мали близько 330 великих і малих суден. І вся ця "непереможна армада чатувала на козаків поблизу Дніпровського лиману. Інший отаман міг би сказати: * Мабуть, невчасно вирядились ми на весілля", — і повернути назад, ближче до Січі, до острівців та плавнів, поміж яких козаки почувалися, мов за надійними мурами. Але Чорного зачепило за живе: " Хто тут, зрештою, господар?! Турки чи ми?".
Поки передовий загін чайок, обстрілюючи турецькі кораблі з легких гармат та рушниць, нав'язував їм бій, не цураючись подекуди й абордажу, інші чайки проривалися між ними у відкрите море. Зрозумівши, що блокада не вдалася, османи спробували погнатися за козаками. Бої точилися кілька діб. Але, тримаючись ближче до берега, куди суднам з більшою осадкою було зась, козаки, не відхиляючись від свого курсу, поцілили з гармат і потопили ще кілька ворожих кораблів, а потім, темної безвітряної ночі, добре налягли на весла (вітрила на турецьких щоглах висіли шматтям) і розтанули в морі.
Невідомо, чи того разу українська флотилія досягла Константинополя" але турецьке узбережжя протягом якогось часу ціпеніло од жаху. Сама ж морська битва, про яку мовилось вище, стала набутком історії. Історії українського флоту, якого — з доброго почину російської пропаганди — "не існувало".
По-справжньому на політичну арену Г. Чорний вийшов після загибелі гетьмана Михайла Дорошенка (1628 р.). Сталося це за непростих обставин. Козаки, які ходили з Дорошенком у Крим на допомогу ханові і втратили свого гетьмана в бою, обрали собі нового ватажка — Тараса Трясила. Він, майбутній вождь повстання проти польського панування, ненавидячи Польщу, досить-таки заповзятливо додержувався проросійської лінії. І це теж мало тішило багатьох козаків.
Та поки хлопці добувалися з новим гетьманом до Січі, там уже господарював інший гетьман — Григорій Чорний. І тримався він пропольської орієнтації. Кожен з гетьманів мав свої переваги. Г. Чорний улаштував собі ставку в Черкасах, отже, міг важити на підтримку городового козацтва, населення, а головне — поляків. Зате Трясило базувався на Січі, де, за уявленням козацтва, й повинен перебувати справжній гетьман.
До речі, за час свого нетривалого володарювання Г. Чорний організував похід у Крим. Було це в листопаді 1628 року, тобто пізньої осені. З цієї причини, не маючи теплого одягу, частина козаків од походу відмовилась. А ті, що все ж таки пішли за Чорним, зазнали поразки під Перекопом.
За даними В. Сергійчука (дослідження "Іменем війська Запорозького"), після цієї невдачі козаки нібито позбавили Г. Чорного булави. Та це лише одна з версій.
Певний час між гетьманами — Трясилом і Чорним — тривала "битва універсалів*. Тобто кожен з них розсилав по містечках свої Звернення (Універсали), доводячи, що його супротивник не має права на булаву, а до козаків підсилали агентів — переманювати на свій бік. Така ситуація невизначеності могла тривати роками і призвести до братовбивчої війни за булаву. Щоб не допустить цього, хтось мусив поступитися своїми амбіціями й ось тоді Трясило пустився на підступні хитрощі. Вийшовши з військом із Січі, він послав до Чорного гінця, в якому повідомив, що прагне переговорів. Водночас, пустив чутку, що не має наміру битися, а згоден передати булаву "справжньому гетьманові — Г. Чорному*. І Чорний повірив чуткам.
Не всі подробиці цієї невеселої, пов'язаної з підступництвом, історії нам відомі.